«Почнемо, браття, пісню невеселу словами призабутими старими про Ігорів згорьований похід…» Підстав для того, щоб нагадати моєму співрозмовникові перші рядки славетної літературної пам’ятки Київської Русі ХІІ століття, більш ніж достатньо. По-перше, він — Ігор Зоц, народився, виріс і працював порівняно недалеко від тих місць, де відбувалися події, описані у «Слові…». А по-друге, на долю його «полку» — колективу редакції української обласної газети «Донеччина» після захоплення Донецька бойовиками також випали непрості випробування. З цього й почалася наша розмова з головним редактором видання.

УК: Згадаймо, шановний колего, той «крайній» робочий день влітку 2014-го в редакції «Донеччини», коли стало очевидно: вихід газети доведеться тимчасово зупинити.

— Того червневого понеділка настрій був пригнічений: нам у Донецьку не дали проголосувати на президентських виборах. Неподалік в аеропорту українські бійці тримали оборону, і з нашого 12-поверхового Будинку преси було видно дим, звідти долітав гуркіт від пострілів і вибухів. Панувало передчуття невідворотної біди, яку ти не в змозі зупинити.

Колеги й сусіди з інших редакцій ставилися до подій по-різному. Пригадую, що саме того дня в розмові з працівницею сусіднього видання я сказав, що не треба тішити себе ілюзіями, оскільки на Донбас прийшов російський фашизм. Співрозмовниця не погодилася й пішла до себе. Я повернувся до свого кабінету, подивився у вікно і зрозумів, що ми в пастці: поряд на стоянці з автобуса вискакували бойовики з автоматами і бігли до нашого будинку. Було не стільки страшно, як душила лють від безсилля: ти нічого не зможеш вдіяти проти «зелених чоловічків».

Тим часом стало відомо: бойовики пішли по редакторів видань. Тобто і по мене, бо українська газета в них точно на гачку. Згадав публікації останніх місяців, серед яких і відкритий лист колеги зі Слов’янська Віктора Скрипника до Путіна з вимогою забрати своїх «визволителів» з міста, свою статтю «Донецький патріотизм — не міф» про останній проукраїнський мітинг в обласному центрі тощо. На відміну від деяких видань із холдингу Ахметова, «Донеччина» досить чітко і міцно стояла на українських позиціях.

Утім, минулося: побачив лише, як до автобуса повели під дулами автоматів редакторів газети «Донбасс» Олександра Брижа і «Вечернего Донецка» Леоніда Лапу. Невдовзі їх таки відпустили, але це було серйозне попередження всім ЗМІ в Донецьку: або ви з терористами, або всіх закриють силоміць. Тоді ми й збагнули, що останній наш номер — за минулий тиждень.

УК: У творчій біографії видання вже була вимушена перерва у роботі — 1941 року. Розкажіть читачам про історію однієї з найстаріших українських газет на сході України.

— Свій родовід ведемо від «Колгоспника Донеччини», перше число якого вийшло 80 років тому. З-поміж інших газета виокремлювалася українською мовою видання — це, до речі, про те, якою мовою розмовляли в нашому краї. Після війни випуск відновили вже під назвою «Радянська Донеччина», яка трималася аж до початку 1990-х. А влітку 1992-го ми зареєстрували відразу два українськомовні видання — «Донеччина» і додаток «Світлиця». Вже наступного року мали пристойний тираж серед інших газет, що з’являлися у місті як гриби після дощу, але перейти на українську ніхто з них не наважився.

За ці непрості для нас роки ми створили своєрідний клуб уболівальників газети, які її популяризували і друкувалися в ній. Це жителі різних куточків області, які особистим прикладом розвіювали міф про другорядність української. Пригадую, як вибійник із Єнакієвого світлої пам’яті Аркадій Олексійчук брав на шахту нашу «Світлицю» і розповсюджував її серед гірників. У середині 1990-х вона сягнула майже 20-тисячного тиражу.

Ми вирізнялися не тільки послідовною українською позицією: ніхто, крім нас, не вів краєзнавчих сторінок, тому це цілий літопис нашого краю. Тільки «Донеччина» друкувала вірші українською і проводила конкурси серед школярів на найкращі твори рідною мовою. Ці творчі заходи редакція проводила разом з обласною письменницькою організацією, яку очолює наш постійний автор Павло Кущ. До речі, він і його колеги по перу Анатолій Загнітко, Валерій Романько, Петро Гайворонський, Віталій Павловський, Микола Сіробаба і нині всіляко підтримують газету і публікуються в ній.

Усі попередні роки ми вели послідовну українізацію, адже прагнули бодай повернути втрачені позиції раніше поширеної на Донбасі державної мови. Доречно сказати, що про насильницьку русифікацію в газеті писав наш давній автор і земляк науковець Іван Дзюба. А свого часу до газети звертався ще один відомий донеччанин — учитель із Дружківки Олексій Тихий. Уже після його трагічної загибелі ми, нинішнє покоління, дізналися, що на суді фігурував як доказ «антирадянської діяльності» лист Тихого до «Радянської Донеччини» про стан української мови в області на початку 1970-х.

Згодом саме на сторінках газети з’явилося ім’я Василя Стуса. Це саме наш журналіст і поет Юрій Доценко найпершим почав готувати сторінку «Стусове коло». Мій колега Олександр Винниченко навіть знайшов на Донбасі табірного наглядача Стуса, який у розмові з журналістом весь час монотонно повторював: «Прости нас, Василю…»

Газета повертала з небуття імена донбасців, які боролися за незалежну Україну. А ще ми завжди згадували й шанували журналістів, які свого часу воювали на фронтах Другої світової. Серед них Григорій Журавка, Олександр Заярний, Анатолій Чумак і Михайло Олійников, який писав про подвиг радянських воїнів на Савур-могилі. Саме після його публікацій влада спорудила величний монумент, який у наші дні знищили проросійські загарбники. Принагідно згадаю і про нашого співробітника Віктора Масловського, який 2014-го добровольцем пішов на фронт.

УК: Після тієї страшної війни газета відновила вихід аж 1945 року, а нинішня «Донеччина» знову ожила наприкінці 2014-го. Завдяки чому вдалося оперативно повернути видання читачам?

— Звичайно, став у пригоді набутий нами досвід виживання. Також спонукала до дії закономірна злість на проросійських бойовиків, які позбавили нас майже усього: житла, роботи. Вже у вересні 2014 року на чужому ноутбуці в київській квартирі, куди добрі люди пустили тимчасово пожити, готували перший випуск.

А верстали «Донеччину» у глибокому тилу агресора, бо людина не змогла виїхати з окупації. Звісно, це був ризик: ледь не наступного дня після друку газети по мене прийшли автоматники у донецький офіс — звичайно, не для того, щоб подякувати за висвітлення їхньої терористичної діяльності. До кінця того року ми з дружиною (теж журналісткою) Наталкою на кухонному столику і верстальник в окупації підготували ще кільканадцять випусків, які передавали нашим передплатникам на прифронтові території. За чиї кошти? Щось заощадили самі, а ще нам у цей скрутний час допомогли земляки: Віктор Харламов та Ірина Федорова, Павло Замостьян та інші.

Окремі уклін і подяка Святійшому Патріарху Філарету, який наприкінці 2014-го допоміг видати додатковий тираж для наших воїнів. Під час розмови Святійший сказав мені: «Населення Донбасу житиме добре, коли воно буде разом з усім українським народом».

УК: Ігорю, а яку допомогу надає «Донеччині» один із її співзасновників — Донецька облдержадміністрація? І якої саме підтримки потребує українська газета від влади? Хіба це нормально, що на визволеній від проросійських бойовиків території єдина обласна українська газета виходить мізерним тиражем, а видання «ДНР» поширюють антиукраїнську маячню накладом 50—60 тисяч?

— Цікаве запитання. Півтора року співзасновник узагалі не фінансував газету. І тільки торік влітку нам віддали борги і заплатили ще згідно з угодами про висвітлення діяльності влади. Цього року поки що лише сподіваємося, що держава, попри анонсоване роздержавлення, не відцурається від підтримки українськомовної газети. Мій попередній досвід спілкування вже з добрим десятком очільників Донецької облдержадміністрації підказує: якщо в когось із них є бажання підтримати газету, можливості завжди знайдуть.

Офіс «Донеччини» знищено: втрачено всю комп’ютерну й оргтехніку, бібліотеку, архіви. Проте ми не вимагаємо від влади приміщення в центрі Краматорська чи хоча б одного старенького комп’ютера — нам потрібні кошти на випуск газети, а це зовсім небагато.

Тим часом для своєї україноненависницької пропаганди окупанти грошей не шкодують. А наша влада, певно, вважає, що з початком роздержавлення про фінансування газет можна забути. Чи реально за таких підходів протистояти ворогові?

УК: Ви очолюєте «Донеччину» майже чверть віку, є досвід випуску української газети у складних 1990-х. Які, на вашу думку, головні перешкоди на шляху української преси до читача?

— Гадаю, держава мусить фінансово — через угоди чи грантові програми — підтримувати всі ЗМІ, що правдиво висвітлюють ситуацію на сході України. В умовах неоголошеної війни в населення залишається надія тільки на владу. Якщо меседжі від неї не доходять до людей через брак комунікації, це поразка. А ще видання на підконтрольній Україні території Донбасу нині не мають змоги заробляти на рекламних чи комерційних публікаціях. Що можна рекламувати за півсотні кілометрів від лінії вогню? До того ж у людей, які живуть поряд із зоною АТО, преса перестала бути першочерговою потребою. Телебачення витіснило газети, і якось змінювати цю небажану ситуацію, схоже, поки що ніхто не збирається.

УК: Якщо знову повернутися до «Слова про Ігорів похід», то ваш журналістський підрозділ таки уник полону. Чи є сподівання повернутися в робочий кабінет на Київському проспекті в Донецьку і там випускати «Донеччину»?

— Доки з нашою газетою, яка щотижня виходить у Краматорську і яку розповсюджують у теперішньому обласному центрі, й надалі залишатиметься полк наших читачів і прихильників, — нас не здолати. Надія повернутися в Донецьк існує. А задля сильної і цілісної України ми власне і працюємо. Хтось вважає, що можна робити краще? Нехай спробує, бо роботи на цьому шляху нині на всіх вистачить.

УК: З відомих причин 80-річчя «Донеччини» її журналісти й шанувальники відзначали подумки і в робочих буднях. А якими ви уявляєте наступні круглі дати обласної української газети?

— Скажу так: родина наших журналістів, виїхавши із загарбаного Донецька, купила хату в одному із сіл за сотню кілометрів від фронту. Колеги поступово адаптувалася до іншого життя, і згодом глава сімейства навіть зробив рідній газеті подарунок — створив новий сайт нашого видання. Тому, гадаю, запасний варіант — електронний у нас уже є, а ось прогнозувати творчу біографію газети на наступні десятиріччя не візьмуся. Зате точно знаю: наша мала батьківщина Донеччина завжди буде в Україні. І, звичайно, «Донеччина» також.

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Ігор ЗОЦ. Народився 1961 року в селі Ульянівка на Донеччині. Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка і відтоді незмінно працює в газеті «Донеччина». Із 1992-го — її головний редактор. Після початку бойових дій та розгрому бойовиками редакції виїхав із Донецька й відновив вихід газети.