…Мобільний Андрія, кримського товариша, не відповідав протягом кількох днів. То «абонент не може прийняти ваш дзвінок», то просто тривалі гудки без відповіді. Відчувалося, виклики з мого номера явно ігнорували. Тож пішов на звичайну хитрість — почав у подальшому набирати з сім-карти іншого оператора. Свою відверту наполегливість виправдовував великим бажанням з’ясувати у «достовірного джерела» низку питань з видобутку газу на шельфі Чорного моря вже в анексованій автономії.

— Да, слушаю вас, — почув нарешті знайомий голос. Андрій тривалий час працював у дирекції Чорноморнафтогазу. За кілька місяців до захоплення півострова  ми бачились на одній з конференцій. 

— Привет, дружище, — я одразу перейшов на російську мову.

— Здравствуйте, — сухо дистанціювався співрозмовник, хоча й впізнав мене. — Вижу, у вас другой телефон.

Після двох хвилин обміну загальними фразами зрозумів, що мій дзвінок для нього вкрай небажаний, він просто уникав будь-якої теми, адже був переконаний, що нас слухають інші. А коли почув мої вочевидь необачливі слова: «Хотів запитати, що там з «вишками Бойка», які плани по бурінню», кримчанин різко обірвав розмову.

Під час нашої нещодавньої зустрічі з Михайлом Гончаром, президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХI», я згадав мою телефонну історію з Андрієм. Михайло Михайлович лише стримано зазначив: російське ФСБ, розповідають, веде там тотальне прослуховування.

Ці сумні новини з Криму залишилися своєрідною ремаркою в нашій тривалій бесіді про значно серйозніші речі — чому після анексії АРК тема видобутку газу на шельфі Чорного моря та долі бурових установок «Петро Годованець» і «Незалежність», немов отримала табу, замовчується? Адже Київ донедавна покладав великі надії на них щодо зменшення залежності від «Газпрому». Дивне й інше — чому факт експропріації росіянами майна Чорноморнафтогазу не став вагомим аргументом попереднього уряду в газових переговорах? У тому числі й під час довготривалих тристоронніх переговорів у Брюсселі за участі комісара з питань енергетики Єврокомісії Гюнтера Еттінгера.

Невже так і залишиться безкарним піратське захоплення росіянами державної власності України — самопід йомних плавучих бурових установок «Петро Годованець» та «Незалежність»? Фото надане автором

Хто компенсує нам вартість «вишок Бойка»?

Скандальна історія з самопід?йомними плавучими буровими установками (СПБУ) «Петро Годованець» та «Незалежність», яка не зникала в ЗМІ протягом 2012—2013 років, добре відома. Ці високотехнологічні, вкрай потрібні «Нафтогазу» платформи для експлуатаційного буріння коштували державі 800 млн доларів. Майже на 300 млн дорожче, як стверджувалося, ніж у виробника — однієї із сингапурських компаній.

А комплекси унікальні, призначені для буріння свердловин з метою подальшого видобутку вуглеводнів у прибережних зонах. Працюючи на глибинах моря до 120—140 метрів, вони спроможні вести буріння на глибину в понад 9000 метрів, «Петро Годованець» й сьогодні вважається найсучаснішою і найпотужнішою СПБУ у Чорноморському регіоні. Як повідомляла навесні минулого року прес-служба Міністерства екології та природних ресурсів, «до кінця 2013 року обсяг додаткового видобутку газу завдяки роботі СПБУ «Петро Годованець» має становити 500 мільйонів куб. м. А до кінця 2014 року — 1 мільярдів 500 мільйонів куб. м. Ці обсяги дадуть змогу скоротити постачання імпортного природного газу на суму понад 200 мільйонів і 600 мільйонів доларів відповідно. Таким чином, у 2014 році, як і планувалося, через два роки після початку роботи, економічна ефективність СПБУ «Петро Годованець» перевищить його вартість у 400 мільйонів дол. Подальші роботи продовжать зростання ефективності бурової установки». Про аналогічну за потужністю СПБУ «Незалежність» не згадувалося.

Йшлося про видобуток енергоносіїв на Одеському родовищі, яке облаштовувалося в комплексі з Безіменним на шельфі Чорного моря за 155 кілометрів від Кримського узбережжя. Згаданим планам Мінекології та Міненерго щодо зменшення залежності України від російського монополіста завдяки придбаним установкам, швидше за все, вже не збутися. Російська окупаційна влада разом з псевдовладою автономії, після її захоплення, без вагань взяла під контроль та охорону всі платформи і родовища Чорноморнафтогазу. За словами «спікера» місцевої Верховної ради Константинова, які наводив сайт espresso.tv з посиланням на російське «РИА Новости», — «ці родовища і платформи (не лише в Чорному, а й Азовському морі. — Авт.) повністю перейдуть у власність Республіки Крим. Ми вже їх охороняємо. Це наші родовища, і ми будемо за них боротися».

— А що робить центральна влада у Києві для повернення державі хоча б цих «вишок Бойка» — не відомо, — зауважує Михайло Гончар. — І це за умов не просто анексії, а відвертого захоплення й відчуження чужого майна у виключній морській економічній зоні іншої держави. Нагадаємо ще раз, що ці СПБУ розташовувалися в той момент на відстані понад 150 км від Кримського узбережжя, в українській економічній зоні. Тому такі дії можна кваліфікувати як морське піратство та розбій. Чому колишні керівники НАК «Нафтогаз», міністерства енергетики не поклопоталися перед Міністерством оборони щодо негайного вжиття заходів із захисту об’єктів? І це в умовах, коли події з блокування «зеленими чоловічками» українських військових частин та кораблів лише розгорталися. Чи спитає хтось чиновників за цю недбалість, а може й відверту зраду національних інтересів? А може ініціаторам оборудки «вишки Бойка» конче було потрібно сховати кінці у воду?

— Тому без жодного пострілу, як кажуть, без бою віддали унікальні бурові комплекси… Майже мільярд доларів, тільки на цьому, подарували окупантові.

— Для Кремля Чорноморський регіон давно є сферою великодержавних геополітичних інтересів. А «вишки Бойка», до речі, тепер допоможуть росіянам, нарощуючи свою військову присутність, на 100 відсотків закривати  потреби у природному газі Кримського півострова.

«Кроти» в надрах парламенту

Після ухвалення Закону «Про очищення влади» тема зрадництва національних інтересів проросійськими силами у всіх державних структурах стала на сьогодні ледь не наймоднішою на телебаченні, навіть на тих каналах, які високим патріотизмом своїх передач ніколи не вирізнялися.

Навіть школярі знають, бо про це тлумачать годинами на всяких ток-шоу та з різних трибун: за Януковича голова СБУ, багато генералів та полковників цієї «контори» були ставлениками Кремля, працювали на розвал спецслужб, готуючи росіянам відповідну базу до «часу Ч» — стрімкого захоплення Криму та створення на Донбасі так званих ДНР та ЛНР. Про цілеспрямоване знищення протягом останніх 15 років державного телебачення та радіо, що призвело до нашої ганебної поразки в інформаційній війні з геббельсівською пропагандою Кремля, наша газета грунтовно писала.

Тільки після вторгнення російських військ в АРК та на Донбас, після перших великих втрат серед незахищених та неозброєних українських вояків та добровольців, ми почули з перших вуст й про те, що нашу армію і підприємства ВПК прокремлівські чиновники Міністерства оборони та Укроборонпрому теж роками грабували, розкрадали, деморалізували, позбавлялися талановитих проукраїнських фахівців. Заговорили останніми місяцями ці «перші вуста» — вже більш пафосно, загрозливо і патріотично — про п’яту колону, яка роками, виявляється, чудово почувалася в стінах Верховної Ради. Вся тепер, кажуть, надія на люстрацію та позбавлення обранців народу депутатської недоторканності. Нібито до цього не було правових механізмів боротися з корупцією і зрадництвом.

Бачиш весь цей театр, особливо за участі незмінних дійових осіб з мандатами парламентаріїв багатьох скликань та посвідченнями структур виконавчої влади, в костюмах і черевиках за десятки тисяч доларів, і стає гидко на душі від такого лицемірства і лукавства «еліти», в якої годі шукати високої моралі та справжнього, а не декларованого захисту національних інтересів.

Щоб не викликати обвинувачень у наклепах та огульній критиці «відповідальних осіб», давайте проаналізуємо причини найбільш руйнівних для держави дій з боку конкретних представників згаданої проросійської еліти. Зі знищення, наприклад, протягом 20 років колись могутнього ядерно-промислового комплексу (ЯПК) країни та затягування завдяки цьому наших атомних станцій у зашморг повної залежності від Росії. (Це вам не зрадництво і не повний розвал у системі СБУ за Януковича, за яке теж навряд чи хто відповість).

«Причини тієї загрозливої економічної та фінансової ситуації, в якій Україна опинилася, — не в газі і не в нафті, не у відсутності власного ядерного палива і відповідних сховищ. Коріння всіх проблем, які дедалі більш загострюються, — в олігархічній природі української влади. Тим паче, коли у самих структурах влади безпосередньо на вирішальних посадах чимало представників олігархату, які дбають у першу чергу про інтереси відповідних фінансовопромислових груп».

Президент Центру глобалістики
«Стратегія ХХI» Михайло Гончар

Відверта руйнація нашого ЯПК розпочалася в 1995 році — після вибору партнера для будівництва заводу ядерного палива. Під час першого так званого тендера. Тоді переможцем визнали російський ТВЕЛ з його пропозиціями кота в мішку. Американську фірму Westinghouse Electric S.А., одного з трьох учасників конкурсу, просто «кинули». А вона давала 100-відсоткову гарантію з кредитування будівництва (під 7,1—7,5% на 5—8,5 років!), з відстрочкою платежів до пуску заводу і початку виробництва ядерного палива — вже у 2001 році. Виконавцем згаданої оборудки (із втратою в подальшому для бюджету країни мільярдів доларів!) були представники проросійського лобі в уряді та ВР.

Поінформовані аналітики називають у цьому контексті підопічних фракції «Батьківщина». Цих людей легко за бажання вирахувати. Дехто з них, кажуть, посприяв перемозі ТВЕЛ і в другому тендері, який відбувся 2010 року. Хоча є й інша думка — «росіяни цього разу виграли чесно».

Але чим закінчився цей проект україно-російського СП з будівництва заводу ядерного палива у Кіровоградській області, яке благословлялось «Росатомом» виключно для того, щоб прибрати з нашого ринку ядерного палива американсько-японський Westinghouse, відомо. Уряд Арсенія Яценюка відмовився від цього проекту. Спорудження підприємства практично не розпочалося, виконані лише підготовчі роботи. Не справдилися й плани росіян щодо згортання диверсифікації поставок палива в Україну після 2015 року, терміну закінчення контракту з Westinghouse. Співпрацю НАЕК «Енергоатом» з цією відомою у світі компанією щодо палива та інших питань ще більше закріплено: вже підписано новий контракт на поставку її тепловиділяючих збірок (ТВЗ) на Южно-Українську та Запорізьку АЕС до 2020 року. Оскільки держава, на жаль, впродовж двох десятиліть так і не створила — ані самостійно, ані в кооперації з іншими країнами — власного ядерного палива, маючи для цього всі можливості, крім політичної волі попередніх президентів та парламентів. На придбання ж російських ТВЗ та їх транспортування за цей період було витрачено мінімум 5 мільярдів доларів, яких так не вистачає Енергоатому для будівництва нових ядерних блоків і подовження проектних термінів експлуатації нині діючих.

У найближчій перспективі до 50  відсотків ядерних блоків атомних станцій України будуть завантажуватися американськими ТВЗ.

— 10—12 років тому ми могли б розпочати процес диверсифікації на базі вітчизняного ядерного палива, — підсумував цю тему розмови Юрій Ткаченко, відомий фахівець з атомної енергетики та проблем Чорнобильської зони відчуження. Його остання посада — заступник директора заводу з виробництва ядерного палива, будівництво якого припинено. А до цього він очолював один із найважливіших підрозділів концерну «Ядерне паливо».

— Звичайно, — продовжував Юрій Валерійович, — усе це могло статися за умов, якби під час першого тендера в 1995 році з будівництва такого заводу було визнано беззаперечного переможця — американців. Та й за умов недопущення в подальшому відвертого злочину — закулісного саботажу (під проросійським диригуванням) реалізації державної програми створення вітчизняного ядерно-паливного циклу.

Ці дійові особи і далі при владі, знову потрапили до Верховної Ради. Хто у складі Опозиційного блоку, а хто під знаменами майданівських партійних блоків, які обіцяють нищівно боротися з корупцією та державним зрадництвом. Будуть тут, звичайно, і компроміси, і поблажливе прощення винних. Головне, щоб у боротьбі, в яку ти втрутився, «не перетворитися на цинічну політичну тварину, готову, — як зауважив нещодавно Арсен Аваков, — на все заради марнославства і грошей».

Можливо, саме за цими принципами жили і живуть й понині чимало тих нардепів, хто благословляв, наприклад, рішення, які прямо чи опосередковано створювали передумови для банкрутства компанії «Енергоатом» на тлі зростання прибутків тих підприємств «Росатому», куди десятиліттями вивозять (за мільярдні кошти!) наше відпрацьоване ядерне паливо (ВЯП). Вже не говоримо про законопроект №0916 від 24 жовтня 2013 року, ухвалений парламентом, по суті, задля завуальованого зростання надприбутків олігархів — власників теплових станцій та занепаду державної атомної енергетики. Саме це рішення згодом різко розкритикував Микола Азаров: «Зміна правил функціонування ринку електроенергії (з 1 липня 2017 року) може призвести до зростання цін на електроенергію для всіх споживачів з випереджувальною динамікою зростання цін для населення. А це позбавляє всю промисловість перспективи». Мався на увазі Закон «Про основи функціонування ринку електроенергії», підготовлений і «проштовханий» Комітетом ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної безпеки та ядерної політики. Цей комітет протягом багатьох років незмінно очолює Микола Мартиненко. Але про кухню підготовки і прийняття цього, по суті антидержавного, закону дещо згодом.

Сховище прихованого саботажу та піару

Не так давно в Україні нарешті дано реальний старт будівництву власного Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП). В основу цього проекту покладено технологію компанії Holtec International. Введуть його в експлуатацію, як стверджується, у 2017 році. Це дасть змогу зміцнити енергетичну незалежність держави та сприятиме розвитку вітчизняного паливно-енергетичного комплексу.

За оцінками експертів, які наводить прес-служба Енергоатому, витрати на будівництво та експлуатацію ЦСВЯП очікуються майже в чотири рази менші, ніж сукупні витрати, яких нині зазнає щорічно Україна, вивозячи ВЯП до Росії. А інвестиції в це сховище окупляться менш як через чотири роки експлуатації. Сюди на зберігання постачатимуть ВЯП виключно з українських АЕС. Вартість будівництва пускового комплексу ЦСВЯП, визначена в ТЕО, становила приблизно 1,23 млрд грн (у цінах 2008 року). Звичайно, вона зросте по завершенні проекту сховища.

У більшості працівників тих АЕС, де басейни витримки та пристанційні сховища вщент заповнені відпрацьованими тепловидільними збірками, повідомлення про символічний початок будівництва ЦСВЯП емоцій не викликало. Реалізація цього проекту, за словами Юрія Недашковського, президента ДП НАЕК «Енергоатом», є завданням навіть не сьогоднішнього, а вчорашнього дня. Контракт з компанією Holtec International був підписаний ще у 2005 році.

До 50%
ядерних блоків атомних станцій
україни у найближчій
перспективі завантажуватимуть
американськими ТВЗ.

— На жаль, лише тепер, — сказав журналістам пан Недашковський, — ми змогли подолати всі бюрократичні перешкоди і взятися до фізичного виконання надзвичайного проекту. Це стало можливим завдяки підтримці уряду, який визнав та повернув атомній енергетиці статус пріоритетної галузі.

Я добре знаю багаторічну і складну історію схвалення будівництва такого сховища в Чорнобильській зоні відчуження та створення відповідної законодавчої бази, відомі й дійові особи опозиційних і провладних сил, які торпедували цей проект. Наша газета про це писала. Треба всім віддати належне. Проект ЦСВЯП не дуже просувався і за уряду Януковича, і за уряду Тимошенко. Майже повністю зупинилася реалізація цього проекту 2006 року, коли Юлія Володимирівна разом зі своєю помаранчевою командою пішла у відставку. Саме тоді гострій критиці піддавалися навіть власні рішення у виконанні нової влади.

Свій «внесок» у затягування будівництва згаданого сховища зробив і уряд Азарова. Він спромігся провести Закон України «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом щодо розміщення, проектування та будівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива реакторів типу ВВЕР вітчизняних атомних електростанцій» лише в лютому 2012 р., тобто після двох років «царювання». Після цього ніяких кроків щодо розвитку проекту ЦСВЯП не було зроблено. І тільки завдяки блискавичному (менше ніж за місяць після призначення) прийняттю рішення урядом Яценюка про виділення 45 га землі у чорнобильській зоні відчуження, проект став нарешті рухатися вперед.

Тож лише впродовж останніх дев’ятьох років тяганини і саботажу з реалізації цього проекту чиновниками і депутатами різних кольорів із державного бюджету на банківські рахунки підприємств «Росатому» пішов майже мільярд доларів. До запланованого введення в дію пускового комплексу ЦСВЯП, як обіцяється, — у 2017 році, НАЕК «Енергоатом» перерахує російським партнерам ще як мінімум 300 мільйонів доларів.

Це, найімовірніше, будуть, як і раніше, запозичені, кредитні кошти. Сума кредитної заборгованості оператора українських АЕС вже сягнула, за різними даними, кількох мільярдів гривень. До 2010 року підприємство, яке в нинішні складні часи для теплової генерації виробляє 60 відсотків електроенергії, було прибуткове. Якщо згаданий закон (реєстр. №0916) набере чинності, без внесення новим парламентом суттєвих поправок із захисту атомної енергетики, на Енергоатом чекатиме повна неплатоспроможність. Скоріше всього, саме до цього й вели його «попередники», які ховаються нині в Ізраїлі та Росії.

Оптимізм переборює песимізм

Не знаю як ви, читачу, а я дедалі більше переконую себе в тому, що в нашій українській хаті колись, як співає Славко Вакарчук, «все буде добре». Принаймні ще ніколи проукраїнські сили у декларативно незалежній державі не мали таких реальних можливостей для кардинальних змін на краще, задля послаблення або позбавлення взагалі зашморгу багатовікової залежності від імперської Росії. Неоціненну справу (на жаль, великою ціною) щодо консолідації нації, зміцнення віри у свої можливості зробили і роблять Революція гідності та останні події на сході країни.

Маємо проєвропейську та проукраїнську конституційну більшість у парламенті, й такий же уряд, маємо нарешті Президента, якого ніколи в історії суверенної України не підтримувало 54 відсотки виборців. Це великий шанс, якого не можна втратити, бо втратимо державу, як і остаточну віру тих, хто привів на Печерський пагорб нову владу, в щось світле, справедливе у цій країні.

«10—12 років тому ми могли б розпочати процес диверсифікації на базі вітчизняного ядерного палива, якби під час першого тендера в 1995 році з будівництва такого заводу було визнано беззаперечного переможця — американців».

Колишній заступник директора
заводу з виробництва ядерного палива
Юрій Ткаченко

 

І ще один відступ. Спілкуючись з багатьма фахівцями, аналітиками та вченими у різних галузях науки, переконуєшся, що більшість розумних людей добре усвідомлюють, що причини тієї загрозливої економічної та фінансової ситуації, в якій Україна опинилася, — не в газу і не в нафті, не у відсутності власного ядерного палива і відповідних сховищ. Коріння всіх проблем, які дедалі більш загострюються (і мої співрозмовники не відкривали тут Америки), — в олігархічній природі української влади. Тим паче, коли у самих структурах влади, безпосередньо на вирішальних посадах чимало представників олігархату, які дбають у першу чергу про інтереси відповідних фінансово-промислових груп. І саме їх передусім розглядають як ключових гравців у всіх відносинах — економічних, фінансових, політичних.

— Усе це найбільш рельєфно видно, — вважає Михайло Гончар, — на газовому ринку, на ринку електроенергії або на тому ж ринку ядерного палива. Газ, електрика, ядерне паливо — специфічний товар. Хто контролює трубу, енергогенеруючі потужності або сидить на поставках тепловидільних збірок для АЕС, той контролює і економіку, і політику. Погляньте, наприклад, на феномен Фірташа. Його бізнес процвітав і його вплив на прийняття політичних та кадрових рішень добре відчувався і за Кучми, і за Ющенка, і за Януковича. Він намагається зберегти його і за Порошенка.

— Поки ми, — підвів риску нашій дискусії Михайло Гончар, — не перебудуємо українську олігархономіку в цивілізовану економіку, в нас усе буде й надалі стояти на голові, а не на ногах.

Якщо придивитися до тих перших стратегічних кроків, які вже зробили і Президент, і уряд, відчувається, що вони обрали саме цей напрям як базовий для здійснення докорінних реформ у країні. 14 листопада Петро Порошенко ввів у дію багатонадійне рішення РНБО щодо забезпечення енергетичної безпеки країни. Саме нова влада відмовилася нарешті від послуг «Атомбудекспорта» з добудови двох блоків на ХАЕС, бо жодна з обіцянок російської сторони за шість останніх років не була виконана. Зараз тривають переговори з чеською компанією Skoda, яка може поставити ядерні установки необхідного нам типу. Перші конкретні кроки зроблені і щодо зменшення впливу проросійських олігархів на економіку країни. Вже повернуто у державну власність ДП Іршанський і Вільногірський гірничо-збагачувальні комбінати, їх родовища титанових (ільменітових) руд, які до цього «орендували» на пільгових умовах структури пана Фірташа. Зацікавився уряд також бізнесом на експорті електроенергії. Найімовірніше, увагу привернули підприємства ДТЕК «Західенерго», яке пов’язують з Рінатом Ахметовим. Останніми роками воно фактично монополізувало цей ринок. Як повідомив Арсеній Яценюк на засіданні Верховної Ради ще 3 червня ц. р., уряд займається питаннями експорту електроенергії — «хто продає, за якою ціною, яку частку на ринку ми маємо і які доходи від експорту електроенергії йдуть в українську скарбницю».

Згаданий Закон «Про основи функціонування ринку електроенергії», проект якого в другому читанні було прийнято «комітетом Мартиненка» без формального голосування, вузьким колом та без журналістів (їх просто не пустили на засідання), за висновками експертів, допоможе значно збільшити надприбутки власника ДТЕК. Особливо після створення (до 1 листопада 2015 року) державної некомерційної структури — Фонду вирівнювання вартісного дисбалансу. Він нібито виникає за рахунок низьких тарифів для населення. Обсяги цього дисбалансу, а насправді — обсяги перехресного субсидіювання, яке цей закон консервує до 2030 року, на кінець минулого року експерти оцінили у 40 млрд грн. Саме цю суму повинні гасити АЕС та гідростанції, бо нібито мають «пільговий тариф».

В жовтні Нацкомісія регулювання електроенергетики України прийняла рішення, яке ще більше заганяє у боргову яму НАЕК «Енергоатом»: у відповідь на звернення компанії ДТЕК, яка «через недостатність фінансових ресурсів…» не може забезпечити постачання вугілля на свої електростанції в необхідних обсягах, НКРЕ зменшує майже на 7% тариф на продаж електроенергії, що виробляється на АЕС. Щоб акумулювати таким чином біля півмілярда гривень на закупівлю вугілля згаданою компанією. Тобто вже вкотре за рахунок державного підприємства і споживачів електроенергії вирішуються проблеми приватних власників ТЕС. Штучні збитки «Енергоатому» (у цьому році вони сягнули 1 млрд) зростуть ще на сотні мільйонів гривень. Сказав «штучні», тому що держава в особі ДП «Енергоринок» не повертає «Енергоатому» борг у 6 млрд грн.

Фахівці не виключають, що після вступу в дію згаданого закону тариф для АЕС можуть підняти до 71 коп. за кВт. Тобто закладатимуть сюди не лише витрати самих АЕС, а й кошти для покриття витрат згаданого фонду.

Якщо взяти до уваги, що згідно з цим законом Україна відмовляється від оптового ринку електроенергії (це одна з ключових Директив ЄС, яку ми зобов’язувалися імплементувати ще до 1 січня 2012 року) і запроваджуватиме спотворену ліберальну модель енергоринку, споживач купуватиме тепер електроенергію не в посередника — ОРЕ, а у виробника.

Теплові приватні електростанції, власники яких нині жирують, маючи найвищий тариф — 66 коп. за кВт-год, знову будуть поза конкуренцією. Хто захоче купувати електроенергію атомників по 71 коп. за кВт? Ось де приховано «бомбу», яка може зробити НАЕК «Енергоатом» банкрутом. І тоді питання її приватизації, яке ще не на часі, буде справою рук олігархів та великих фінансово-промислових угруповань — головних гравців на енергоринку. А він, як відомо, вже давно — разом з такими ж непрозорими ринками газу та ядерного палива — є основою української олігархономіки.

Чи вдасться новій владі у стислі терміни докорінно переробити і проголосувати в новій редакції за згаданий вкрай потрібний закон — в інтересах всього суспільства, а не поки ще реальних диригентів процесів у державі? Це буде перше, але головне, випробування на шляху до створення в Україні цивілізованої, проєвропейської економіки.