«Прапор піднято на честь найкращих працівників заводу, які відзначилися за тиждень з 22 по 28 жовтня». На стенді відзнаки ПрАТ «КЕВРЗ» з’явилися три нові кольорові фото робітників, якими пишається колектив: Олексія Самарая, слюсаря з ремонту рухомого складу, який виявив високий професіоналізм під час виконання понаднормованих завдань на роликово-редукторній дільниці з якісного миття та очищення деталей на електропоїзд ЕР-9Т №747, Олени Федоренко-Павелко, маляра ЦР-МВС (виконання понаднормованих завдань з фарбування підвагонних вузлів та агрегатів електропоїзда ЕР-9Т №747) та Вадима Салтикова, столяра-верстатника 5 розряду, який майстерно виготовив обрешітку кабіни машиніста на електропоїзді ЕД-9М №0069.

Подумалося тоді, що про них, скромних рядових трудівників, навряд чи розкажуть у вечірніх випусках новин сьогодні, завтра, через місяць колеги-журналісти з центральних телеканалів. Бо наші ЗМІ бачать, на жаль, не тих співвітчизників, які сумлінно працюють на заводах чи фермах, годуючи країну. Журналісти наввипередки лізуть у суди, щоб розповісти про недоумкувату матір, яка втопила двох дітей, педофіла, що зґвалтував 10-річну дівчинку, інших покидьків, убивць, грабіжників, автомобільних мажорів.

А ось на столичному ПрАТ «КЕВРЗ» щопонеділка впродовж трьох місяців аплодують простим робітникам, фотографують їх біля верстатів і піднімають на їхню честь прапор заводу, щоб весь колектив знав про трудову активність колег.

— І це не спроба загравання керівництва підприємства перед робітниками, — розповідає виконувач обов’язків голови правління ПрАТ «КЕВРЗ» Василь Дутчак. — Ще в 1970-х Едвард Дісі з Рочестерського університету США довів, що без внутрішньої мотивації працівника, яка базується на фінансових і не фінансових методах винагороди, успішному бізнесу не бути. Над одним з підприємств у Нью-Йорку вивісили, наприклад, значних розмірів дошку для оголошень, на якій висвічуються прізвища співробітників, що показали добрі результати роботи. Ми вважаємо, що так потрібно робити скрізь. Тоді простий робітник гордитиметься тим, що він важливий та потрібний член колективу. Понад те, іменинники тижня, чиї фото вдруге потрапляють на почесне місце впродовж місяця, отримують 10% надбавки до зарплати. Цей матеріальний стимул заохочує до продуктивної роботи майже всіх 1000 наших заводчан. Переконуюся в цьому щодня, коли заходжу в цехи.

Василь Дутчак уже стільки віддав сил, знань, уміння й терпіння ПрАТ «КЕВРЗ», що давно заслужив бути не в.о., а головою правління товариства

Внутрішня мотивація

Такий підхід до справи дає позитивні результати: робітники підприємства, яке ще недавно працювало день та тиждень, виходять на зміну навіть у суботу й неділю. Завод завантажений роботою, бо довів усім, що, крім нього, ніхто в Україні не може фактично з металобрухту виготовити нову електричку. Торік, наприклад, тут поставили на рейки 13 десятивагонних капітально відремонтованих та модернізованих електропоїздів. Щоправда, у ПрАТ «КЕВРЗ» випущений із заводу рухомий склад рахують секціями — по два вагони. Тож 2017-го тут дали нове життя 66 секціям, виконавши виробниче завдання на 516 мільйонів гривень. Цього року Укрзалізниця отримала вже відремонтованих та модернізованих 60 секцій, або 13 електропоїздів. До нового року завод реалізує продукції на 653 мільйони гривень.

— Четвертий рік керую заводом, — веде далі Василь Ілліч, — і дуже задоволений колективом. Замовлення сприяли внутрішній мотивації для роботи. Тож виконують їх вони з великим бажанням. Ми ж намагаємося це бажання стимулювати матеріально: торік середня зарплата на підприємстві становила 12 357 гривень, а за 9 місяців цього зросла до 13 641 гривні. До кінця 2018-го перевищить 14 200 гривень.

А росте зарплата — більшим стає й податковий внесок ПрАТ «КЕВРЗ»: торік усіх податків та обов’язкових зборів завод сплатив понад 96 мільйонів гривень, цього року очікують 152 мільйони гривень. За ці кошти, підрахували на підприємстві, можна було б поставити на колеса додатково три нові електрички по 10 вагонів.

Підприємство працює фактично цілодобово, щоб відремонтувати та модернізувати якомога більше електричок. У трудовому колективі добре знають (до речі, на завод значна частина робітників добирається з передмістя й населених пунктів столичної області саме електричками), як не вистачає на маршрутах цього транспорту. Тож зробити електропоїзд красивим, а кабіну машиністів зручною — завдання №1 підприємства

Додаткова вартість народжується в головах інженерів

Звісно, така продуктивна робота працівників заводу не може не радувати. Але керівник заводу думає про перспективу.

— Повністю капітально відремонтувати з модернізацією рухомий склад українських електричок (замінити в них вінка, двері, електрообладнання, систему вентиляції, туалети тощо) зможемо за 10 років, — Василь Дутчак починає рахувати. — Але від ризького (Латвія) заводу, який випускав ці електрички, вже й сліду не залишилося. Тож шукати запчастини доводиться самотужки. Це додаткове навантаження на інженерів і подорожчання ремонту (кап­ремонт одного поїзда з 10 вагонів з модернізацією коштує 45 мільйонів гривень). 

І Василь Ілліч розповів, як завод тривалий час не міг освоїти власне виробництво спеціальних зубчастих коліс для редукторів. Бо заготовки для них доводилося закуповувати на одному з російських підприємств. Нині від імпортних поставок ПрАТ «КЕВРЗ» відмовився, бо завдяки наполегливій роботі з партнерами зміг скооперуватися із заводом у  Дніпрі. Тепер на порядку денному киян гостро стоїть  питання закупівлі обладнання (коштує кілька мільйонів євро) для ремонту колісних пар. На підприємстві вже знають, де його можна придбати. Але коштів на це в заводу не вистачає. Ось якби ПрАТ «КЕВРЗ» дозволили купити обладнання з прибутку за кордоном і без податкових зборів, завод зміг би працювати ефективніше. Турбує Василя Дутчака поліпшення обслуговування пасажирів в електричках: тепер уже мало замінити крісла у вагонах, вікна, двері. Підприємство могло б поставити у транспорті кондиціонери. Але тоді доведеться повністю переробляти поїзди, яким уже по 30—40 років.

— Мрію, — розповідає Василь Ілліч, — що на нашому заводі випускатимуть нові поїзди. Технічно до цього ми готові. Кадрово — теж (наступного року плануємо створити велике конструкторське бюро, фахівців для якого підшукуємо на військових заводах, що вже не працюють або ж ледь дихають). Крюківський вагонобудівний завод, який може випускати електрички, робить їх не для  приміських перевезень і не в тій кількості, що потрібна. Ми ж цілком могли б підставити плече Укрзалізниці або ж скооперуватися в цьому питанні з кимось. Я нещодавно був у Білорусі й мав змогу проїхати в білорусько-швейцарській електричці, випущеній на заводі «Штадлер-Мінськ». Задоволення отримав величезне.

Не повірите, яка брудна, понівечена подоба електричок приходить на завод (на знімку). Але після тривалої реанімації, яку виконують майстри своєї справи, електричка перетворюється на зручний транспорт (на знімку нижче). Шановні пасажири, цінуйте це і не калічте вагонів удруге!

Гравітаційний сервіс

Додому після інтерв’ю я повертався, як завжди, на електричці, випущеній ще в радянській Ризі наприкінці 1980-х. Судячи із зовнішнього вигляду,  ПрАТ «КЕВРЗ» її не ремонтувало. Тому двері у вагоні відчинялися з великими труднощами, а в туалеті — не зачинялися зовсім.

І подумалося тоді: черга на ремонт до цієї конкретної електрички може дійти ще не скоро. Але технічний стан наших електропоїздів, на жаль, залежить  не лише від коштів на їхній ремонт, а й значною мірою від поведінки пасажирів. Василь Дутчак розповідав, як після 40-денного капітального ремонту на заводі під час уже першого рейсу деякі громадяни  викручують краники в туалетах, світлодіодні світильники (їх, до речі, вдома використати не можна), ріжуть покриття крісел для сидіння. Тому й досі користуємося у приміських поїздах не біо, а так званими гравітаційними туалетами, через дірки в яких на рейки летить усяка гидота.

Але то тема вже іншого матеріалу.

Олександр КРЮЧКОВ, 
Володимир ЗАЇКА
 (фото)
«
Урядовий кур’єр»