Шостий рік його мама Світлана Олексіївна і службовий собака Рем виходять на дорогу, якою востаннє пішов зі Станиці Луганської на війну син і хазяїн. Є така робота — Батьківщину захищати.

Чи могли відступити?

25 серпня 2014 року старший прапорщик В’ячеслав Фірсов і його бойові товариші Євген Пикус, Дмитро Арнаутов та Олег Сороченко не відступили у нерівному бою з диверсійно-розвідувальною групою супротивника, яка пішла на прорив під прикриттям БМП й БТР. Як кажуть військові, «взяли вогонь на себе» на території відділення прикордонної служби Красна Талівка Станично-Луганського району.

«Прикордонники першими зустрічають ворога на кордоні. Ніхто з нас тоді не був готовий до такої ситуації. Для багатьох усе це виявилося шоком. Розумію, бій був нерівним. У ворога були і бронетехніка, і вертольоти. Чи могли хлопці просто відійти? Напевно, могли. Але не відступили, а ворог був змушений тікати. Вони захистили нас. І тим більше нам потрібно цінувати тих синів, чоловіків, батьків, які не відступили, — сказав під час відкриття пам’ятника біля Красної Талівки Георгій Тука, тоді голова Луганської обласної державної адміністрації. — Низький уклін рідним і близьким. Хлопців уже не повернеш. Але для нас усіх це має бути уроком».

Так відзначали дату подвигу в 2015-му, через рік після загибелі прикордонників. У лютому 2015-го уряд закрив 23 пункти пропуску, серед яких і цей на державному кордоні України з Росією.

«Віршів не пишу, просто іноді інакше не скажеш, — зізнається Світлана Фірсова, мама героя. — Коли встановили пам’ятник нашим хлопцям на Талівці, там зібралося багато людей. Мені кажуть: відкривайте пам’ятник. Тут само собою й сказалося:

Пішли від нас
ви дуже рано,
Ніхто не зміг
вас врятувати.
На серці в нас
глибока рана.
Поки ми живі,
з нами ви.

Серце матері

Тяжко було матерям спекотного літа 2014-го…

«Чи щось особливе відчувала? Не певна. У нас тут стріляли й бухало. Зв’язку не мали жодного, — згадує Світлана Олексіївна. — Сигнал зловити було непросто. Того дня забралася на дах будинку. Водила телефон з боку в бік, доки нарешті зняли трубку. Кричу: «Славку, ледве тобі додзвонилася!» І чую у відповідь чужий голос: «Зачекайте, зачекайте!» Думаю, зараз Славкові телефон передадуть. Чекаю. А той чужий чоловік каже: «А хто ви така Славкові?» Я  йому: «А ви хто такий? Чому йому трубку не даєте?» Тоді він — мені: «Кріпіться і тримайтеся. Ваш син сьогодні загинув». Неначе в мене було за що «триматися» і «кріпитися»… А чужий голос говорить, що «сьогодні стався напад на відділення прикордонної служби з 15-ї години й до 17.30. І ваш син загинув разом з бойовими товаришами. Їхні чотири тіла об 11-й вечора повезуть до Новопскова».

Спускаюся на землю, руки тремтять, і одна думка: а чому до Новопскова? Потім тільки зрозуміла, адже наша Станиця розбита, лікарня не працює. Із Новопскова ми тоді й забирали, кожна мати свого сина».

Так і залишився В’ячеслав Фірсов назавжди 43-річним.

Квіти на прикордонній заставі

«Ось вона, доля», — крутилася у матері в голові дитяча приказка. Двадцять п’яте число переслідувало сина В’ячеслава все життя. 25 листопада 1989 року його забирали служити в армію. І випала йому дорога в Ленінакан. А неподалік саме того року розгорівся Карабах.

25 червня 2014-го на святі останнього дзвоника у Станично-Луганській школі, яку закінчував її син, востаннє бачили В’ячеслава рідні. Потім служба, війна, подвиг.

«Що можу розповісти про сина? У мене як у матері думка одна. Часто  ходжу до церкви, ставлю свічки й замовляю панахиду за упокій убієнних наших хлопців, — розповідає Світлана Олексіївна. — Там нова жінка приймає записочки. І питає в мене: що це у вас так багато убієнних? Відповідаю, що це хлопці загинули на Талівці. І був у мене один син, тепер їх чотири. З 2014 року вони всі разом. Показую їй книжку, де про Славка написано. Вона як зойкне. Каже, та ж я його добре знаю! Це ж був мій найкращий учень!»

Щоправда, прикордонником В’ячеслав Фірсов став не одразу після закінчення школи. Спочатку вивчився (з відзнакою!) на помічника машиніста поїзда. Мати працювала на заводі в Луганську, збирала ті самі тепловози, які мріяв водити безкрайніми просторами країни син. Але коли відслужив в армії й повернувся додому, завод уже вмирав. Тож довелося шукати іншу справу життя.

«Мій син став двічі кінологом! — з гордістю розповідає мати. — Він двічі їздив до Львова вчитися зі службовими собаками. Перший у нас був ротвейлер, спеціалізувався на пошуку наркотиків. Потім Арчик пішов на пенсію, а синові дали спанієля Рема, він спеціалізувався на пошуку зброї. У Рема є навіть медалі: у 2013 році син з ним їздив на п’ятий всеукраїнський чемпіонат дресирувальників службових собак до Львова. І вони привезли звідти нагороди».

Світлана Олексіївна домоглася, щоб на меморіальній дошці, яка тепер є у школі, де навчався син, їх зобразили разом — його і службового собаку Рема. Адже вони були нерозлучними.

Мати зізнається, що найбільш пам’ятна картина така: Рем, білий з рудими плямами, кружляє серед квітів. А В’ячеслав садить черговий паросток, якого привіз звідкілясь.

«Непосидючий був і дуже любив вирощувати квіти. У нас за двором і нині їх багато, до того ж різних. Хоч би куди їздив, привозив маленький саджанець», — згадує Світлана Олексіївна.

Тепер на території прикордонної застави Красна Талівка квітнуть рослини, які там свого часу висадив її син.

Мрія про мир для хлопчаків, що підростають

Кожну весну Світлана Олексіївна везе квіти у Білолуцьк на Новопсковщині. Там покоїться прах В’ячеслава Фірсова. Його бойових соратників поховали в різних місцях: Євгена Пикуса — у Вінниці, Дмитра Арнаута — в Луганську, Олега Сороченка — в селі Калмиківка біля Мілового.

Але великий (триметровий) поминальний стіл накривають саме у Білолуцьку. Там прикордонний загін, однополчани, товариші по зброї, друзі по духу, ті, хто пам’ятає.

«За цим столом сідаємо, коли приїжджаємо. Я замовила таку саму фотографію, як на пам’ятнику в Талівці, де хлопці всі разом. І тепер, коли поминаємо, виходить, що дивимося їм в очі, а вони нам усміхаються зі знімка», — каже мати.

Щороку 25 серпня разом з іншими батьками збираються біля пам’ятника у Красній Талівці. Ескізи пам’ятника розробила литовська художниця, волонтерка Беата Куркуль. Задум художниці допомогли втілити в життя співробітники Державної прикордонної служби України.

Приїжджають батьки з нагородами своїх синів. У В’ячеслава — орден «За мужність» III ступеня, посмертно (2014), медалі «Відмінник прикордонної служби» (2009), «Захисник Вітчизни» (2015), медаль «20 років Луганському прикордонному загону» (2012).

Та втіха матері — собака Рем. Тепер вони разом усюди. Живе Рем у Світлани Олексіївни. І навіть на зустрічі зі школярами, коли запрошують, ходять разом.

«Колись син ходив на зустрічі з учнями разом з Ремом, — каже Світлана Олексіївна. — Тепер ось ми з ним теж разом. Хлопчикам і дівчаткам усе цікаво. Ось недавно було таке. Запросили до шестикласників, і один хлопчик запитує: а в Рема є дата народження? Так, відповідаю, 2004 рік. Виявилося, що учні й наш Рем однолітки. Дітлахи так раділи!»

А Світлана Олексіївна знову думала віршами:

Наша Станиця
як столиця.
Вся увага на ній.
Скільки б’ється
й іскриться —
Цілий список має свій.
Але віра наша глибша:
Що кошмар увесь пройде.
І вернуться в городище
Довгожданий мир
і тиша.

Уляна ДАВИДЕНКО
для «Урядового кур’єра»

 

ПРЯМА МОВА

Катерина БЕЗГИНСЬКА,
директорка Державного архіву
Луганської області:

— На долю нашої країни та війська завжди випадали важкі випробування. Але історія й сучасність доводять, що у вирішальні для держави моменти український народ завжди міг самоорганізуватися та оперативно створити військо. Коли траплялися випробування війною, наші мужні воїни не залишились осторонь, а покинувши свої домівки, стали на захист незалежності України.

На сьогодні суверенітет країни захищають 7600 мужніх воїнів Луганщини, з них близько 1100 жінок. За час неоголошеної війни, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет нашої держави, життя віддали тисячі найкращих синів України. Кожен загиблий воїн — це особиста трагедія. Вони віддали життя за наш спокій, мирне небо і майбутнє. Ми заплатили за звільнення українських міст життями наших синів, батьків і чоловіків, волонтерів, простих громадян. 67 учасників АТО поклали життя на вівтар миру і свободи, 49 мирних жителів нашого регіону ніколи не повернуться у свої домівки.

Ми повинні пам’ятати мужність, сміливість, стійкість усіх тих, хто ціною свого життя боронить нашу землю, шанувати подвиг тисяч військових, які стоять за незалежність і спокій нашої держави, і схиляємо голови в пам’ять про всіх полеглих героїв.