Демонтаж головного 20-метрового ідола в Запоріжжі був досить важким, виснажливим. Пристрасті серед опонентів палали, як багаття. Пам’ятник встановили на совість, тож він тримався. До речі, мало кому відомо, що й встановлювати його було досить складно. Як свідчать джерела, ця справа мала відтінок секретності. Площу навколо монумента охороняв кордон міліції. А коли стемніло, почали монтаж. І лише недавно стало відомо, що Ілліча на постамент… «повісили», оскільки особливість скульптури — одна рука витягнута, друга притиснута до тулуба — не давала змоги зробити це по-людськи. Тому вирішили протягнути троси у вигляді зашморгу під шию і так поставити бронзову скульптуру на постамент. Про «повішення» вождя ніхто не обмовився й словом. Утім, думаю, що так було й з іншими пам’ятниками. Але в цьому разі зашморг — знак. І факт надскладного демонтажу теж символічний: мовляв, засидівся я тут із вами.

Зверніть увагу на цифру: на те, щоб прибрати трьох ідолів (Леніна, Дзержинського й Орджонікідзе), міська рада надала аж 300 тисяч гривень. Це дуже солідна сума (з огляду на те, що в багатьох містах ідолів валили безкоштовно). Пам’ятник Кірову вже прибрали, і хотілося б, щоб він не пропав, бо його автор — Іван Кавалерідзе, той самий, який створив оригінальні пам’ятники Шевченкові (у Ромнах, Сумах тощо); його княгиня Ольга, яка прикрашає нині Софійську площу в Києві, — це шедевр. Кіров — не шедевр, але з поваги до генія Кавалерідзе треба бути обережними.

Утім, Запоріжжям уже ширяться чутки, які переповідають у соцмережах та інтернет-виданнях,  що начебто комуністичні ідоли мають виставити на загал у парку Перемоги в центрі міста як спомин про нашу історію. На мій погляд, це блюзнірство. Кому таке спало на думку? Мабуть, тому, хто й досі бажає жити, як колись. Хочеться думати, що це злий жарт, але душок від цього йде. Неприємний. І тхне це антиукраїнською провокацією. Тож треба бути пильними, не допустити цього.

А що було на майдані в Запоріжжі, де стояв Ілліч? Територія чудова, відкривається хрестоматійна панорама Дніпрогесу, видно Хортицю і Дніпро. Невже виросте новий «Шератон», як той, що бовваніє наприкінці бульвару Шевченка? Отаке золоте місце затьмарили із мовчазної згоди запоріжців! Я ж до чого веду: до громадського обговорення цієї проблеми. Вона приємна, пов’язана із креативом тощо. На площі потрібно зробити щось оригінальне. Дехто пропонує встановити колесо огляду, дехто — парк розбити, висадити квіти. Це теж чудово. Ось де слід було б проявити ініціативу новообраному міському голові, який би мав відразу виступити на цю тему і, як кажуть, задати тон. Словом, громадськості необхідно пильнувати, щоб хтось спритний не «вирвав» цю територію і не вмостив там якогось новоявленого ідола у вигляді «хотелю» чи гастрономічного центру. Я б встановила пам’ятник Шевченкові, якого запоріжці так і не спромоглися звести. Таке рішення було б нормальним розв’язанням проблеми. Пригадую, як колишній міський голова О. Сін заявив, що до 200-річчя з дня народження Кобзаря в Запоріжжі встановлять йому пам’ятник. Та вже 202 роки виповнилося, а віз і нині там. То справді ми правнуки погані.

І ще одне. Згадала, як у Запоріжжі відтяли голову Сталіну (тому недолугому ідолу, якого встановили біля компартійного офіса члени партії, очевидно, для підтримання рейтингу і маніпуляцій людьми старшого покоління. Тоді галасу було багато, затримували патріотично налаштованих людей. Чи не пече це тим «есбеушникам» і міліціянтам, які «рили копитами землю», — заради чого? Адже скульптуру встановили незаконно, а вони, службовці, — грамотні люди. Чи не час їм попросити вибачення у запоріжців? Словом, перекриймо раз і назавжди кисень ідолам, які нам заважали жити! А тим «клоунам», які намагаються нами маніпулювати, скажемо рішуче: «Досить!»

На черзі ж — перейменування проспекту Леніна, найдовшого в Європі, Орджонікідзевського та Ленінського районів, чи не найбільших у Запоріжжі, кількох вулиць. Пригадую, ще 1993 року на сторінках «Запорізької правди» я виступила зі статтею про недолугі назви міських вулиць. Тодішній заступник міського голови, який зараз пнеться в «опозицію», мене по-батьківськи застерігав від радикалізму, мовляв, Ленін — наш світоч, і перейменовувати проспект не потрібно, бо це ще й досить дорого. А згодом, на День Незалежності, на майдані Фестивальному, де він виступав під час урочистих заходів, я привітала його зі святом. Він скривив пику і запитав: «З яким?» Ото такі в нас «козаки», а точніше, кізяки при владі. Були вони й залишаються. І ми цих «клоунів» обираємо знову і знову.

Алла КОБИНЕЦЬ
  для «Урядового кур’єра»