Про заслуженого журналіста України письменника Петра Жука, який працював разом з видатним поетом Василем Симоненком у Черкасах, ходять легенди. Не злічити його газетних публікацій, а книжок про цікавих особистостей — сотні. Нині у складі групи дослідників він працює над виданням «Реабілітовані історією».

 Петро Жук — частий гість у школах, де розповідає про героїчних земляків. Фото Максима Степанова та з сайта kray.ck.ua

Незаслужено забуті

Саме про тих, хто потребує реабілітації, говоримо з дослідником.

— Коли торік реабілітували повстанців-холодноярців, які перебували у Лук’янівській в’язниці, радів, що історична справедливість перемогла, — розповідає Петро Миколайович. — Колегія суддів Апеляційного суду Київської області встановила, що холодноярських отаманів Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Юрія Дроботківського, козаків Олексія Добровольського, Тимоша Компанійця, Івана Ляшенка, Василя Ткаченка, члена Холодноярського повстанського комітету Григорія Яковенка з Чернігівщини та полковника Костянтина Здобудь-Волю (Блоху) з Кубані засуджено необгрунтовано — «з політичних мотивів». Але нині знову всі мовчать, хоч багато не менших патріотів-холодноярців не реабілітовано.

Пошукова група «Реабілітованих історією» на чолі з Петром Жуком докладно дослідила кожну з 16 тисяч кримінальних справ репресованих.

Скажімо, як кримінального злочинця судили холодноярського отамана Івана Савченка-Нагірного. Тим часом в останньому слові на судилищі отаман Нагірний сказав: «Я не заперечую того, що не хотів буржуазної влади, а боровся, щоб повернути права українській культурі й рідній мові народу, такі права, як мають інші держави, як рівне з рівним, щоб деякі представники влади не ігнорували української мови й культури».

Серед нереабілітованих і холодноярський отаман Мамай (Яків Опанасович Щириця). Письменник Микола Негода видав роман про нього, де на основі розповідей очевидців доводить, що він був організатором опору проти більшовизму. Один з епізодів справи: у 1920 році баржа везла у Кременчук понад 400 осіб примусово мобілізованих. Їх супроводжували майже 60 охоронців. Загони Щириці баржу змусили причалити, а мобілізованих відпустили. Де поділися наглядачі — невідомо. Отамана і ще 6 осіб у 1929 році розстріляли.

Ця справа є в архіві СБУ і, на думку дослідника, потребує аналізу.

Уваги потребують не лише холодноярці

На думку дослідника, потребує уваги і справа видатного хірурга Владислава Радзієвича (Родзевича), якого реабілітували в 1956 році. Її склепали працівники управління охорони МДБ Одеської залізниці. Лікар зі Сміли, який до війни завідував міським відділом охорони здоров’я, до них потрапив у вересні 1945 року. Його сім’я стала другою родиною всесвітньо відомого теоретика космічних досліджень Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея), він урятував майбутнього вченого від денікінців, а опісля — й від чекістів.

Під час навчання в Київському університеті Владислав Радзієвич за активну участь у революційному русі потрапив до в’язниці. Після цього закінчив університет і оселився у Смілі. Коли гітлерівці наближалися до міста, не зміг евакуюватися, бо померла дружина. У справі зберігається довідка Черкаського партархіву про те, що В.В. Родзевич вступив у жовтні 1942 року до підпільної організації опору, встановлював фальшиві діагнози, рятуючи громадян від арешту і відправлення в Німеччину, допомагав грішми і медикаментами партизанському загону.

Але перед слідчими стояло завдання перевиконати план з виявлення контрреволюційних елементів. Вирок виявився немилосердним: 10 років з конфіскацією майна. У вироку також вказано, що зрадив смілянських підпільників онук Владислава Родзевича Гліб Арабажин — його розстріляли. Справу сфабрикували на основі сумнівних свідчень одного з ватажків руху опору Юрія Канарського.

Як розповідає Петро Жук, існують і позитивні приклади, коли реабілітували, спираючись на Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Судді визнавали, що засуджених фактично карали за боротьбу за незалежність України. Але таких прикладів надто мало.

Сучасні ж прокурори мають таку відмовку: «Не переглядали, бо ніхто не звертався».

— Руки сучасної української влади, на жаль, не доходять до реабілітації безневинно засуджених, покараних і навіть розстріляних, — продовжує Петро Миколайович. — На мою думку, не менше сотні людей із 16 тисяч переглянутих справ потребують реабілітації. Хоч це й не входить у компетенцію нашої групи (маємо писати й випускати книжки про реабілітованих), вирішили цю справу просувати. Я написав лист на адресу обласної ради. Нагадав про справи Якова Щириці (Мамая), Савченка-Нагірного. Їх переадресували у прокуратуру, а звідти надійшла відписка про те, що в 1991 році справи переглядали і нині нема про що говорити.

Гадаю, мають бути чіткі зміни до законів щодо реабілітації патріотів України. Адже Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» ще від 17 квітня 1991 року окреслює, кого реабілітувати: тих, хто постраждав «з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів». А засуджені патріоти, у кого в справі фігурують кримінальні злочини, часто надумані, залишилися поза його чинністю.