Їздив нещодавно у відрядження в місто Калуш Івано-Франківської області. На одній зі станцій у купе підсіла літня жінка. У двох валізах везла продукти онуці, що вчиться в медичному коледжі Івано-Франківська. «Дитина, — сказала бабуся, — не приїхала на вихідні в село, тож вирішила її провідати сама».

Так і зав’язалася розмова, з якої дізнався, що бабуся опікується не лише онучкою, а й онуком, який теж вчиться в Івано-Франківську. Бо їхня мама вже шість років живе в Італії, куди поїхала на заробітки. «Прибиральницею там працює в одній з лікарень, — здалося, з гордістю промовила бабуся. — За місяць має тисячу триста євро. Ви такі гроші десь тут заробите?» — «І що, — запитую, — не збирається дочка повертатися?» — «Ні, — хитає головою бабуся. — Я в неї була цього року в гостях і зробила висновок, що правильно робить дочка: тут у неї ні нормальної роботи не буде, ні зарплати. А там її поважають. Там усіх цінують і ставляться до людей привітно. Іноземці в Італії — не неповноцінні громадяни, бо вони допомагають країні багатіти. Я їхала до Італії з рішучістю вмовити дочку повернутися в Україну, а тепер уже цього робити не хочу. Вона влаштувалася сама, дітям дасть змогу довчитися тут, а потім, сказала, забере їх до себе. Ще й нам з дідом щомісяця по 200  євро висилає».

Старенька замовкла, і я теж занурився в невеселі думки. Молоде працездатне розумне населення України активно виїжджає за кордон. Це вже не приховують навіть високопосадовці сусідніх країн. Українці, наприклад, стали найбільшою трудовою діаспорою в Чехії: міністр праці та соціальної політики цієї країни Томаш Петричек заявив на економічному форумі, який відбувся нещодавно в Україні, що нині Чехія має 300 тисяч заявок від українців на роботу в цій країні і майже 200 тисяч вакансій для працевлаштування українців. «Ми, — сказав пан Петричек, — маємо проблеми на ринку праці, які не можемо вирішити без робітників із третіх  країн. Тому робимо спрощену систему для працевлаштування робітників, які мають високу професійну кваліфікацію, котрих бракує Чехії».

Робітниками із «третіх країн» (вам це не віддається болем у серці?) ми стали й у Польщі: як зазначив міністр закордонних справ цієї країни Вітольд Ващиковський, лише у першому півріччі цього року сусідня країна видала українцям понад 750 тисяч віз із правом проживання та роботи (торік — понад 1 мільйон 200 тисяч). При цьому глава зовнішньополітичного відомства особливо наголосив, що, за підрахунками фінансових установ Польщі, українці переказують на Батьківщину сім’ям і бізнесу 3—5 мільярдів євро на рік.

Майже дві тисячі українських висококваліфікованих фахівців (теж як жителі «третіх країн»)  отримали (станом на середину 2017 року)  так звані блакитні картки і в Німеччині. Про це повідомив економічний тижневик WirtschaftsWoche із посиланням на дані федерального відомства з міграції та біженців (BAMF). Україна займає за кількістю «арбайтерів» в Німеччині четверте місце. І не якісь там шабашники їдуть працювати в цю країну, а фахівці природничих спеціальностей, інженери, лікарі, ІТ-спеціалісти.

Один з таких наших співвітчизників-підприємців з болем написав у Фейсбуці, що за стартап-візою поїхав працювати перед новим роком в Італію. На оформлення документів витратив… два дні. Бо після заявки на стартап-візу, яку підприємець надіслав електронною поштою до міністерства економічного розвитку Італії, йому зателефонували з візового центру в Києві й запропонували приїхати до них, щоб забрати паспорт з готовою візою.

Більше того, приїхавши до Італії, українець упродовж… 1 години 48 хвилин отримав з того-таки міністерства економічного розвитку вичерпні відповіді на всі запитання, які його цікавили. Ще й чудовою англійською мовою, оскільки італійської ще не знав.

Від наших чиновників бодай якісь роз’яснення ви отримаєте в кращому разі через місяць. Бо їм байдуже до підприємців, які хочуть приносити користь Батьківщині. Тому й (за даними Держстату) рівень зайнятості працездатного населення у другому кварталі 2017-го у нас становив 65,1%, що на 0,4% більше, ніж торік. 

І це, завважте, за умови катастрофічної нестачі робітників на підприємствах. Нині навіть в електричках є оголошення про термінову роботу наприклад для будівельників. За одним із таких я зателефонував з цікавості, назвавшись мулярем, який понад 10 років будує хати панам у Київській області. Тепер шукаю офіційне працевлаштування, бо треба стаж для пенсії заробляти. Працівниця відділу кадрів компанії, вислухавши мої пояснення, запропонувала 8—10 тисяч гривень на місяць. Кваліфіковані будівельники вважають таку зарплату невисокою. Бо їхні робочі руки в Литві, наприклад, цінують у півтори тисячі євро. 

Розумію, що таких зарплат наші підприємства не можуть обіцяти. Але це не означає, що потрібно спокійно спостерігати за тим, як за кордон виїжджає працездатне населення. Якщо українцям створити комфортні умови на підприємствах, що почали потроху з’являтися в різних областях (зокрема й з іноземним капіталом), а потім поступово підвищувати зарплату, то міграційний процес можна призупинити. Бо не такий вже і мед у тих закордонах. Ба більше: заробітки батька чи матері в Європі руйнують сім’ї в Україні. 

Але це вже тема іншої розмови.