І досі не можу зрозуміти, чому такий лемент спричинила лекція свободи, що її на IV Львівському медіа-форумі прочитав співак лідер гурту «Океан Ельзи» і ще й кандидат фізико-математичних наук та нардеп якогось там зі скликань Святослав Вакарчук. Суто інтелігентська рефлексія на те, що й після чергового Майдану в нас щось чомусь знову пішло трішки не так. Ні тобі «слава», ні тобі «ганьба» навіть у фіналі. Конституційний патріотизм, що грунтується на спільних для всіх громадян цінностях, традиції, які не повинні ставати гальмом для суспільного поступу, і така люба нашим інтелектуалам згадка про євреїв, що 40 років блукали пустелею. Ніщо загалом не мало б викликати сверблячки у мейнстримівської публіки.

Нашорошити вуха пильних громадян змусив хіба один пасаж — про Україну, яка «не є абсолютно природним утворенням», а «зшита з різних кусочків і різних країн, людей із різними історіями, різне бачення минулого і майбутнього».

І вже за кілька днів Святослав просив журналістів «не перекручувати його слів і не поширювати нісенітниць»: «Україна є природним утворенням!»

Якщо й перекрутили, то явно не на 180 градусів. Тож гадай тепер, чи то Святослав на лекції сказав не те, що хотів сказати, чи то публіка його не так зрозуміла, чи то сказав, що думав, а потім передумав.

Бо для передумати, схоже, були підстави. Закиди з приводу «зшитої України» часом явно виходили за межі стриманої і тим більше доброзичливої полеміки.

«А чим же відрізняються його (Вакарчука) слова від заяви Путіна про те, що Україна «лоскутноє государство»?» — запитує у колонці на ресурсі «Збруч» письменник Юрій Винничук і не змушує читача самостійно шукати відповідь: — «Це та сама думка. Це думка, яка на постійному озброєнні кацапської вати і їхніх політиків».

А може, все-таки пошукати ту відмінність хоч би в тому, що Путін мріє Україну по тих «лоскутах» розтаскати, а Вакарчук міркує, як би їх міцніше зшити?

Далі — ще цікавіше. Винничук, апелюючи до «елементарних знань з історії», каже, що «не зібраними зі шматочків можна назвати хіба карликові держави». Тобто виходить на те, що він і собі вважає Україну «лоскутною». Із тим хіба нюансом, що не «лоскутнішою» за інших. І ось знайшовся б хтось іще патріотичніший за пана Юрія й собі записав би письменника до адептів «кацапської вати» — «ні-ні, то там по Франціях і Німеччинах вже як виходило, а ми на своїй, Богом даній, і теорій нам тут не розводьте».

Але наразі Винничук роль обвинуваченого відвів Вакарчукові й «шиє» йому щонайменше «малоосвіченість» і «тотальне незнання історії». За те хоча б, що той зауважив, що «Україна — далеко не Польща»: «ми ніколи не мали однорідної національної картинки по всій території». Мовляв, до війни у Польщі жило багато різноманітного люду. Втім, Вікіпедія, до якої апелює часом і сам пан Юрій, чітко засвідчує: «сьогоднішня Польща — одна з найбільш мононаціональних держав світу». Понад 95% населення — етнічні поляки. Картинка ця існувала й на час розвалу соціалістичної системи. Тобто Святослав різницю зауважив цілком коректно, говорячи саме про часи пострадянського становлення.

Ніхто не каже, що Вакарчукові рецепти бездоганні (а хто їх у нас має?). Може, деякі чинники Святослав перебільшив, деякі недооцінив. То чому б не спробувати у виваженій дискусії максимально наблизитися до істини? Чому за краще вважають просто виставити того, хто виголошує якісь неканонічні міркування, якщо не ворогом, то щонайменше невігласом. І найдивніше, коли не сказати найприкріше те, що береться це робити людина справді творча, талановита. У творах Винничука немає (принаймні, я не бачив) того моралізаторства, тієї чорно-білої градації, що так впадають у вічі в його публіцистичному випаді проти Вакарчука. Не зрозуміло, звідки це хворобливе, якесь маніакальне несприйняття інакодумства? Як ще недавно ми любили шпетити Леніна за його «гнилу інтелігенцію» і за те, що він хотів зробити її «гвинтиком і коліщатком».

Ось і пан Юрій пропонує Вакарчукові «краще співати, аніж щось говорити».

Принагідно пригадав співакові і його минулі, як йому, Винничукові, здається, гріхи: і вакарчукові згадки про двомовність у Фінляндії, і заяви про те, що всі проблемні питання слід вирішувати на референдумах.

«Але голос народу — це міф, — наполягає письменник. — Народ не може мислити глобально та всеохопно. Якраз для цього й існують фахівці і політики. Якби держави керувалися голосом народу, їхня доля була б приречена». Такі сентенції не нові й сенсу не позбавлені. Але саме сьогодні знаю мало речей, більш огидних, ніж маніпуляції з тим голосом народу.

І тут виявляється, що народ, ледь вибравшись із колиски радянського патерналізму, вже був досить мудрим, щоб проголосувати за незалежність України. Не тільки мудрим, а й гідним і жертовним, коли обстоював євроінтеграцію на Майдані. А ось коли «фахівці і політики» вже протискують міфічним голосом народу якесь потрібне їм рішення, як відразу хтось має сказати: куди ти, народе, зі свинячим писком та в пшеничне тісто? Сховай, співаче, якнайдалі свої дипломи і дисертації й не кажи нічого, коли не хочеш казати те, що треба. Бо, як на лихо, тебе можуть і почути.