У Лемешівці на Київщині Тарас Шевченко малював, написав вірш «Садок вишневий коло хати». В будинку Закревських, який зберігся до наших днів, він був щасливим. Нині будівля перебуває в жахливому стані, руйнується. Про це зокрема йшлося в кількох матеріалах, надрукованих в «УК». На жаль, ні на звернення громадськості району, ні на виступ газети ніяк не відреагували ні в облдержадміністрації, ні в Міністерстві культури. Крига скресла, коли в Лемешівці побував відомий художник Анатолій Криволап. Одразу після цього й відбулася наша розмова.
— Анатолію Дмитровичу, що означала для вас ця поїздка?
— Занурення в історію. Вкотре переконався, наскільки багатий наш край, як мало його знаємо і недостатньо дбаємо про зв'язок поколінь. Садиба, де Шевченко був щасливим, де йому добре писалось і малювалось, занедбана. Але добре, що вона збереглася. Доклавши зусиль, її можна привести до ладу.
Усе, що збереглось там, — свідчення народної шани Кобзаря. Бо не влада, не трибунні патріоти, а прості селяни, як могли, берегли народну пам'ять. Найперший серед них учитель-пенсіонер Петро Гаркуша. У своєму матеріалі ви писали, що його робота — подвиг, який держава має відзначити. Так. Але, спілкуючись із ним, зрозумів, що робив і робить він не заради нагороди, а за покликом серця. Тому і для нього, і для держави найбільшою відзнакою буде відновлення та збереження садиби.
Україна сформувалась як держава територіально, але потерпає через брак свідомості тих, хто її населяє. Звідси відповідне ставлення і до історії, і до сьогодення. Тому підтримка таких ентузіастів, як Петро Гаркуша, — шлях до зміцнення державності.
— І це розуміє голова Яготинської райдержадміністрації Володимир Семеняка, який опирається в своїй роботі на таких людей. Але самим ентузіазмом хата не будується.
— Справді, Володимир Павлович — добрий керівник. Він створює в районі атмосферу доброзичливості. Ось після знайомства із цими людьми я й вирішив допомогти їм відновити садибу. Виділяю кошти на оновлення покрівлі. До роботи вже залучив відомого архітектора Григорія Маслюка. Він зробить підготовчі дослідження для того, щоб будинок під час реставрації не втратив первинного вигляду. А якщо розпочнемо, то, запевняю, завершимо.
— Анатолію Дмитровичу, зізнаюсь: після побаченого в Лемешівці я звертався до підприємців, державних службовців. У відповідь, скажемо так, холодно-ввічлива байдужість. Ви перший відчули глибину проблеми й одразу ж узялися конкретно її розв’язувати.
— Бо це мені болить.
— А чи правомірно було б поставити запитання так: Україна має багато лауреатів Шевченківської премії, чи могли б вони в ювілейний рік дієвіше впливати на його вшанування?
— Гм, це запитання. Кожен лауреат зробив свій внесок у певній галузі. Гадаю, більшість із них на громадську роботу не має ні часу, ні коштів.
— Але ж нині вихованням молоді майже ніхто не займається. Наша дійсність, по суті, антипедагогічна.
— Я покладав великі надії на молодь, яка народилась і виросла в часи незалежності.
— На жаль, чимало з них прагне навчатися і жити за кордоном.
— Там їх ніхто не чекає. Хіба що особливо обдарованих.
— То чи вміло в наш час продовжується справа Шевченка?
— Складно однозначно відповісти. Як на мене, біда сучасників у тому, що Кобзаря зробили символом, якого сприймають як знак і не відчувають. Тому немає співмірності між словом і ділом. Шевченка ніби всі знають, але це не так. Тому його згадують, але не вивчають.
— Можливо, в його пізнанні ми тупцюємо на одному місці, не знаючи і не вміючи ступити новий крок?
— Ось і в мене складається враження, що більшість сучасних письменників не вийшли з часів Шевченка і продовжують творити в тому самому дусі.
— Не піднімаючись до його рівня?
— Річ не в цьому. Нові часи не можна описувати на основі старих цінностей. Треба не назад повертатись, а йти вперед. Цього бракує. Тому, гадаю, й мало читають українських письменників. Повірте, стогін, плач руйнують, не додають упевненості.
— Судячи з вашої творчості, ви не лише на словах, а й роботами стверджуєте осучаснення творчості. Чи не тому вас вважають майстром нового українського пейзажу?
— Кожен митець шукає власний шлях. Нелегкий він і в мене. Поняття нового українського пейзажу пов’язане з тим, що раніше він був споглядальним, потім емоційним, я ж роблю його медитативним.
— Що довше дивишся на ваші картини, то глибшим стає переконання, що ви, пишучи пейзаж, піднімаєте людину. Бо працюють не лише емоції, споглядальність. Вмикається розум, образне мислення. Я не помиляюся?
— У кожного власне сприйняття. Художник у цьому разі відкриває простір.
— Тому ваші полотна такі розлогі?
— Для медитативного входження в середовище потрібна велика площина кольору, вона магнетизує, більше притягує.
— На полотнах — темна ніч, схід чи захід сонця, ледве видимі обриси. Але вся ота темнота викликає світлі почуття. Мимоволі ловиш себе на думці: а що ти зробив для світла, де ти в ньому?
— Не забувайте, що зустрілися з медитативним пейзажем. І якщо підноситеся до роздумів, прагнення вдосконалення, мету свою він виконує.
— Звідки така сила у майстра?
— Життя художника — подвижництво. Ще Сезан якось сказав, що художникові слід мати волове терпіння. Тому треба йти. Кому не до снаги, варто шукати іншу роботу.
— Ви одразу знали, до чого йдете?
— Митець рухається вперед, назад або по колу. Якщо по колу, ти вже виснажений, потрібні зміни. Я їх для себе організовую, щоб іти вперед. Але так, щоб нікого не наслідувати. А якщо шукаєш, обов’язково знайдеш.
— Вважаєте, що вийшли на самодостатній шлях?
— У житті митця головне — можливість повної творчої самореалізації. Це сталось у 45-річному віці.
— А визнання?
— Воно або приходить вчасно, або згодом, або обминає взагалі. Коли я його відчув, спершу нервував. На певний час навіть припинив працювати. Але повернувся до роботи — і все стало на свої місця. Найголовніше — самореалізація.
— З вікон вашої майстерні видно всю красу української природи. Дух захоплює від простору, який відкривається.
— Це місце я довго шукав. Бо простір — це вічність. На землі все змінюється. В цьому процесі мене цікавить простір на лінії обрію, ознаки життя там. Яким є, було, буде, але з відтінками примарності.
— Чому так?
— Бо ми створені для перспективи.
Післямова. Анатолій Криволап не хотів, щоб про його готовність допомогти відновити садибу в Лемешівці писали. Зробив це не для розголосу, а за покликом серця. Так чинять справжні патріоти. Адже громадянська позиція перевіряється не кількістю проголошених промов, а конкретною справою. Патріотом він себе не величає. Але його творчість, громадянська позиція сприяє вихованню цього почуття, є прикладом для наслідування. Він зберіг і передає іншим ген українця-творця. Тому навіть темні фарби на його полотнах несуть людям світлу ідею і сонячні почуття.
ДОСЬЄ «УК»
Анатолій КРИВОЛАП. Народився 1946 року в Яготині Київської області. Закінчив Київський художній інститут. Член Національної спілки художників України. 2011 року його роботи двічі встановлювали світові рекорди продажу сучасного українського мистецтва на міжнародному арт-ринку. 2012 року відзначений Шевченківською премією за серію картин «Український мотив».
Микола ПЕТРУШЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+