У листі за вісьмома підписами, який надійшов на адресу «Урядового кур’єра» від жителів Кривого Рогу, — крик душі: «Надмірно високі тарифи, а платити нема з чого. Багато хто з пенсіонерів, інвалідів хочуть все своє нажите добро продати і поїхати в село на спадщину, але не можуть переоформити документи, бо отримують лише 1600 гривень. Та й шахраї можуть будинок чи квартиру просто забрати, обдурити і залишити людину напризволяще, зробивши з неї безхатченка. Ось і бояться пенсіонери, інваліди продавати, міняти, купувати квартири й інші речі, бо можуть залишитися без нічого, і ніхто їх не захистить». Люди, які написали цього листа, вочевидь, хотіли, щоб їх просто почули, бо вони нічого не запитували і не пропонували.

А тим часом у нас немало стареньких, які самотньо живуть у великих помешканнях і отримують мізерну пенсію, а квартирантів пускати бояться, мріють про те, щоб обміняти свої хороми на менше житло, яке б їх влаштувало. Зайві ж квадратні метри — конвертувати в кошти, які б дали їм змогу достойно прожити на старості. Можливо, тоді менше було б і розмов на тему «люди за межею бідності», і пенсіонери почувалися б упевненішими і захищенішими. Так роблять у багатьох країнах. Доки діти ростуть, сім’я живе у великій квартирі чи будинку, де нікому не тісно. Коли ж діти стають дорослими і роз’їжджаються, батьки продають житло і купують менше, а отриману грошову компенсацію витрачають на власні потреби і не бояться. Бо знають, що в усіх правових аспектах вони захищені і ніхто їх не обдурить. Чому ж у нас не так, чому люди бояться і не вірять?

З такою ситуацією зіткнулася й моя знайома пані Софія, що живе майже в центрі Києва у двокімнатній квартирі. «Пенсія мала, плата за компослуги висока, — бідкалася вона. — Субсидія мало допомагає, а ще ж треба купити ліки. Я б погодилася поміняти з доплатою свою сталінку, а вона коштує чимало, на однокімнатну квартиру на окраїні Києва, а то й у передмісті, бо вже втомилася від галасливого центру. А на різницю нормально прожити решту життя».

Для людини, в якої немає рідних, це був би непоганий варіант. Але як? «У мене ж немає нікого, хто б допоміг у такому обміні, і я не впевнена, що мене не обдурять. Адже у фірмах з нерухомості працюють люди з юридичною освітою, які знають усі лазівки і шпаринки у законодавстві. Добре, якщо порядні трапляться, а якщо ні?» Вона розповідає страшилку про те, як хтось із її сусідів зважився на такий обмін, а в підсумку отримав напіврозвалену хату на межі Київської й Чернігівської областей, а з коштів — ні копійки. Ще й пригрозили, що якщо скаржитиметься правоохоронцям, то взагалі не житиме. «І де шукатиму правди?» — розводить руками пані Софія.

Тож виходить, що старенькі, які хочуть продати чи обміняти житло, бояться звертатися не лише до ріелторів, а й до нотаріусів — наслухалися про те, що дехто з них наживається на беззахисності людей, особливо літніх і самотніх, шахрайським шляхом видурюючи в них помешкання чи гроші. Бо хоч таких фахівців і небагато, але навіть одного факту достатньо, щоб люди перестали довіряти всім.

Яка ж альтернатива? Та нема її. Або звертайся до тих фахівців, які працюють на ринку нерухомості, або… сиди на місці, теоретично маючи капітал у вигляді квартири, а практично — без можливості його конвертувати у живі гроші, які допомогли б прожити на старості більш-менш забезпечено.

Пані Софія має рецепт виходу із ситуації й дивується, чому досі таке просте рішення не спало на гадку комусь із посадовців чи законотворців. «Добре було б, якби були саме державні фірми з нерухомості, які б допомагали таким, як я, в обміні великих квартир на менші з доплатою і відповідали за це. Тим більше, що до державних організацій ми довіру ще маємо, сподіваємося, що там «кидалова» не буде. Тільки ж таких немає, все віддано на відкуп приватникам».

Можливо, слушність у словах пані Софії є. Державним установам літні люди довіряють. Над цим варто подумати, бо таких людей, як пані Софія, нині чимало. А допомігши їм, скільки питань можна було б вирішити! Адже так можна і додаткові робочі місця створити, і послабити гостроту того самого квартирного питання, яке, як відомо, псує всіх. Можливо, вартість нині переоціненого житла це дало б змогу знизити. Тож виграли б від цього не лише пенсіонери.