ПАМ’ЯТЬ

На Поділлі зубожіння селян почалося з усуспільнення майна,  а згодом у коморах не залишилося навіть мишей

У сільській місцевості на Вінниччині, напевне, немає жодної родини, яка не постраждала під час Голодомору. Більшовики не забули подолянам, що вони наповнювали лави Армії УНР та у повстанських загонах виборювали право бути господарями на своїй землі. Тож голодним терором вибивали свідомих господарів, перетворюючи селянство на покірний «гвинтик» в чужій йому ідеологічній та економічній системі.

У «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Вінницька область» зазначено, що документально підтверджується зменшення за цей період кількості населення області на 531 025 осіб.

Їси і ховаєшся

У центрі села Сосонка, що неподалік Вінниці, лише за незалежної України встановили пам’ятний знак жертвам Голодомору. Сільський голова Анатолій Гідрович показує копії з Книги записів актів громадянського стану за 1933 рік, в якій чорним по білому написано, що люди вмирали від голоду. Навіть діти. Очевидець тих страшних років — Дмитро Дзигаленко 1922 року народження. Ідемо до нього.

Усе своє трудове життя Дмитро Платонович працював у сільській кузні. Нині ветеран опирається на палицю, але з усього видно, що сам себе обходить. Він запросив нас у кімнату й розповів:

— Тоді було, що посадив картоплю, а вночі голодні приходять і викопують. Мій батько служив при НКВС, став бригадиром рільничої бригади. Та якось у 1933 році вийшов він подивитися, чи картоплю не викопують, а бандити його вбили...

Їси і ховаєшся, щоб не бачили (згадує очевидець Голодомору Д. Дзигаленко). Фото автора

Відбувалася колективізація. Зерно маєш — дай у колгосп, бо треба поле сіяти. Люди ховали, але знаходили і забирали все. Сільський актив ходив по дворах. Брали все. Заготовки для воза, які тато купив, після його смерті усуспільнили. Корови, хто мав дві, одну в колгосп забирали, коні й вози — теж.

Сусіди Юхим з Тетяною пухли з голоду. Сядуть на призьбі й сидять. Ходять по городі, де навесні щось випнулося, якась цибулька чи інше, скубуть і рятуються тим. Та хіба зеленню можна наїстися? Вони були не заможні, але вперто не хотіли йти в колгосп, бо вважали, що віддадуть там свою душу. Хто записався в колгосп, тому важко було, але все ж врятувалися. На полі їздові орють, скородять, сіють. Тут же котел: надеруть крупи й суп варять. На день на чотирьох давали буханку хліба. Моя мама працювала на полі й четвертинку хліба приносила додому мені й сестрі. Так і вижили. Ще було в нас трохи гречки, мали свої жорна. Мололи її й робили гречаний хліб. Та скільки його там було?! Але їси і ховаєшся, щоб ніхто не бачив.

У селі підслуховували, хто що каже. Підхід був такий: «Ми пішли в колгосп і робимо, а ти не йдеш і не робиш та ще виступаєш». Таких забирали в район, і вони не поверталися. Було всього... У нас на кутку один бачив, як інший сховав клумак кукурудзи, то вночі прийшов і викопав. А одні з’їли своїх дітей. Цих зловили і забрали...

Люди вмирали від голоду (із Книги запису актів громадянського стану Сосонської сільради. Фото автора

Забрали  останню  хлібину

У постійно діючій експозиції про Голодомор в обласному краєзнавчому музеї лише кілька фото?графій. І ті не місцеві. Співробітники музею пояснили, що в колишньому СРСР тема була забороненою, і тому збереглися фото лише з Донбасу і Слобожанщини, де тоді побували іноземні журналісти. Один знімок жахливий. Миршава селянка тримає в руках здоровенну сокиру, якою вбила свою дитину. Правого боку її обличчя майже не видно, але ліве око горить люттю. Проти себе чи тих, хто довів до рівня звіра? Тут наведено дані смертності населення по 17 районах області: у 1932 році померло 86 984 осіб, 1933-му — 263 520, 1934 році — 58 885. Більшовицька коса викошувала звичний життєвий устрій.

Зі спогадів Ольги Муляр (село Хоменки Шаргородського району): «Тато все вміли робити. Самі зробили ткацький верстат і прялку, самі збудували хату, хліви, нажили худобу. Мама пряла нитки конопляні, вовняні. Тато влітку працювали коло землі — орали, сіяли. Купили коней, самі зробили воза, борони, а взимку ткали полотно, виробляли рядна такі гарні, як килими. Робили з вовни сукно на гуньки. Всі ходили в саморобному одязі. Мама гарно вишивала сорочки собі, дітям і татові. Змусили іти в колгосп, і тато не противилися. Записалися та здали коней, воза, плуга, борони і драпака — все, що мали. А ще треба було здати 50 пудів хліба: у нас його не було.

Бригади ходили і все позабирали. Навіть в’язку качанів кукурудзи, горщик проса, глечик квасолі, що ми берегли на насіння. За невиконання поставки хліба нас вигнали з хати. Тато ще напозичали хліба, аби бути в хаті... Тоді у нас розібрали хліви до фундаменту і дубову стодолу. Все завезли в колгосп. Залишили в хаті повалені піч і грубу, поколупані димоходи, в яких шукали хліб. Забрали в нас корову, яка у 1932 році врятувала нас від голоду.

На Святий вечір мама зварила кабака і було хлібеня. Діти хотіли хліба. А мама каже: «Діти мої милі, ви сьогодні їли кабак, а завтра, на перший день свят, поділимо хлібчик». Та на Різдво прийшла бригада. Знайшла у Мацюка Макара самогонку й забрала на закуску останню нашу хлібину. Ті самі «свої». П’ятеро моїх братів і сестер від 2 до 12 років поховали за одну весну...»

Людей виганяли  з дому

Голод на Вінниччині почався 1928-го і в наступні роки лише посилювався. Про це свідчать документи державного обласного архіву. Так, у місті Гайсині 2 червня 1928 року «натовп в кількості 300–400 чоловік з’явився до будинку райвиконкому з вигуками «Дайте хліба». У липні «більша частина населення с. Багринівці Літинського району, приблизно 300 дворів, абсолютно не має хліба і висловлює невдоволення тим, що під час хлібозаготівлі вивезли із села 10 000 пудів зерна».

У 1932–1933 роках почався катастрофічний голод. Наприкінці 1932-го доповідній записці секретареві обкому КП(б)У Чернявському повідомлялося: «У результаті хлібозаготівель має місце велика кількість розпроданих селянських господарств та виселення з хат сімей... Чечельницький район — розпродано понад 700 господарств, 90% селян вигнано з домівок. Чернівецький район — в одному лише селі Березівка розпродано 122 господарства. Велика кількість селян залишилася просто неба, голодують, нишпорять по селах».

Під час цих жахливих подій зерно переробляли на спирт. У доповідній записці секретаря Тульчинського РПК секретареві обкому КП(б)У від 9 травня 1932 року йдеться: «В Немирові повстання, селяни піднялись від голоду, оточили Центроспирт. Знищили горілку з викриками, що нам потрібен хліб, а не спирт».

Рятуючись від голодної смерті, сотні селянських сімей прагнули перетнути кордон із Румунією та Польщею. У цей час вилучений у селян хліб систематично надходив на міжнародні та європейські ринки. У зведеній відомості виконання експортного плану за перше півріччя 1933 року Вінницькою областю з грифом «Не підлягає оголошенню», вказано: птиця, масло, риба, яйця, мед, горіхи, раки, хрін, хутро, селянське полотно.

На засіданні бюро Вінницького обкому КП(б)У 1 серпня 1932 року було прийнято рішення про негайне вилучення жорен (саморобні жорна були майже в кожному селянському дворі й тривалий час рятували людей від голодної смерті), а затим і м’ясорубок.

Один із перших дослідників голодомору на Поділлі професор Вінницького державного педагогічного університету Ілля Шульга писав: «У порожніх селянських засіках не було навіть мишей, «червона мітла» повимітала все до зернини. Спорожнялися льохи, люди доїдали картоплю та буряки, гарбузи і квасину. Це були останні місяці 1932 р., названі народом «гарбузень». Грудень і січень — «пухкотень» — піднесли українському селянинові тяжку чашу мук. Весняні місяці 1933 р. залишилися в пам’яті подолян під назвою «капутень».

Можливості допомогти були

«Коли цукровий завод працював, люди юрбами бродили навколо нього, біля ям і кагатів, щоб знайти щось їстівне. Крали і вживали бурякові вижимки, пили юшку з них... Та і ми, працюючі робітники, допомагали таким, чим могли. Я сам часто виносив голодуючим мелясу», — згадував колишній працівник Соснівецького цукрового заводу Іван Мотишин і зауважував: якщо про це дізнавалися відповідні органи, то починали розслідування.

Переглядаючи збірники документів державного архіву області та книги спогадів очевидців, звернув увагу на те, що вони містять небагато прикладів допомоги іншому. Відомо: щоб дати, треба принаймні мати. Та чи була можливість у рядових подолян масово допомагати одне одному?

У квітні 1933 року з Козятинського райвідділу ДПУ повідомляли секретареві обкому КП(б)У Бегайлу: «В селі Журбинцях в бідняка Гладунця Герасима, колгоспника, ударника... під час обшуку виявлені засолені дохлі собаки, кішки і м’ясо дохлих коней. На запитання голови сільради «Що ти робиш?», Гладунець відповів: «Якщо не даси хліба, то і тебе з’їм». У селі Козятин здохла корова, і коли її везли на салотопку, за нею йшла юрба селян, чоловік із 20, із сокирами і ножами, які просили конюха віддати їм труп тварини».

Красномовно про ситуацію свідчить ставлення до дітей. З Калинівського району 17 березня 1933 року доповідали секретареві обкому КП(б)У Чернявському, що особливо важкий стан дітей. Смертність серед них значна. Сальницьку школу в першій групі «А» з 55 дітей відвідують 24, у першій групі «Б» — з 30 — 17. Відвідують школу ті, хто отримує сніданок. У першій групі «Б» 10 дітей лише і живуть сніданками у школі. Діти приносять до школи та їдять котяче м’ясо, а один жує на уроці конячу шкуру. «Цілий ряд дітей так опухли, що не можуть ходити до школи».

Керівники з районів у своїх повідомленнях обласній владі зауважували про нестачу ресурсів, а остання вказувала, що вони «палець об палець не вдарили» для організації допомоги. Але під носом у перших обласних більшовиків творилися злодіяння. Так, у спецповідомленні начальника Вінницького облвідділу ДПУ Соколінського секретареві обкому КП(б)У Левінзону від 17 травня 1933 року зазначається, що в Будинку матері і дитини у місті Вінниці, який розрахований на 40 дітей, перебуває понад сто дітей. Сплять вони по двоє в ліжку, ковдри перетворилися на шматки тканини, не вистачає мисок, ложок. Велика смертність. «Є випадки, коли діти надходять в задовільному стані, та через 2–3 місяці стають повністю виснаженими і вмирають. Смертність не зменшується, а збільшується. Наприклад, у березні з 115 дітей померли 32, у квітні з 134 — 38, за 15 днів травня з 135 — 16».

У 1933 році із зерносховищ області щодня вивозили залізницею 150 000 пудів зерна. Про це секретареві ЦК ВКП(б) — завідуючому сільськогосподарським відділом Кагановичу повідомляв секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський, прохаючи надати більш як 600 вагонів для вивозу, оскільки зерно на зсипних пунктах і складах перегрівалось і гнило.