Великописарівський район на Сумщині один із віддалених. Щоб із Сум дістатися районного центру поблизу українсько-російського кордону, потрібно подолати більш як сотню кілометрів. Особливо проблемні ділянки від Охтирки до Кириківки, а звідти — до Великої Писарівки.

Пам’ятаю, як на початку 1980-х, коли тільки став працювати в обласній газеті, відрядження до того району вважалося ледь не покаранням. Адже останні кілометрів 30—40 були настільки вбитими, що геть душу витрясали, тож туди вирушали з острахом і чималим запасом часу. Відтоді минуло майже чотири десятиліття, а нічого не змінилося. Ямкові ремонти лише тимчасово прикривають огріхи численними латками, тож водіям так само доводиться крутити вправо-вліво кермо, щоб таки ускочити у чергову вирву.

Однак приїхавши недавно до райцентру, відразу помітив: центральна дорога селища аж дихає асфальтною свіжістю. Швидко дізнався, що то заслуга місцевого фермерського господарства «Світанок» і його керівника Миколи Надточия — фінансового мецената-ентузіаста і патріота рідної місцевості. Не витримав, поцікавився у Миколи Олександровича, чому взявся за дорогу, до якої має доволі умовний стосунок. Замість відповіді співрозмовник розвів руками: «А хто ремонтуватиме? — І додав: — Якби у складчину, то з доріг можна лялечки зробити. А самотужки важко».

Особливо ускладнилася ситуація з ремонтом мосту через Ворсклу поблизу села Климентове, оскільки весь великотоннажний транспорт із Харкова, Полтави, Дніпра курсує через дощенту розбиту дорогу. Неважко здогадатися, що від неї може залишитися. Мимоволі пригадав шлях між Лебедином та Охтиркою, насамперед біля Чупахівки й Лантратівки. Видовище не для пасажирів зі слабкими нервами: яма на ямі, вирва на вирві.

Голова недавно утвореної Чупахівської ОТГ Олександр Кужель разом з місцевими агрофірмами «Піонер», «Десна», «Ташань» та іншими готовий узятися за ремонт, але знову ж таки у складчину, бо самотужки такий ремонтний обсяг місцевими коштами не осилити. Та ось рахуба: ніхто не поспішає ремонтувати дороги місцевого значення, бо, мовляв, спочатку треба дати лад автобанам та міжнародним трасам, а вже потім братися за «дріб’язок».

Поза будь-яким сумнівом, великі дороги потребують першочергової уваги держави. І чудово, що нарешті дійшла черга і до них. Але чому на задвірках опиняються малі? Чому б не розробити і затвердити щось на зразок міжрегіональної дорожньої програми, яка б вдихнула друге життя у шляхи місцевого значення?

Приміром, варто запропонувати всім областям визначитися з обсягами необхідних робіт, потребою в коштах, а потім, заручившись спільною підтримкою, потроху братися за ремонт чи навіть прокладання нових трас.

Тим паче, що на місцях до цього готові і громади, і бізнес. Бо бездоріжжя допекло всім і кожному, кому доводиться скакати путівцями. На щастя, такі пропозиції лунають дедалі частіше, навіть буває, що на місцях від слів переходять до справ. Наприклад, у Глухівському районі, де вирішили скооперувати місцеві кошти і навести хоч якийсь порядок на місцевих дорогах.

Чи вдасться? Час покаже. Але якщо до місцевої ініціативи долучиться і держава, то успіх гарантований.

Днями стало відомо, що Сумщина таки одержала чималі кошти на дорожній ремонт. Однак як ними розпорядитися якомога ефективніше, поки що немає рецепта. Бо занадто багато дірок, які треба латати, і не відомо, чи пощастить громадам Великої Писарівки та Чупахівки. А таких проблемних територій — не один десяток.

Недавно був свідком розбору дорожніх польотів в одному з районів Сумщини. Посадовець шпетив представника місцевої громади за те, що той не поспішає придбавати пересувний ваговий комплекс. Мовляв, так місцева громада свідомо знищує залишки асфальтового покриття. «Але ж дороги вже немає, — заперечував співрозмовник. — І чи не краще кошти спершу спрямувати на ремонт, а вже потім придбавати комплекс, щоб було що зберігати?»

Але чиновник наполягав. І згадалося класично-анекдотичне: «Жоро, смаж рибу». — «Але ж риби немає». — «Смаж, Жоро, смаж. Риба буде»…