Такий збіг: нині обговорюються і проект "Концепції мовної освіти в Україні", і біометричні характеристики осіб у нових закордонних паспортах, які мають у нас запроваджуватися. Проте ми, українці, унікальні не лише обрисами на пальцях чи сітківках очей, які в кожного із землян неповторні. А й тим, що як ніхто в світі відчуваємо себе іноземцями, навіть не перетинаючи меж Батьківщини. Щодня: в магазинах, кафе й ресторанах, у поліклініках та лікарнях, банках, таксі й громадському транспорті, в інших сферах побуту, в установах, куди звертаємося по довідки, на відпочинку в оздоровницях і на роботі тощо. Де службові особи спілкуються з нами не державною мовою, рідною нам, ще й часом нагадуючи: "Вы что, не можете сказать это на нормальном человеческом языке?" або обдаровуючи "телячими" сентенціями про це.

А справжні іноземці, які ідентифікують кожну країну за її найголовнішою "біометричною" ознакою - державною мовою, в Україні спочатку не можуть второпати, куди вони потрапили... Пам'ятаю, як потерпали з цього приводу дівчата й хлопці з острова Маврикій, котрі мовою навчання в столичному медичному виші обрали українську.

Чи на часі "Концепція мовної освіти в Україні"? Більше того: без такого важливого документа вже просто не обійтися. Адже наприкінці літа відзначатимемо 20-ліття незалежності України, а що маємо? Державною мовою послуговуються повсякчас хіба в сільських школах: у столичних та в більшості обласних центрів педагоги спілкуються нею з дітьми переважно лише на уроках. У багатьох закладах середньої спеціальної і вищої освіти - така сама ситуація, але там ще й викладають українською далеко не скрізь.

Але чи така "Концепція мовної освіти в Україні" нам потрібна, яка мовою міжнаціонального спілкування в Україні проголосила російську, "рідну для значної кількості громадян України, якою вільно володіє більшість мешканців нашої країни"? Подумалося: в Ізраїлі, державність якого Україна визнала однією з перших, російськомовних євреїв теж значна частина, а хіба російська проголошена там мовою міжнаціонального спілкування і другою державною? Вона природна як мова міжнаціонального спілкування в Росії, а не в нас. Бо двох Росій не буває. Як і двох Україн.

Та ось голова робочої групи з розробки мовної концепції, доктор педагогічних наук Євдокія Голобородько нещодавно пояснила: то "малося на увазі (і в тексті так було) міжнаціональне спілкування в межах СНД, де за статутом робочою мовою є російська. Але за технічних причин вийшло так, що конкретизація була пропущена". І заспокоїла: "Ця теза знята".

Дивно дізнаватися про "технічні причини" щодо таких документів загальнодержавного значення. Але якщо "мовна концепція" не забула про спілкування українців у межах СНД, то чи згадає вона у своїй остаточній редакції про державну українську як мову міжнаціонального спілкування в Україні?

Для мене восьме диво світу - чому я, вивчаючи російську лише на уроці в сільській школі, вільно володію нею, люблю і її, і російську літературу, а мої російськомовні співгромадяни, котрі в Україні все життя, вперто не хочуть опанувати "близькоспоріднену" мою рідну українську? А їм сприяють у цьому, всупереч Конституції, і такі державні документи як "Концепція мовної освіти в Україні".

Мені цікаві мови й культури народів усіх національностей в нашій державі, я шаную їх і бажаю розквіту, як і українській. Але чому маю почуватися в рідній країні іноземкою, а за право повноцінно бути українкою в Україні мене можуть назвати і націоналісткою, і навіть фашисткою?