Гарне село Богуславець у будь-яку пору. Але в зеніті літа воно особливе. У полі видзвонюють стиглим колосом пшениці, шляхом гуркочуть автомобілі, звозячи на тік золоте зерно, в садах рум’яняться запашні яблука, розкішні жоржини заглядають у вікна, радіючи літу. Попри високу напругу жнив, пора збирання врожаю — це завжди радість. Приміром, хлібороб із діда-прадіда Василь Верещака, зібравши пшеницю, вже готує ґрунт під озимину. Є чому радіти Василеві Васильовичу: хоч і не сприяла погода високим здобуткам, але таки чимало збіжжя зібрали. І буревій, на щастя, не завдав дуже великих збитків, тільки подекуди порозкривав дахи, потрощив кукурудзу і попсував городину. Дати лад вирощеному — ось нині найголовніша турбота і механізаторів, і керівників та спеціалістів СТОВ «Прогрес».

Господарювати грамотно — отже, мати прибутки

Об’їжджаючи разом з директором господарства Василем Лисенком усі найгарячіші виробничі ділянки, дивуюся його вмінню спілкуватися з працівниками. Усі діалоги відбуваються у формі порад, без категоричних вимог. Видно, що трудівники поважають керівника, намагаються виявити ініціативу, підказати, яким вони бачать шлях розв’язання тієї чи іншої проблеми.

У розпачі стоїть біля кукурудзяного поля агроном:

— Підрахували понівечені гектари: вийшло більш як 300. Зерна вже тут не одержимо, очевидно, піде на силос.

— Що ж, будуть корми, — заспокоює директор. Хоч і самому шкода зламаних буревієм ще недавно добірних рослин. Але ж ще треба думати, як швидше й інші наслідки стихії ліквідувати, зокрема відновити покрівлю на фермських приміщеннях. Влетять ремонти в копієчку — піде не менш як 2,5 мільйона гривень.

Звична круговерть щоденних турбот не дає перепочинку:

— Така вже доля наша, — витирає з чола піт Василь Федорович. — Ось так уже 41 рік працюю: звик. Якщо іноді й піду в коротку відпустку, то, здається, чогось бракує, тягне весь час туди, де кипить робота.

Уже багато років, попри різні, часом несприятливі економічно-фінансові вітри, «Прогрес» стабільно досягає високих результатів. Ось і нині, одержавши з початку року від кожної з 600 корів по 4241 кілограму молока, планують перевершити восьмитисячний річний показник. Про такий у багатьох господарствах тільки мріють. Заготовляючи щороку не менш як 1000 тонн високоякісного сіна, 10—12 тисяч тонн силосу, майже 3 тисячі тонн концентрованих кормів, трудівники впевнені: тваринницька галузь їх не підведе. Бо вкладають у роботу все вміння, всю душу. На 100 гектарів сільськогосподарських угідь у Богуславці останніми роками виробляють не менш як по 215 тонн молока і 11 тонн м’яса.

Тут давно навчилися вирощувати високі врожаї зернових. І хоч, за висновком спеціалістів, урожай пшениці цього року поступається торішньому (на круг зібрали по 57 центнерів з гектара), господарство буде з хлібом. До того ж непогано як на нинішній несприятливий рік уродив ячмінь, чимало заготовили й гороху. Наповнюючи засіки, богуславчани спокійні й за зимівлю худоби, і за успіх усієї галузі в найближчій перспективі.

Зрозуміло, підприємство має непогані прибутки, завдяки чому розвивається, впроваджує нові технології, оновлює сільськогосподарську техніку. Наповнюючи надходженнями від податків сільський бюджет, вкладаючи кошти в соціальну сферу, «Прогрес» дає поштовх і розвитку села. Тільки незрячий не побачить добрих змін, які відбулися в Богуславці за останні роки: поступово впорядковують сільські вулиці, спільними зусиллями збудували церкву, відновили дитячий садок. На соціальний розвиток села з доходів підприємства тільки цього року пішло 910 тисяч гривень.

Василь Лисенко переконаний: як і щороку, «Прогрес» буде з кормами для худоби. Фото автора

Як посміли депутати відмовити районному начальству

Проте проблем у селі ще чимало. Досить куций бюджет сільської ради, який формують місцеві податки і субвенції з районного бюджету, не дає змоги швидко залатати всі дірки. Як розповів сільський голова Віктор Головко, на мільйон чотириста тисяч гривень (саме такий сільський кошторис цього року) дуже не розженешся. Приміром, давно назріла потреба відремонтувати шкільний спортивний зал. Через нестачу коштів його реконструкція триває вже чотири роки. Потребують ремонту й сільські дороги. Є проблеми з водопостачанням.

Розподіляючи на початку року майбутні видатки, депутати проголосували за надання 150 тисяч гривень на реконструкцію шкільного спортзалу, 40 тисяч — на ремонт шкільної котельні, 13 тисяч — харчування учнів та 500 тисяч гривень — на капітальний ремонт греблі й будівництво дороги, яка з’єднує дві частини села. Крім того, сесія запропонувала надати 350 тисяч гривень із сільського бюджету для ремонту дороги до села, яка перебуває у поганому стані. Однак такої пропозиції район не сприйняв, бажаючи одержати тільки субвенцію 350 тисяч гривень для потреб так званого бюджету розвитку району.

Як пояснив голова Золотоніської районної ради Валерій Саранча, практика наповнення частини районного бюджету за рахунок добровільних внесків сільських рад зі своїх надходжень існує вже не один рік. Кошти, які надходять так до районної скарбниці, районна влада розподіляє між територіальними громадами з урахуванням нагальних потреб.

— Фактично, — каже Валерій Петрович, — гроші повертаються в ту саму громаду, з якої й надійшли, цільовим призначенням з додаванням, якщо потрібно, субвенції на ті чи інші роботи. Оскільки сільські громади мають різні достатки, так сильніші допомагають слабшим розв’язати наболілі проблеми, зокрема підтримати заклади культури, освіти.

Приміром, Золотоніська центральна районна лікарня на початок року мала дефіцит бюджету 7 мільйонів гривень. Оскільки її послугами користуються всі, то й вирівнювати дефіцит бюджету мають разом.

Як підкреслив голова райради, справа ця цілком добровільна. Оскільки громада села Богуславець не дуже заможна, просили в неї лише 350 тисяч гривень. Однак депутати сільської ради під впливом директора господарства, який також депутат сільської ради, вирішили інакше.

— Це одна із 34 сільських рад, яка відмовила районній раді в субвенції. Інші ж згодилися. Приміром, Деньгівська сільська рада надала аж 6 мільйонів гривень.

— Але ж буває, що гроші, надані громадою в розпорядження району, в село не повертаються?

— Так, буває. Тоді шукаємо інші можливості, тим часом вирішуючи більш нагальні питання. Це життя, яке часом підносить непередбачувані сюрпризи. Скажімо, якби не було в запасі в районному бюджеті двох мільйонів гривень, не відомо, як би ми допомагали постраждалим від буревію.

Як вихід із ситуації з нестачею коштів у сільських громадах це можна зрозуміти. Але ж у селян виникає закономірне запитання: навіщо переливати кошти з одного місця в інше, а потім чекати, коли районна влада зволить зглянутися на прохання селян? Громада й сама в змозі вирішити питання, куди спрямувати ті чи інші ресурси, адже знає, що найбільше болить. А як же тоді з проголошеною децентралізацією, самостійністю громад? Чи не суперечить наявна практика головному принципу організації роботи місцевих рад?

Такі проблеми покликана розв’язати реформа сільського самоврядування, яку здійснюють у країні. Однак як зауважує сам Валерій Саранча, в Золотоніському районі її поки що не видно. Район, мовляв, досить специфічний, далеко не бідний, ось і не поспішають об’єднуватися, підраховуючи всі можливі вигоди і втрати. Скажімо, Богуславцю резону об’єднувати свою громаду з іншою немає, бо опиниться село на задвірках фінансування. Центром ОТГ село не стане, воно невеличке — всього 900 жителів.

Принциповий? Можливо…

Усе б нічого, можна б і далі зважувати всі «за» і «проти», та не задоволена районна влада такою самостійністю Богуславця. Точніше, не самого села, а одного з депутатів сільської ради Василя Лисенка. Мовляв, ми ж його поважаємо як доброго господарника, керівника підприємства, яке багато років працює стабільно. Однак такою одноосібницькою поведінкою, як зауважує голова районної ради, керівник змушує й до нього і до потреб села ставитися відповідно. Ні, нічого протизаконного він не вчинив. Але навіщо ж разом з іншими депутатами пішов проти побажань з району?

Як розповів сільський голова Віктор Головко, голоси депутатського корпусу (він складається з 12 обранців) у вирішенні долі субвенції для бюджету розвитку району розподілилися: 7 на 5. Тобто вирішальною була позиція «групи Лисенка». Натомість кошти обсягом 500 тисяч гривень спрямували на розширення однієї із сільських доріг.

У районній газеті та листівці, яку після цього розтиражував один із жителів села заступник сільського голови з виконавчої роботи, депутат районної ради і працівник районного будинку культури Віталій Степаненко, шанованого людьми керівника представлено як певне зло для села. Мовляв, і дорогу, якою додому їздить, він хоче розширити, і всі його заслуги — зовсім не його.

— Звинувачення на адресу директора господарства Василя Лисенка, — каже депутат сільської ради Валентина Приходько, — просто безглузді й нічим не обґрунтовані. Та й знаємо його, бачимо, яка це людина. У селі ж усі на видноті, знають люди, хто чим дихає.

У родині Касянів розповіли, як відгукнувся Василь Федорович на необхідність допомогти воїнам АТО, оперативно спакувавши й відправивши на фронт сотні мішків необхідних матеріалів, які дуже виручили під час воєнних дій, про що зі словами подяки повідомив у телефонній розмові командир частини, де служить один із жителів Богуславця. А щодо зволікання Василя Лисенка з відведенням землі воїнам АТО (в цьому автор листівки теж звинувачує директора), як кажуть селяни, це просто наклеп. Адже за відведення землі всім 10 військовикам згідно з чинним законодавством всі депутати, серед них і Василь Лисенко, проголосували, а директор ще й допоміг фінансово для оформлення відповідної документації на наділи.

Одне слово, із критикою директора щось не так. Проте ми далекі від думки, що в селі все гаразд. Життя висуває нові проблеми, які потрібно розв’язувати максимально ефективно. І Лисенко це вміє, зовсім не вважаючи, що він святий. Вимогливий? Так. Принциповий? Можливо. Справедливий? Хай краще люди скажуть.