Про це унікальне підприємство говорять і пишуть в Україні багато. Кілька років тому, працюючи в телекомпанії «Київ», я теж мав змогу підготувати репортаж з його овочевих цехів: керівництво комбінату тоді організувало для журналістів столичних ЗМІ екскурсію реконструйованими теплицями. Запам’ятався добротний город під склом з рівними рядами рослин, які ледь тримали спілі помідори, а також вулики, заповнені комахами-трудягами, усміхнені обличчя робітниць і… пісня з однієї з найпопулярніших радянських кінострічок «Весна на Зарічній вулиці», яка обірвала інтерв’ю з головою правління комбінату Володимиром Чернишенком. Я запитав тоді у Володимира Ілліча, чому саме ця мелодія лунає замість дзвінка у його телефоні. «Бо для мене вона дуже значима та рідна, — почув у відповідь. — Сталеваром, щоправда, я не працював, але композитор Борис Мокроусов та поет Олексій Фатьянов написали пісню ніби про мою молодість: я здобував середню освіту у вечірній школі у Білій Церкві, працюючи робітником бондарного цеху Білоцерківського консервного заводу. Згодом, навчаючись на агрономічному факультеті Білоцерківського сільгоспінституту (нині Національний аграрний університет), любив, як і головний герой кінострічки Олександр Савченко, гомінкі молодіжні компанії, вечірки. Ця пісня — про чисте кохання, яке шукає кожна людина. З роками вона набуває дедалі більшої популярності, а фільм хочеться дивитися знову і знову».
Весна на Тепличній вулиці
Коли про ту зустріч нагадав уже Героєві України, заслуженому працівникові сільського господарства Володимиру Чернишенку, він усміхнувся. «Знаєте, а я цю кінострічку регулярно переглядаю й тепер, коли хочу відновити сили, набратися позитивних емоцій. Як-не-як, мені вже пішов 79-й рік. І коли бачу на екрані сталевара Сашу Савченка у виконанні талановитого актора Миколи Рибникова, який щиро кохає вчительку російської літератури вечірньої школи Тетяну Сергіївну Левченко (її зіграла не менш талановита Ніна Іванова), забуваю про все. Бракує нам нині таких світлих фільмів і таких людей».
На мить у кабінеті керівника запанувала тиша. Мабуть, Володимир Ілліч у ці хвилини думав про те, про що і я: у часи СРСР в тодішніх фільмах радянські люди сприймали все буквально і вірили в те, що це було насправді. Хоча народові тоді жилося важко й інтелігентних (як прочитав десь) робітників (таких, як Олександр Савченко) було мало (зараз їх узагалі майже немає). Але цинізму в таких масштабах, як нині, не було. Покоління Володимира Чернишенка це підтверджує: в свої солідні роки, попри всі негаразди та негатив, Володимир Ілліч намагається бути щирим та людяним. З першого дня й дотепер керівник робить весну на Тепличній вулиці в Калинівці, прищеплюючи робітникам (а їх на підприємстві близько 700) лише добро та повагу до людини праці. На найбільшому комбінаті в Україні та одному з найбільших комплексів Європи ось уже майже 33 роки панують не лише огірки, помідори, редис, салат, а й порядність і чесність: в роботі, в стосунках. Тут не посади мають значення. Керівник підприємства не відгороджується від рядових тепличниць подвійними дверима, приймальнею, помічниками. До нього запросто може прийти будь-яка робітниця і запитати, чому, наприклад, минулого місяця її премія була не такою, на яку вона сподівалася.
До речі, середня заробітна плата на комбінаті торік становила 7366 гривень. «Вона залежить не лише від вирощених овочів, а й тих, які комбінат реалізував за конкретний місяць, — веде далі Володимир Ілліч. — Чим більший останній показник, тим вищі премії. Навіть охоронець про це знає і також зацікавлений, бо за кожну зароблену гривню від реалізації отримує премію. Було якось, що в одному з цехів робітниці запитали в мене, чому їм «урізали заохочення». Не урізали, відповів, а просто премія «перейшла» на наступний місяць. Бо попереднього ми не змогли продати всі вирощені овочі. Люди це зрозуміли, і їхнє невдоволення вдалося вгамувати. На комбінаті є й інші стимули: портрети кращих трудівників, бригад, підрозділів у День працівника сільського господарства ми вивішуємо на Дошку пошани. Ця найвища відзнака приємна не лише в моральному, а й у матеріальному сенсі — передовики отримують премію в розмірі 10% зарплати, яку нараховують їм упродовж наступного року».
Думати наперед
Чи не тому ПАТ «Комбінат «Тепличний» — прибуткове підприємство. А його досвідчений, ініціативний, діловий та вмілий організатор, знаючий та відданий справі фахівець постійно дбає про розбудову свого підприємства, впровадження на ньому новітніх технологій. Якщо 1991 року під теплицями у Калинівці було 36 гектарів, то нині — 45, з яких 24,7 гектара — це сучасні овочеві цехи за голландськими стандартами. До речі, про калинівських овочівників усерйоз заговорила Україна вже 1995-го, коли вони перейшли на так звану ощадну гідропоніку — вирощування рослин без грунту: рослина отримує зі спеціального розчину всі необхідні поживні речовини в потрібних кількостях та точних пропорціях. Останнє, кажуть, майже неможливо зробити у разі вирощування овочів на відкритому грунті. Малооб’ємна технологія дала змогу вдвічі збільшити врожайність гібридів голландської селекції томатів і знизити енерговитрати на одиницю продукції. Якщо до реконструкції на підприємстві збирали по 200 тонн овочів з гектара, то торік — 630, як передові виробники городини з Голландії. До реконструкції на вирощування 9500 тонн овочів підприємство витрачало 50 мільйонів кубічних метрів газу та 17 мільйонів кіловатів електроенергії. А торік на виробництво 24 700 тонн городини знадобилося всього 23 мільйони кубометрів газу та 6,7 мільйона кіловатів електроенергії.
«Ми вже давно виконуємо програму уряду щодо скорочення енерговитрат, — хвалиться Володимир Ілліч. — І в цьому сенсі наблизилися навіть до голландців: на один кілограм продукції вони витрачають 0,8 кубічного метра газу, а ми торік — 0,93 кубометра. Ощадливо використовуємо й добрива, замінивши їх на стовідсотково розчинні. До кожної рослини підвели крапельне зрошування, діаметр отвору трубок у крапельниці якого вимірюється мікронами. Якщо отвір заб’ється, його нічим уже не прочистиш. Тож уся система може вийти з ладу і врожай овочів загине. Нова технологія дає змогу збільшити подачу вуглекислого газу до рослин, без якого не відбувається нормального фотосинтезу. В теплицях у нас стоять баки по тисячі кубів. Туди закачуємо СО2, який отримуємо від спалювання природного газу. Бо теплиці у нас «гріються», навіть коли на вулиці спека. Інакше в приміщенні волога перевищуватиме допустимі норми, і рослина не «працюватиме».
Думати наперед Володимир Чернишенко вважає нормою для керівника і вимагає це від підлеглих. Нині комбінат повністю забезпечений мінеральними добривами, мінеральною ватою, кокосовим субстратом на наступний рік. Це дуже раціонально, бо якщо торік кілограм калійної селітри коштував 12—15 гривень, то нинішнього — 32. І хто знає, наскільки виробники добрив ще підвищать ціну. «Та що там виробники, — Володимир Ілліч серйознішає. — Мені, наприклад, не зрозуміло, чому для всіх ввели мито на імпорт. Скло для теплиць ми купуємо в Гомелі (Білорусь), яке виробляють за спеціальною французькою технологією, котли — в Німеччині, комп’ютери — в Голландії, добрива (сульфат магнію) — в Китаї. Для проростання рослин потрібна мінвата, вона теж імпортна. На базарах ми все це не перепродуємо, а використовуємо для вирощування овочів, які дуже потрібні Україні. Навіщо тоді з нас беруть 10% мита? До того ж вітчизняних виробників (не маю на увазі лише овочівників) змушують купувати газ тільки в НАК «Нафтогаз України». Платити за нього потрібно наперед, ще й за вищими, ніж ми купували раніше в інших постачальників, цінами. Зрештою сільгоспвиробників дуже хвилює питання з ПДВ. А саме різниця між податковим зобов’язанням та податковим кредитом. Поясню на конкретному прикладі: продав наш комбінат помідори на один мільйон гривень (податкове зобов’язання) — 200 тисяч гривень пішло у ПДВ. А потім на цей мільйон гривень закупив, наприклад, мінеральні добрива (податковий кредит) — 160 тисяч із них становив ПДВ. Різниця — 40 тисяч гривень — раніше залишалася на підприємстві на спеціальному рахунку. За ці гроші ми могли, скажімо, робити реконструкцію. А тепер мусимо їх класти на рахунок казначейства, яке вирішуватиме, давати гроші комбінату чи ні. Це, на мою думку, неправильно. Якщо ми хочемо, щоб в Україні працювали не одиниці таких підприємств, як наше, держава має стати партнером для виробників».
Професіонали галузі
Таку саму принципову позицію в обстоюванні інтересів підприємства займають і фахівці комбінату. Володимирові Чернишенку вдалося сформувати чудову команду, яка добре розуміє керівника: коли комбінат став акціонерним товариством, його не розтягнули по частинах акціонери. Навпаки, Володимир Ілліч переконав усіх, що не зарплати підвищувати потрібно, а реконструювати виробництво, підвищувати продуктивність праці. Помічники Чернишенка тепер кажуть, що він мав рацію, зокрема головний агроном комбінату заслужений працівник сільського господарства Петро Кирій. Володимир Ілліч називає його професіоналом. Усі нинішні головні спеціалісти комбінату мають стаж роботи від 20 до 30 років. Багато їх навчалося чи навчається заочно у вищих навчальних закладах. На підприємстві людей цінують і створюють їм належні умови праці. Підприємство побудувало власне селище в Калинівці на 747 квартир, школу, будинок готельного типу, гуртожиток, Будинок культури, спортзал, банно-пральний комбінат. У 2005 році соціально-культурну сферу підприємства передали на баланс місцевої ради. Але господарство й надалі допомагає її утримувати. Одне слово, ПАТ «Комбінат «Тепличний» дбає про тепло в сім’ях своїх працівників, і це сприяє продуктивній роботі товариства.
Олександр КРЮЧКОВ, Володимир ЗАЇКА (фото), «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+