Йтиметься далеко не про футбол. Хоча, можливо, саме уболівальники й фанати цього виду спорту якнайглибше зрозуміють згаданий вислів, бо й вони разом з мільйонами українців стали заручниками ситуації, коли в нашому повсякденному побуті балом править всемогутній монополіст-комунальник. Адже ні без електрики, ні без тепла, ні без води, як то кажуть, ані сюди, ані туди. Тож які б тарифи нам не накручували, якої б якості послуги не надавали, все одно за браком альтернативи ми змушені йти до них на поклін і беззастережно приймати їхні умови та розцінки.

Здавалося б, якою ще простішою може бути формула відносин між постачальником послуг і споживачем: перші вчасно і якісно надають свій «товар», а громадяни, які його потребують, справно сплачують за послуги. Однак такий паритет взаємовідносин можливий для нас хіба що уві сні або ж у країнах Євросоюзу, до якого ми прагнемо і де кожен квартиронаймач може дозволити собі вибір фірм, які опікуватимуться забезпеченням його житла водою, теплом, газом тощо. І в боротьбі за «свого» клієнта постачальники надають знижки, канікули платникам послуг, без нарікань і за власною ініціативою замінюють нові крани, лічильники на ще новіші…

Наші ж реалії на цьому тлі начебто і копіюють європейські цінності, у даному разі — побутові, та на практиці відображаються вони ніби в кривому дзеркалі. Ну хто, скажіть, і в якому місті України не потрапляв у ситуації, коли без попереджень зникала вода у крані, застрягали, й надовго, ліфти, без усяких стихій та аварій вимикалося світло? Ні-ні, питання це винятково до пересічних громадян, а не до мешканців елітних квартир — там все по-іншому… Наша 14-ти поверхівка до таких не належить і сповна отримує усі блага комунальної цивілізації… по-харківськи, а в узагальненні по-українськи. Два ліфти працюють за якимось тільки їм зрозумілим графіком, тобто або ж зовсім не рухаються, або ж викликаються лише з другого поверху. І то за умови, що викруткою треба відтиснути кнопку на першому. Ремонтники заявляють «кнопок нет» і по кілька разів на добу за викликом приїжджають начебто на виконання ремонтних робіт.

Ось і думаєш, чи варто спускатися з 13—14 поверхів, щоб бодай винести сміття або купити хліба, чи краще перетерпіти, бо ризикуєш на кілька годин чи й півдня не потрапити додому: ліфт будь-якої миті може відмовити. Тож мами з малечею, старі люди часто не відважуються на прогулянки по землі, задовольняються «гулянками» на балконі. А хто все ж ризикне, часто-густо на плечах несе до квартири і немовля, і дитячого возика. «Живемо, наче у в’язниці, не за замками, проте з дому не вийдеш», — каже моя літня сусідка з 7-го поверху, якій навіть половину підйому при її хворобах ніг не подолати. Чи не є це насправді обмеженням волі? Що на це юристи та народні обранці скажуть? А чи хоч раз хтось із мешканців, не лише Харкова, побачив у квитанціях скореговану цифру оплати за простої ліфтів? Принаймні, такого не пам’ятають.

Аналогічна ситуація і з постачанням води. З днем Конституції, скажімо, «Харківводоканал» (вже вкотре) «привітав» мешканців нашого будинку щонайсухішим чином. Ні з кранів труб холодного водопостачання, ні з труб гарячої води протягом трьох діб не випало жодної краплі. І куди б не телефонували мешканці, жодного пояснення почути не вдалося. Диспетчер водоканалу запевняла, що холодна вода постачається безперебійно, а ось гаряча у зв’язку з ремонтами на магістральних і внутрішньобудинкових магістралях на тиждень відключена. Скільки б не протирав очі та не вертів кран, води так і не побачив. Навіть всезнаюча міська служба 1562, яка, правди ніде діти, завше інформувала про причини, строки затримки в постачанні води, електрики чи іншого комунального «краму», протягом двох днів так і не змогла знайти винуватців нашого «сухого» святкування. Бідкалися лише, мовляв, «Харківводоканал» не надає їм необхідної інформації. А якщо такої інформації немає, то ті споживачі, котрі не встановили лічильників, будуть сповна оплачувати ненадані послуги. Згідно з тарифами і чималими нормами споживання на кожного мешканця квартири. Це припущення підтверджує і запізніла відповідь директора департаменту комунального господарства Харківської міськради, який більш як через місяць після електронного звернення пояснив, що «відсутність холодного водопостачання житлового будинку №39 на пр. Маршала Жукова мала місце з 25.06.2016 по 26.06.2016 у зв’язку з проведенням ремонтних робіт на підкачувальній насосній станції». Суть, власне, не в цій ситуації, яка лише відображає типову картину сервісу комунальних підприємств. Чомусь так склалося, що громадяни мають платити з власної кишені і за пориви труб, і за відсутність ремонтних комплектуючих, і навіть за непрацездатний похмільний стан сантехніків чи ліфтерів, а комунальники перед споживачами — ні гу-гу. Ані компенсаціями, ані штрафами за ненадані послуги та моральні збитки не відповідають. Мешканці ж затиснуті в лещата пені, штрафів і навіть загрози виселення з власних квартир за несвоєчасну сплату комунальних послуг. Словом, гра в одні ворота. Було б справедливо, якби за кожну годину непрацюючого ліфта, непостачання води, електрики тощо спрацьовували б узаконені компенсаторні механізми і комунальні служби відповідали перед громадянами конкретною гривнею за якість, своєчасність послуг. Звісно, тут не йдеться про форс-мажорні обставини та планові ремонти. Але щось немає жодного не те, що закону, а навіть натяку на відповідні законопроекти, щоб урівняти в правах й у відповідальності громадян України і комунальників. Та й хіба до цього нашим народним депутатам? З вікон власних маєтків та елітних квартир їм ці проблеми здаються дрібнюсінькими і не вартими уваги.