«Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Я готовий загинути за мою Україну і жалкую лише про те, що можу зробити це тільки один раз». Ці вже крилаті слова належать Героєві України сумчанину Сергієві Табалі, який назавжди залишився 18-річним. Може здатися, що їх написав хтось інший — збагачений життєвим досвідом, хто багато побачив і пережив на своєму віку. Однак доля розпорядилася інакше, наділивши юнака ранньою мудрістю, невимовною жагою до життя, глибокою любов’ю до рідного краю, України, за яку він загинув 6 листопада 2014-го під час захисту донецького аеропорту.
Він не дожив до свого 19-річчя рівно 40 днів — тужливий факт, коли день народження збігся із сороковинами. Суми пам’ятають день, коли Сергія проводжали в останню дорогу. Попрощатися прийшли тисячі містян. Його труну на руках несли бойові побратими від площі Незалежності до місця останнього спочинку.
На Алеї слави Сумського центрального кладовища, де поховано Героїв сьогодення, зокрема учасників АТО, височіє пам’ятник, на якому золотими літерами викарбувано ім’я молодого сумчанина і роки життя, а його могила потопає у вінках і квітах. Утім, життєпис Героя не закінчився — він триває у вдячній пам’яті земляків.
Козацького кореня
Сергій народився в Лебедині на Сумщині, хоч зовсім маленьким разом з батьками переїхав до Сум. Тут пішов у школу, разом з ровесниками бігав берегами тихоплинного Псла, вулицями міста, цікавився його історією. А ще — власним родоводом, бо дуже хотілося знати, якого він роду-племені.
Прабабуся Сергія походила зі старовинного роду сумських шляхтичів Сальникових, а серед предків прадіда було чимало хоробрих козаків. У роки сталінських репресій один з братів прабабусі Микола Сальников загинув у таборі.
У тяжкі повоєнні роки прадід Михайло Ілліч Руденко щодня збирав у себе вдома на обіди інженерів-механіків, які відбудовували заводи в Сумах. На той час Михайло Ілліч обіймав посаду керуючого обласною конторою промислового банку, і родина була досить-таки заможною, та не намагалася надто насолоджуватися особистими благами, оскільки довкола люди жили бідно.
Про все це хлопець знав, гордився, що має таких предків. Самого ж хлопця доля не балувала змалечку: батько загинув молодим, мамі довелося їхати на чужину на заробітки.
Нині важко однозначно сказати, чому позивним Сергій обрав «Сєвєр». Можливо, тому, що, маючи широке коло інтересів, грунтовно вивчав життя і побут скандинавських народів, вікінгів, Давньої Русі, жителів Півночі, а сам народився в краї, де колись жило грізне плем’я сіверян — одне з войовничих серед слов’ян. А може, приваблювало значення слова — мужнє, рвійне, трохи колюче, що личить справжнім чоловікам.
Між іншим, він вважав себе язичником, у релігії яких немає культу страждань, натомість радість буття. Як пригадують друзі, у нього завжди було бажання зробити щось корисне, потрібне, до того ж якомога швидше. Коли вступив до Сумського хіміко-технологічного центру ПТО, обравши фах кухаря-кондитера, намагався за першої ж нагоди пригостити чимось смачним, виготовленим за власним рецептом. Особливо йому вдавалися котлети, голубці, завиванці, інші м’ясні вироби. Чудово фарширував щуку. Бувало, прийде хтось у гості, а він уже пропонує виготовлений власноруч смаколик. Хоч не робив з їжі культу, ставився до неї як до особливого хобі. Трохи несподівано обрав кулінарний фах, бо всі сподівалися, що стане істориком чи географом. Аж ні — вирішив по-своєму.
Приречений на пошук ідеалу
Як наголошує класний керівник Героя вчителька географії Сумської ЗОШ №9 Анжеліка Забуга, вже те, що її вихованець вів щоденник, заслуговує на увагу і повагу. Адже мало хто зі старшокласників ускладнював собі життя такими записами. А для Сергія це було внутрішньою духовною потребою.
«Я приречений на пошук ідеалу», — якось написав юнак, уклавши в ці слова особливий сенс. Бо таки справді його юна душа постійно шукала відповіді на животрепетні запитання, з-поміж яких чільне місце займали глибоко духовні, пов’язані з історією, Україною, розвитком мовного середовища.
Цікаві рядки про день, коли у повсякденному спілкуванні остаточно вирішив перейти на українську мову: «Десь років у шістнадцять я з друзями заговорив українською, мову перемастив суржиком, мене висміяли, бо ж у Сумах багато людей говорять російською, але тоді дав слово: я і мої діти розмовлятимуть тільки рідною українською мовою».
Не можна не помітити історичної паралелі у долях майже ровесників — України і Сергія Табали. Країна шукає себе в геополітичному просторі, а хлопець — своє призначення в житті. Але юнак знав: дорослішати, набиратися досвіду їм доведеться разом. Тривоги його народу стали і його тривогами та болем, він не залишився диванним спостерігачем, а поринув у гущу подій на палаючому шинами Майдані, а потім і в буремній зоні АТО. При цьому мав плани, чітко уявляв майбутнє: «Досить бачити Україну сумною, вона розквітне, як ошатна Пані вдягне найкращу сукню та стане колискою-домівкою для моїх дітей».
З Майдану — у зону АТО
Бабуся Сергія Людмила Анатоліївна Шепотько з болем згадує, як, ніби передчуваючи горе, не хотіла відпускати хлопця на тривожний Майдан. Та він і слухати не хотів. Повернувся у коротку відпустку і вже наступного дня сказав: «У Сумах душно, треба їхати туди, де мої побратими». А в щоденнику записав: «Україна стоїть на порозі абхазького сценарію, треба готуватися на схід».
Про той період згадував так: «Це найкращий момент мого життя — революція, яка дала мені братів, силу та натхнення. Я гордий, що майбутнє в наших руках, сподіваюся, що врятуємо нашу націю. Сам собі вже давно дав слово, що до самої смерті рятуватиму Україну, і нехай покарають мене боги, якщо я відступлю!»
Після Майдану не вагався, що робити далі. Тільки на схід, тільки на передову! Після відповідної навчальної підготовки вирушив на Донбас. Невдовзі зазнав поранення, тож лікуватися приїжджав до рідного міста. Ледь підлікувався — знову на передову, до бойових побратимів.
Останній його бій був особливо жорстоким. За словами командира групи Олександра Вандоляка (позивний «Хміль»), ворожий снаряд пробив вежу, за якою перебував Сергій, приваливши його важкими уламками. Бойові побратими швидко спустилися із п’ятого на другий поверх, витягли тіло хлопця. Але він уже не дихав…
Пам’ять золотого серпанку
Киянка волонтерка Лілія Петрунь і досі не вірить, що Сергія немає серед живих. Їй так само здається, що ось-ось відчиняться двері, він ввійде до кімнати і скаже: «Привіт, дорогі мої, як ви тут?» Натомість хочеться бодай на мить повернути час, коли познайомилася із Сергієм у самісінькому вирі революційних подій — на п’ятому поверсі Будинку профспілок у Києві, що став для учасників революції другою домівкою.
Він немов поспішав жити: мріяв створити сім’ю, мати синів, навчити їх любити свою Батьківщину. А ще часто просив не оплакувати його, якщо станеться щось лихе. Після лютневих розстрілів 2014-го Ліля і Сергій бачилися у столиці востаннє — біля приміщення Верховної Ради. Хлопця було не впізнати — нова козацька зачіска робила його значно старшим, мужнішим. Тоді Ліля не знала, що вони більше не зустрінуться.
Невдовзі після загибелі Сергія їй наснилося, наче вони вдвох розмовляють на березі моря — синя гладінь хвиль, шум прибою, піщаний берег. А вже за якусь мить юнак розчинився у золотому серпанку. То був небесний знак: земне життя побратима закінчилося, перейшовши у вічність.
ЗГАДУЮТЬ, ЯКИМ ВІН ХЛОПЦЕМ БУВ
Микола Сурженко, громадський активіст:
— Навесні 2014-го Сергій повернувся з Майдану до Сум в абсолютно стоптаних черевиках. Даю йому 500 гривень, щоб купив нормальне взуття за сезоном. Приходить і показує придбані дешеві вітчизняні берці. Каже: «Мені і так зійде, а хлопцям треба було допомогти». Тобто заощаджені гроші приберіг для бойових побратимів. Таке враження, що це про нього знімали фільм «Брати». Типовий Данило Багров у пошуках правди, тому що, як вважав, у ній — сила. Таке саме поношене пальтечко, футболка, джинси, військове взуття, за спиною — наплічник, трохи скуйовджене волосся. Він став для мене наче молодший брат.
Іван Товчко, вчитель трудового навчання:
— Серед ровесників виокремлювався поміркованістю, вихованістю, прагнув знати якомога більше. Турбувався за бабусю (їй було важко матеріально), намагався допомогти в різних справах. Одного разу прийшов до мене і каже: «Розкажіть, Іване Васильовичу, як правильно диван відремонтувати, а то в бабусі він уже зовсім розпадається». Я порадив, як це зробити, і він самотужки (зовсім ще дитина) відремонтував.
Олександр Лисенко, Сумський міський голова:
— Гаряче серце було в хлопця — і в прямому, і в переносному значеннях. Якось зустрів його на сумському Майдані: мороз майже 20 градусів, а він у розстебнутій куртці, під якою лише футболка. Кажу йому, щоб застебнувся, бо ж застудитися можна. «А мені, — каже, — зовсім не холодно». Подивився уважніше — таки справді: і натяку немає, що закоцюбнув.
Григорій Петрюченко, директор Сумської ЗОШ №9:
— Такі вихованці, як Сергій Табала — золотий фонд не тільки школи, а й усієї України. На моїх очах виростав, мужнів цей хлопець; і зараз бачу його перед собою — відкритого серцем і душею, з мудрими очима, мов хоче щось розповісти цікаве, сокровенне. Усім колективом клопочемося, щоб навчальному закладу присвоїли ім’я нашого славетного випускника.
Петро НЕСТЕРЕНКО для «Урядового кур’єра»,
Олександр ВЕРТІЛЬ,«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+