7 січня українці вранці йшли до церкви. Повернувшись, обідали за святковим столом, на якому — м’ясо і ковбаси, капуста і холодець, пироги і книші. По обіді діти несли вечерю до хрещених батьків, дідуся й бабусі — калачі, яблука, горіхи. Хрещеник вітався і здоровив з Різдвом Христовим та тричі вклонявся хрещеному батькові чи матері. Його частували, обмінювали йому вечерю, даючи солодощі, а ще подарунок та гроші.

Вечеряльники

БУВАЛЬЩИНА. Як ми із сестрою перед Різдвом до рідні ходили

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

Ще разочок з’їду на санчатах із горбка й додому! Вже зорі висипали, і на мороз береться. Я і так, мабуть, прострочив, а мама ж мені казали: «Гляди, Сашко, як досоваєшся до темна, та ще, не приведи Господи, набрьохаєш чоботи, як учора, то нікуди ти сьогодні не підеш. Наталка сама вечерю понесе». Ага, понесе! Думає, як вона вже в четвертому класі, то принцеса. А хай пригадає, як я її відлупцював, коли вона матері розповіла про те, що ми з Іваном Галічевим прілі цигарки в малині курили. Мені вона тільки трохи щоку розідрала своїми пазурищами…

«Са-ашко-о!»

Ой, це мати! Зараз дадуть.

«Уже біжу, мамо! Дивіться, оце при вас останній разок!».

Л-лясь!

«Та я ж іду, чого ви?»

Збираємося… Мама обережно ув’язують ще теплу кутю в чималу святкову хустину, наказуючи сестрі, як треба буде ту кутю нести по слизькій дорозі, та щоб собаки її в нас не відібрали. Наталка їй допомагає, єхидно скалить зуби до мене з-за маминої спідниці (певно, знов ябедничає), а я тим часом змушений влазити в огидні шерстяні штани мого шкільного костюма. Намагаючись ні про що не думати, прислухаюсь до того, як штани колють мені литки. Якби мама не наполягали, я б нізащо ці штани не одягнув. Там не сядь, до стіни не притулись…

— Не підеш, як не надінеш!

Мені робиться сердито на маму, а надто чомусь на Наталку. Тата вдома немає. Він тепер або у нашого сусіда дядька Клима, або вони досі на ставку ловлять рибу. Тато завжди до Різдва наловлював карасів, бо, як він каже, без смаженої риби і доброї чарки «празник — не празник».

Нарешті мама нас випроводжає за хвіртку і, попередивши, щоб не побились у дорозі, повертається в хату. Ми із сестрою опиняємося під усіяним яскравими блискітками холодним небом та в лункій тиші, яку порушує тільки далекий собачий гавкіт і рипіння з-під наших підошов. Ніде нікого. Мені стає лячно, я намагаюсь іти з Наталкою в ногу, не відстаючи ні на крок. Кажуть, у цю ніч можливі всілякі дива. З острахом задираю голову і обмацую поглядом хмаринку на тлі місяця. Все може бути… Он тітка Онися розповідали, що до них через ніч у хлів забирається мара і ссе в корови молоко. Її чоловік, дядько Прокіп, навіть підстеріг мару, до ранку просидівши в яслах із кілком у руках. Але в ту мить, коли дядько замахнувся на неї кілком, вона відштовхнула його і вислизнула з-під стріхи. Люди бачили, як тої ночі щось біле пливло небом понад селом, осідлавши мітлу. Ну, люди можуть і вигадати, але де та впевненість, що мара саме цієї миті не причаїлася за якимось деревом? Наталка теж мовчить, де й поділося її єхидство. Ач, як стискає мені руку!

Ще я боюсь потрапити на очі Тетяні Борисівні, моїй учительці. Вона перед зимовими канікулами попереджала клас, щоб не додумались колядувати, посівати чи носити вечерю на Різдво.

— Ви — жовтенята, — казала вона, — і повинні знати, що релігійні свята — пережитки минулого.

А ще вона пообіцяла, що як когось спіймає «на гарячому», то викличе в школу батьків. Ми всі запевняли Тетяну Борисівну, що ніхто з нас нікуди і не поткнеться, а тут на тобі… Що, як вшелевкаюсь?

Згодом добираємося до Жабокриківки — кутка, де живуть наші дідусь Антон і бабуся Ганна. Це їм ми несемо вечерю. Вечерю носять хрещеним батькові та матері, але ми носимо чомусь старим. Так нас мама привчила. Не те, що в мене хрещеного чи хрещеної немає, вони є. Тільки хрещений у мене голова колгоспу, а хрещена — вчителька, і до них незручно носити вечерю, хоч вони щоразу запрошують нас і ображаються, що ми не приходимо. До дідуся і бабусі навіть набагато далі йти…

Рип, рип… О, хтось іде! Хух, це по той бік вулиці. Зайшло в якийсь двір. Хвіртку причинило так тихо, наче боїться. Мабуть, теж якийсь вечеряльник. Я думаю, що сьогодні вечеряти понесуть і Миколка, і Тарасик, і Генка… Навіть Шура Дорошенкова і та понесе.

— Ха, нехай Тетяна Борисівна думає, що ми зараз дома сидимо.

Від такої думки на душі стає веселіше, і я вириваю руку із сестриної долоні.

— Пусти, сам піду!

Наталка не огризається.

 Ми йдемо із сестрою вулицею, де над кожною хатою витає дух таїнства і… печені. Причому кожна хата пахне по-своєму. Ніздрі лоскоче смажена картопля і свіжина, підгоріла цибуля і грінки.

 Дідусь і бабуся, я знаю, пригощатимуть нас узваром і медом, пампушками з часником і варениками з сиром, і обов’язково на святковий стіл подадуть домашню ковбасу. Ледь забачивши жовте світло у вікнах хатини наших дідуся і бабусі, я вже вловлюю тонкий запах смаленого солом’яного віхтя, яким обпалюють щетину на кабанові.

Пригощали нас дідусь Антон і бабуся Ганна домашньою ковбасою й узваром, всілякими іншими наїдками. Під кінець дідусь випив за наше здоров’я і подарував по 5 карбованців, пообіцявши, що якщо принесемо вечеряти в наступному році, то дасть більше. Бабуся Ганна передала нам із собою повно гостинців. А додому нас відвів дядько Віктор, старший мамин брат, який теж приносив дідусеві й бабусі вечеряти. Повернувшись, ми застали в себе вдома маминих хрещеників, які носять вечерю до нас, і ще довго в нашій хаті не вщухали сміх і гамір.

А вночі мені наснилася біла мара. Я чітко бачив уві сні, як вона смоктала дійку в корови, потім, наївшись, сіла на мітлу і якимось дивом знялась у небо, ставши схожою на Тетяну Борисівну. Зі страхом я спостерігав, як учителька підіймається все вище і вище, до місяця, аж доки не зникла зовсім у прозорій хмаринці. 

Різдвяні устриці

ДОЛЯ.  Колись Надія Воронцова з Луганська зустрічала свято в неволі

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

— Їжте, дівчата. Смакота! — кухарка полька приємно усміхалася, стоячи на порозі барака. Українські остарбайтери з подивом дивилися в миски.

— Та це ж равлики! — вигукнула Надійка. І відставила тарілку.

Равликів їли в Голодомор у 1932–1933 роках, коли доїли останню картоплину з городу і з надією зустрічали біля воріт молодших братів і батька. Ті ловили їжачків. Потім викопували ямку для вогнища, кидали туди колючу тваринку. Щоправда, трави, їжачків і равликів не вистачало все одно. Навесні померла мама. А Надійка й брати вижили, і тато теж. Закінчила семирічку, потім училище та поїхала з рідного села Кобихівка на «Донбас», тобто всього за кілька кілометрів на південь. Донбасом у них називали індустріальну частину області.

У місті Кадіївка, на шахті імені Ілліча працювала машиністом стаціонарних установок. Потім — війна. Повернулася в рідне село, а тут німці погнали всю молодь на роботи до Німеччини. І сімнадцятилітню Надю забрали теж. Тож уже кілька місяців, як вона в наймах. Днями французькі військовополонені зрубали та понесли встановлювати в панський будинок пухнасту ялину. Для когось — свято.

— Ні, це устриці. Французькі. Сьогодні — Різдво, дозволили всіх працівників пригостити смачненьким, — виправдовувалася кухар.

— Купити нас хочуть? Нехай самі це їдять! — закричала Надія і демонстративно відставила миску. Дивлячись на неї, так учинили й інші дівчата.

Різдвяна вечеря не вдалася. Українки їли тільки картоплю, яку їм давали щодня.

Зате вночі, перешіптуючись на двоярусних ліжках, довго не засинали. Питали одна в одної: «Про що мрієш? Що загадала?». І не було жодної, яка б не зізналася: щоб скінчилася проклята війна і швидше додому.

— Ми всі дуже сумували за Батьківщиною, — згадує тепер Надія Максимівна Воронцова, яка напередодні Нового року відсвяткувала своє дев’яносторіччя. — Хоч німецький господар ставився до нас по-людськи. Дуже йому подобалася наша працьовитість.

Душа дівчини рвалася додому — до батька й братів. Здавалося б, колгосп, робота за «палички-трудодні», зі свят — лише «червоні дні календаря». Навіть новорічне було не в честі в атеїстичної влади, що вже казати про колядки та щедрівки. Але серце прагло Батьківщини.

Заповітні бажання, загадані напередодні Різдва, — збуваються. Уже навесні Червона армія звільнила дівчат-остарбайтерів. Правда, коли саджали їх у залізничні вагони за Рейном, щоб відправити додому, навіть солдати- визволителі дивилися на них косо. Але радості Надійки це не затьмарило!

Повернулася. Знайшла батька-інваліда й молодших братів. Знову пішла працювати на шахту — тепер у Кремінній. І тут на танцях у клубі зустріла свого коханого Павла. Життя налагоджувалося. Стали в магазин привозити продукти й продавати вже не лише по картках.

— Пам’ятаю, як уперше у вільний продаж привезли цукор, — розповідає Надія Максимівна. — У черзі мене ледь не придушили — так багато було народу. Принесла цукор додому, Павлик на блюдце його висипав білою гіркою і став їсти ложкою. Тільки запитував: «Надю, можна я ще трохи попоїм?». А я була така рада дивитися на нього.

І все в них було, як мріяли: дві донечки, будинок, нагороди за ударну роботу й свята — у країні настала відлига, тож дозволили не тільки новорічні ялинки, а й стали показувати «блакитні вогники» по телебаченню. Довге життя — багато змін.

Тепер бабуся Надія живе поряд із сім’ями донечок — у Луганську. Ті щодня несуть старенькій щось смачненьке, намагаються порадувати. Тож захоче Надія Максимівна — будуть і устриці. Напередодні Різдва в неї на столі все, що треба за звичаєм.

— Останніми роками в такі дні стукає у двері дітвора — колядують на Різдво, — усміхається бабуся Надія. — Я їм бажаю, щоб росли здоровими й щасливими.

Вона знає — щирі різдвяні побажання збуваються.