В одному з інтерв’ю радник президента США з національної безпеки генерал-лейтенант Герберт Макмастер зауважив на необхідності винайти спосіб протистояння стратегії, яку Росія постійно вдосконалює. Зокрема дезінформація, пропаганда і соцмережі — канали для розколювання суспільства й посилення соціальної конфронтації. Макмастер уточнив: ця проблематика є в американській Стратегії національної безпеки, оскільки питання, які роз’єднують чи об’єднують націю, особливо ті, що стосуються цінностей, критично важливі саме в контексті нацбезпеки. Україна — фактично передовий полігон і лабораторія, де теперішня Росія випробовує технології інформаційної війни, спеціальних медіа-операцій та соціальної інженерії.
Звісно, статус такого собі полігона не тішить, проте путінська агресія нас багато чого навчила. Зокрема в Україні ніби нізвідки з’явився цілий кластер фахівців з нових інформаційних воєн. Вони вже накопичили цікавий досвід протидії сучасним викликам у сфері інформаційної безпеки. Це питання обговорювали і під час щорічного Міжнародного форуму фахівців з інформаційної безпеки, що відбувся у Київському університеті ім. Б. Грінченка. Там прозвучало чимало цікавих думок та експертних оцінок, слушних і корисних для бійців інформаційного фронту.
Часто підводить виконавський рівень
Заступник міністра інформаційної політики України Дмитро Золотухін зауважує, що минулий рік був дуже важким. Є хороші й погані новини. Хороші такі. Якщо на початку путінської агресії мейнстрим задавали люди із медіа-сфери, то нині це стає менш цікавим пресі й певним їхнім донорам. Тобто з’явилася можливість академічним фахівцям працювати у сфері безпеки. Погані такі. Крім України, в більшості країн нічого принципово не змінилося.
«Свого часу я був у Гельсінкі на першому установчому семінарі центру, створеного ЄС для запобігання гібридним безпековим загрозам, — зауважує Дмитро Золотухін. — Дуже добре, що знайдено такий формат, до якого долучилася частина країн Євроатлантики. Тут лідерство виявила Фінляндія, яка у фінансування цього центру (на рік потрібно 1,4 мільйона євро) з бюджету надала майже 700 тисяч. Євросоюз вирішив на 2018-й надати загалом мільйон євро для боротьби з дезінформацією. Тобто у цій сфері в ЄС нічого глобально не зміниться цьогоріч.
Спілкування там показало: західноєвропейські колеги просуваються в цій царині повільно. За моєю оцінкою, в нас іще є приблизно два роки для переконання цих дипломатично-політичних кіл у необхідності створення дієвої протидії гібридним загрозам.
Підсумки 2017-го такі. Росія здійснює потужну інформаційно-медійну підтримку власних інтересів у світі. Медійна складова російських сил радикально інтегрована на кшталт армійських підрозділів. Тобто в них нема вільних медіа. Тому ця робота в них злагоджена, успішна і ефективна. Запорука цього — забезпечення діяльності фінансово-адміністративним ресурсом, фактично наявністю центру ухвалення рішень, який формує плани медійної підтримки й наративи. Решта інституцій їх виконують».
На думку пана Золотухіна, росіяни, на перший погляд, використовують нормальні сценарії розвитку медійних історій. Якби українська сторона судилася з тими, хто поширив фейки на кшталт «скандалу з постачанням ракетних технологій КНДР чи зброї у Південний Судан», може, їх було б менше. Нині обговорюють важливість створення платформи «Україна — НАТО» з протидії гібридним загрозам. Проблема в тім, що, на відміну від Фінляндії, Україна не вкладає коштів у відповідь цій загрозі.
Але є і позитив. Досвід і знання про світ гібридних загроз в українській академічній сфері випереджає західний на 4—5 років, але їй бракує фінансування й виконавського рівня втілення нібито новаторських та практичних ідей. Дмитро Золотухін каже, що, українці почасти можуть добре написати доповідь, тези, книжку, а коли справа стосується конкретних завдань у державних і бізнесових структурах, виконання стає проблематичним.
«Нині у світі широко обговорюють можливість ідентифікації так званого хейтспічу (мова ворожнечі), — зауважує заступник міністра. — У європейських експертних колах нові тенденції свідчать, що розпізнання й заборону хейтспічу можна сприймати як форму обмеження свободи слова. І тут важко визначити погані чи хороші слова. Щоб про це говорити, потрібно оперувати науково обґрунтованою методологією, що одні слова породжують негативні реакції, а інші їх не провокують. На мій погляд, поки що немає базової моделі, яка б вимірювала реакцію і вказувала на зв’язок конкретних емоціогенів, приміром у тексті, з негативною реакцією людини».
Емоціогени як зброя російської пропаганди
«Після «розіп’ятих хлопчиків» росіяни змінили тактику. Вони дедалі більше намагаються вплинути на емоції людей, на яких здійснюють інформаційну атаку. Її мета — поширення не точки зору, як в технології фейку, а саме емоції. Це рівень психології, яку розхитують коливання парадигми «зрада-перемога». Не важливо, яка подія відбулася, — когось заарештували, вбили, щось згоріло чи вибухнуло. Сутність — передати емоцію, щоб в об’єкта інформаційної атаки виник страх, розчарування, зневіра. Інструмент ворога — так звані експертні оцінки, які нав’язують думку, що Україна приречена на вічний статус «фейл стейт» (нежиттєздатна держава-невдаха). Звісно, це супроводжується негативним емоційним супроводом, — стверджує інтернет-маркетолог Петро Савич.
Феномен постправди в тому, що перевагу в інформаційній війні матиме той, чий погляд на факт переможе в суспільному дискурсі. Нині Росія генерує фейки. А наші фахівці мають пояснювати, де ті ховаються, викриваючи токсичні джерела інформації. Ми повинні не лише захищатися, а й атакувати — й асиметрично також. Навіть тим, що першими реагувати на факти на ворожій території.
Які контрзаходи? Варто напрацювати наші поняття й філософію. Маємо підняти з небуття власні архетипи. Саме вони здатні пояснити, чому українська нація втрималася навіть у найжахливіші часи. Це цінності, за які боремося, воюємо і захищаємо. Українці не повинні дати себе спаплюжити і окупувати, як століттями раніше.
Проте націю не об’єднають ані кров у жилах, ані перекази минулого, ані пам’ять про звитяги предків. Нас ефективно згуртують лише спільні проекти майбутнього — не нав’язані згори, а усвідомлені й вистраждані всіма активними громадянами. Це сказав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. І це гасло має бути провідним у бійців нашого інформаційного фронту».
З погляду необхідності формування українського наративу та використання технологій неймінгу важливо, щоб силовики, правоохоронці, урядовці, проукраїнські лідери думок послуговувалися однією термінологією.
«Смислові атаки росіян передували анексії Криму й агресії на Донбасі. Почасти діяли старі радянські, а то й імперські смислові штампи. Працювали потужні генератори чуток. Багато українських політиків, журналістів стали їхніми носіями, повторюючи, гіперболізуючи їхній зміст і силу справжньої загрози. Приміром, чутки про непереможність «потужної російської армії». Буцімто ми не зможемо їй протистояти, — каже Рена Марутян, доцент кафедри національної безпеки Національної академії управління при Президентові України. — Смислова війна — ширше поняття, ніж інформаційна. Оскільки активні її агенти, крім журналістів, експертів, лідерів думок, як в останній, — ще солдати, письменники, режисери, діячі культури і навіть спорту. Одне слово, публічні люди. Тут і канали впливу ширші. Якщо в інформаційній війні це ЗМІ, інтернет, то у смисловій — когнітивний пізнавальний рівень. Це продукти маскультури — театр, кіно, спорт, шоу-бізнес тощо. І тепер зрозуміло, чому наша держава унеможливила доступ до мережі «ВК», забороняє російські фільми. Це одна з наших технологій протидії якраз смисловій війні. Не всім це подобається, зрозуміло. Але іншої можливості змінити наш когнітивний простір колективної свідомості та цінностей не існує».
Чи є протиотрута?
«До того, як почалася війна в Україні, наш центр займався сприянням строковій службі й системою безпеки серед російськомовних, — розповідає Григорій Сеньків, представник Національного центру підвищення обізнаності про безпеку і оборону (Естонія, Таллінн). — Ми ангажували зацікавлених і проестонськи налаштованих російськомовних людей у державну систему. Від початку 2014-го українська тема почала резонувати у нас. З’явилися аномальні типи поведінки у медіа-просторі й соцмережах. Нам стало цікаво: звідки в молодої аудиторії з’явилися чужі доти смисли, які вона активно використовувала в соціальних медіа? І запідозрили, що цим керують чи координують іззовні.
Щоб не бути абстрактними у здогадках, вирішили з’ясувати, дослідивши соціальні медіа. Цікавила загальна ситуація в країні і в регіонах компактного проживання російськомовних — аудиторії, яка споживає переважно матеріал російських телеканалів і сегменту «ru» інтернету. Картинка з пропагандою ізоляційної політики щодо світу, нав’язана аудиторії РФ, діяла й на росіян Естонії, а це 27% її громадян. Найбільше дивує і жахає те, що тему СРСР у нас обговорює і навіть певним чином поділяє ностальгію за ним молодь, народжена вже після розвалу радянської імперії. Країни Балтії в секторі «Вконтакте» — один з важливих хабів створення й поширення ідеологічно токсичного контенту серед місцевих користувачів. Тут багато груп на кшталт «СводкиополченстваРоссии», «Антимайдан» тощо. Вони живуть у Таллінні чи Вільнюсі, розміщують на своїх сторінках у соцмережах контент із згаданих ресурсів, де засилля проросійської риторики. Так само й у Фейсбуці.
Соцмережі Балтії — надто підходящий канал поширення ідеологічного контенту, ворожого до цих країн. У нас завжди до Росії ставилися з обережністю, особливо після подій в Україні. Суспільство наше тверезіє. Проте є певні явища, що розчаровують. Приміром, естонські російськомовні строковики досі використовують у своїх смартфонах російське програмне забезпечення, всілякі додатки, які однозначно не додають нам безпеки.
Фахівці дійшли висновку, що вихід тут такий: заборонами проблеми не розв’язати — потрібно пропонувати альтернативу. І значно якіснішу, аніж російський оригінал».
Геннадій КАРПЮК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+