Скажу щиро, спочатку запрошення  взяти участь у форумі Let’s Create Our Future Together, який  мав відбутися  на території покинутого басейну «Чайка»,  викликало кілька запитань. Наприклад,  мені не зовсім зрозуміло, чому «створювати наше майбутнє разом»  маємо англійською? Може, нарешті спробуємо  перейти на державну, коли вже про такі важливі речі йдеться? І де  та «Чайка»? Чи полегшить така незвична локація попередньо заявленим  громадським діячам, представникам влади, активістам, дипломатам і тим, хто захоче до них приєднатися,  обговорення, як на мене,  непідйомних проблем на кшталт  «визначення головних орієнтирів та стратегії розвитку українського суспільства в найближчі 50 років», «реформа в гуманітарній/соціокультурній сфері як один із пріоритетів державної політики»? Загалом такі теми  не дуже надихають, бо якось у нас складається так, що стратегії й концепції живуть власним, окремішнім  від реалій життям.

Про майбутнє на тлі розрухи

Але наступна теза зачепила:  форум проходить у межах  ініціативи #SOSмайбутнє, яка має на меті спільними зусиллями громадян, бізнесу, влади та міжнародних організацій відновити і модернізувати соціокультурні об’єкти країни. Вона стартувала кілька місяців тому, коли  відомі особистості і небайдужі громадяни почали розміщувати  в інтернеті  свої світлини з хештегом #SOSмайбутнє на тлі знакових, але занедбаних закладів і пам’яток. І одразу зібрала  в соцмережі щедрий урожай активності. От і місце проведення форуму визначила одна з перших світлин, яку надіслала киянка Олександра, що проживає неподалік «Чайки».

Як з’ясувалося, цю споруду колись добре знали у трьох столичних мікрорайонах, про які язик не повернеться  сказати околиці. Але 20 років тому тут затихли дитячі голоси, натомість у пустці  посеред людного місця знайшли прихисток алкоголіки і наркомани.

Не така й проблема, можуть мені на це сказати,  десь у глибинці хіба знайдеш басейн? Так, а ще бібліотеку, клуб,  інші заклади — навіть вцілілі, вони морально застаріли, а мають  слугувати гуманітарним потребам людини.  Ще одна відкрита рана, про яку сама пишу рік у рік: тисячі безцінних архітектурних, історичних, культурних пам’яток, які не встояли не стільки перед часом, як перед нашою байдужістю і ще гірше — вандалізмом. Доглянутих і реставрованих — одиниці.

Це вже справжня проблема: нерозуміння чи радше небажання зрозуміти, що із втратою цих цінностей втрачаємо і себе. Ось як повертаються  в реальне життя  начебто нудно сформульовані теми  форуму, як переплітається загальне і конкретне.

Ініціатор створення платформи #SOSмайбутнє Наталія Заболотна зазначає: «Найстрашніше, що ситуація з  «Чайкою» типова для  країни. Саме такий стан більшості об’єктів соціокультурної сфери. Наслідок — країна є лідером у Європі з дитячого алкоголізму, тютюнокуріння, наркоманії, більшість молоді має відхилення у фізичному розвитку».

Водночас, як зазначали на форумі,  наша проблема не  оригінальна, її легко виправити.  Є унікальний досвід Ісландії, де 15 років тому збагнули, що суспільство з шаленою швидкістю котиться вниз: майже половина підлітків   були наркотично залежними,  постійно вживали алкоголь, курили. Як наслідок, показник злочинності зашкалював.  Тому уряд ухвалив рішення швидкими темпами будувати культурні й спортивні центри, модернізувати заклади культури. Нині всі їхні проблеми позаду, а здоровий спосіб життя — тренд цієї нації. 

Механізм творення добрих справ

Тому в межах  платформи  триває не тільки  так звана народна інвентаризація з фіксацією проблемних об’єктів на онлайн-мапі, а й розробляють механізми творення  реальних справ. Фахівці визначатимуть загальну вартість відновлюваних робіт і період їх виконання, а  волонтери, активісти, меценати, громади, міжнародні донори, владні структури зможуть об’єднувати зусилля і кошти для відновлення занедбаних об’єктів. Скажімо, підтримку проекту вже висловив посол Європейського Союзу  Г’ю Мінгареллі, зазначивши про готовність Делегації ЄС в Україні підтримати активістів в межах грантових програм ЄС.

Загалом розмова в чаші басейну, з якої попередньо активісти вивезли тонни сміття, виявилася напрочуд змістовною і спонукала  до дії.  Ось  і в мене виник задум створити рубрику, у якій друкуватимуть матеріали про позитив у цій справі.

Однак визнаю, що вона далеко не  в одній ваговій категорії із зобов’язанням  Київського міського голови Віталія Кличка, який зірвав оплески заявою про те, що бере на себе зобов’язання  за рік відновити басейн. Щоправда, попередньо він  зовсім зневірив аудиторію, констатувавши, що понад 25 років грошей не вкладали  у спортивно-оздоровчу та туристичну інфраструктуру Києва. Це показала нещодавня перевірка,  проведена  до інвестиційного форуму, який відбудеться за кілька місяців. До уваги  бізнесових кіл запропонують  можливості розвитку київських островів для рекреації та спорту,  історичної частини Подолу, а також потенціал міста для ділового туризму, кіноіндустрії тощо.

 «Чому я приїхав до вас? — запитав Віталій Кличко, щоб одразу пояснити: — Бо об’єднавши зусилля, ми можемо все зробити. Країна потребує змін,   і вони почнуться з Києва, саме з цього басейну. Треба брати і робити».

Рівненщина «бере і робить»

А тепер від заяв перейдімо до конкретики. Гадаю, гідно відкрити  рубрику  вже в цьому матеріалі  може Рівненщина. Бо про Тараканівський форт, що на її території, теж не забули  активісти  #SOSмайбутнє.

З півроку тому я так про нього написала в одному з матеріалів: «Ще «за життя» він вважався шедевром військової інженерної думки. Таких у світі лише три, два — у Франції.  Нині історико-архітектурна пам’ятка кінця ХІХ сторіччя в аварійному стані й кинута на поталу часу. Але як магніт притягує неорганізованих туристів. Чимало з них серйозно травмуються, деякі, кажуть, зникали безвісти — в лабіринтах величезного форту легко заблукати. Хоч, здавалося б, чому не задовольнити цей інтерес у якийсь цивілізований спосіб? До того ж пам’ятку однозначно треба зберігати, бо навіть у такому жалюгідному стані вона справляє неабияке враження. Навіщо ці руїни Міноборони, достеменно не відомо, але перевести їх на баланс області не вдається. А без цього навіть охорону  не можна виставити».

І ось нещодавно під час зустрічі з журналістами голова Рівненської обл­держадміністрації Олексій Муляренко  повідомив, що досягнуто принципової згоди з міністром оборони  про передачу в комунальну власність області 63 гектарів цілісного майнового комплексу, де розташований  Тараканівський форт. Дорожню карту його реанімації Рівненщина вже підготувала.

Піддалася  рівнянам і проблема, яку роками не можуть розв’язати у столиці, — створення центрів туристичної інформації. У давньому Острозі він вже працює,  до кінця року  відкриють ще шість. Зокрема у Клевані, широковідомому  завдяки романтичному Тунелю кохання. Незабаром туристів тут забезпечать  повним комфортом: область перемогла у конкурсі  Державного фонду регіонального розвитку, подавши  проект на розбудову інфраструктури.  

І наостанок  розповім про ще одне враження, яке залишилося від недавнього перебування на Рівненщині. Такий недешевий для утримання вид спорту, як спідвей, про який в Україні майже забули, тримає першість у Рівному  завдяки  підтримці міста і області. Спортсмени вперше за чотири роки взяли участь у міжнародних лігових змагання  і на двох етапах впевнено утримували першість. Причина до простого банальна: тут не дали вмерти традиціям. Зокрема, підтримують  у нормальному стані стадіон, який, як сказав нам голова клубу вболівальників рівненського спідвею Сергій Головня, має не тільки спортивну, а й історичну цінність для міста. У 1958-му в Рівному було збудовано  першу в СРСР  спеціалізовану споруду — дерев’яний мототрек.  Його модернізували 1983-го, і тривалий час він був одним з найкращих стадіонів Європи. Нині тут тренуються не тільки дорослі, а й діє секція для  дітей і молоді 8—23 років. Для них  заняття  безкоштовні, а також амуніція та мотоцикли. У школах проводять відкриті уроки, щоб якомога більше дітей приставали до занять.

Цей спорт  важливий для Рівного ще й тим, що об’єднує місто, збираючи під час змагань  від 5 до 10 тисяч уболівальників.   «Я спілкувався з багатьма закордонними спортсменами, — розповідає Сергій Головня. — Вони нам заздрять, бо там спідвей стільки шанувальників не збирає».

Ми стали свідками тренувань зовсім маленьких і титулованих спортсменів. Вражає. На слова колеги, що це все-таки травматичний вид спорту, відповіла: не страшніший за наркоманію, алкоголізм, бандитизм і не дорожчий за утримання колоній і наркодиспансерів.