Про певний ренесанс української культури свідчать не стільки заповнені стадіони на концертах поп-зірок, касові збори українських фільмів і наклади книжок наших сучасних авторів. Мене порадували черги на подовжену виставку Івана Марчука в Муніципальному музеї Києва на початку цього року. 60 полотен «Земля моя — краса моя» — це ретроспектива майстра за майже 50 років пльонтанізму (таку назву митець жартома дав своїй авторській техніці передачі зображення — від діалектизму пльонтати — плести, заплітати, переплітати).Пан Іван не втомлюється фотографуватися з численними шанувальниками і підписує фоторепродукції. Я скористався протекцією його біографа Тамари Стрипко і запросив до інтерв’ю.
— Лише 1990-го відбулася ваша перша персональна виставка в Національному художньому музеї Києва. Були виставки в Європі, Азії, Америці. Каталоги в Німеччині, Польщі, Туреччині. Загалом у світі відбулося 150 моновиставок. А які найбільш пам’ятні і до яких ви готуєтеся?
— Приємно здивований чергою на теперішню виставку: навіть з-за кордону прилітають, хоч у лютому 2019-го буде виставка у Палаці націй у Женеві. Але це ще не та міжнародна експозиція, на яку сподіваюся. Чималі мої колекції перебувають за межами України. Пам’ятаю великі виставки у Брюсселі в Європарламенті, Брно, Кошице, Празі, Австралії й Туреччині. У мене немає за кордоном власного агента, допомагають пані Тамара і працівники наших посольств на чолі з міністром Клімкіним. Вони кажуть: ви робите нашу роботу, коли представляєте Україну.
Але загалом влада і сильні світу цього не розуміють значення культури для популяризації країни. Ван Гог, який тяжко працював усе життя без визнання, нині годує Амстердам — весь світ їде на нього.
— Нещодавно вийшов цікавий художній фільм про ван Гога. А ви хотіли б, щоб про ваші поневіряння в СРСР і мандри світом з 1981 по 2001 рік створили фільм?
— Про мене є повнометражний документальний фільм. Художній потребуватиме маси матеріалу, що відволікатиме мене від роботи. Я брав участь у зйомках фільму «Осяяння» Володимира Денисенка з Богданом Ступкою про взаємовплив науки і мистецтва. Мене на роль не взяли, але я намалював портрет Ступки, який грав генетика.
— А ще чиї портрети визначних людей ви створили?
— У мене не було випадкових портретів. Написав свого вчителя Романа Сельського, авіаконструктора Антонова. Науковці відіграли велику роль у моєму житті. У київському інституті надтвердих матеріалів я мав змогу малювати. Спочатку кинувся у примітив, викинув анатомію. Саме там сказав собі: «Я єсмь». Це можна охарактеризувати як появу голосу моєї душі. Щодня виносив з інституту стандартний аркуш зі своїм малюнком, щоб їх можна було сховати і передати на Захід. У цих малюнках був глибокий зміст. Ранній період — це картини притч.
— Олег Антонов підписував листи на захист українських дисидентів. Пані Тамара розповіла, що саме він допоміг, коли вас збиралися послати на війну в Афганістан. Академік Амосов влаштував вашу виставку, коли вас забороняли в Україні. В основі вашої стійкості — талант?
— Я з дитинства був лідером, мав затятий характер, добре вчився. В інституті мене ламали через коліно, вганяли у рамки. Я знав, що я не такий, а який — не знав. В усьому хотів бути єдиним у світі. І нині хочу бути ненормальним художником. В інституті я мучився. Добре, що я його покинув, бо там заглух би — провінційність задушила б заздрістю.
— Ви налічуєте у своїй творчості 12 періодів. Який найвагоміший?
— Той, з якого почав: «Голос моєї душі». Це був 1965 рік. 1970-го я придумав пейзажну техніку пльонтанізму — побачив на тлі неба мереживо дерев, їх анатомію і винайшов власну технологію пейзажу. Художники спрощують роботу, роблять метр на метр за дві години, а я працюю у стаціонарі тижнями.
Я не комерційний художник. Марчук — це трудомістка робота: не видно мазка, є фарби, кольори, гармонія. Ще 1979-го виставив свої «Прелюдії» в Москві. Люди на тій виставці казали: у вас серйозна музична освіта. А я нот не відрізняю, хоч трохи граю на гітарі.
— Ваші урбаністичні роботи звучать як потужний кольоровий орган, а ностальгійні сільські пейзажі приваблюють філігранною мінорною технікою. У 1970-ті ваші роботи були доволі похмурими, а нині, 2019-го, — наче спалах енергії: небо червоне, сніг рожевий.
— У мене сонце з’явилося наприкінці 1980-х: сліпучий сніг, копиці в кожухах. Люблю поле. Я не міг у 1970-ті робити кольорові — пропадав філософський сенс. Почав з пейзажів без сонця і місяця. Таким був голос моєї душі — песимістичним. Дуже люблю землю з добрими людьми, та лише 7—8% роботи трачу на пейзаж.
У ЦУМі влітку 2018-го я виставив абстрактний модерн. Це інша стихія. І «Шевченкіана» — не пльонтанізм. Марчук — це різні техніки, яких світ не бачив: лінія, контраст, гладкість площини.
— Лише 1997-го ви отримали Шевченківську премію за картини 1982—1984 років.
— Такий розрив тому, що мене забороняли. А розкріпачив Горбачов — уже не було в мене обшуків, мною перестали лякати. До кожної із 42 робіт «Шевченкіани» я додав чотири рядочки з вірша Кобзаря. У «Шевченкіані» є трагічна історія жінки — моя біда: опустіле гніздо з побитими яйцями, жіноча доля, що не вдалася.
— Ви жили 20 років в Австралії, Канаді та США. З якою думкою повернулися 2002-го в Україну?
— Повернувся через глупоту — не повинен тут жити. Стільки тут настраждався…
Жити за межами країни одному дуже важко, художникові не можна без жіноцтва. Якби в мене була жінка, вона б сюди не пустила. Але там нема дружби, товариства, коли запросили до хати — побули і йдіть. Я повернувся по товариство. У мене було відчуття, що приїду в іншу країну. А приїхав у ту, яка і далі кудись котиться. Жодних умов для праці в Україні на 82-му році життя у мене нема. З 1985 року майстерня на шостому поверсі. Мене у спілці художників ненавидять.
Лежить у землі капсула для мого музею. Це великий обман від Ющенка. Він дивився не вперед, а назад. А хто дивиться назад, той ніколи не сягне горизонту. Держава має опікуватися не тільки спадщиною, а й тими, хто творчо працює на майбутнє.
— До вашого 80-річчя видали персональну марку. Ви найвизначніший український сучасний художник у світі, у столиці вам приділяють увагу. Створили понад 5000 робіт. А багато тих, яких не продасте?
— Робіт, які не продам, 300. Колись прощався з картинами легко, роздавав як візитівки, бо мене забороняли і не знав, що з ними буде. Я був під ковпаком. Моє теперішнє визнання нічого не дає, крім насолоди. Ніде працювати, а на Заході я жив би в палаці як у раю. А тут іду до своєї однокімнатної квартири, яку подарувала одна добра людина, що визволила мене з Борщагівки, де я жив як у тюрмі.
— Але хіба самотність — це не ваш вибір?
— Люблю дівчаток ХІХ століття, таких, як Леся Українка, Ольга Кобилянська. Подобається їхній одяг, красивий вигляд, як у фільмі «Царівна». Там я почув уперше мелодію Скорика «Елегія», в яку закохався. Потім звучала в мене щодня з касети.
— До вас зверталися на цій виставці з комерційними пропозиціями?
— Таких розмов уникаю, комерція — не моє слово, і говорити про вартість робіт не етично. Я найскупіший художник. Не колекціоную робіт інших художників — нікуди свої дівати, подарунків не приймаю, хіба хто пляшку принесе: випили й викинули.
— Чим ще смакує вам життя, чи є у вас кулінарні забаганки?
— В Америці я готував такий борщ, який ніхто не приготує, — без жиру. Був і вегетаріанцем, і сироїдом, голодував, проводив досліди над собою. Мій висновок: не можна вживати запаковані фабричні продукти з гастроному, бо вони отруйні.
Люблю грати в шахи — ще в селі навчився. В Америці грав із комп’ютером. Я людина потайна, хочу бути незбагненним для себе і для всіх. Нехай буде ребус про мене.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Іван МАРЧУК. Народився 12 травня 1936-го в селі Москалівка Тернопільської області в родині ткача. Закінчив Львівський інститут ужиткового мистецтва 1965 року. З 1988-го член Спілки художників України. 1997 року удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка. З 2002-го — народний художник України. Член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва, 72-й у рейтингу «Сто сучасних геніїв людства» за версією 2007 року британської «Дейлі телеграф». Художник вважає, що мистецтво — це одкровення, карма, приреченість і каторга.
Ми в Google+