Щодня о пів на восьму вечора мені телефонує мама. Вона так вирішила. Має бути все за розкладом. Мама вчителька, вона працює за розкладом. Вона й сама складає той розклад у навчальному закладі. Пенсіонерка очевидна. З роботи не йде. І справа не в пенсії та різниці в зарплатні — в іншому.

Роботу, яку виконує мама-методист, не може виконувати ніхто.  Не бажають, не хочуть, не стараються. Вона ж волає: «Я не вічна. Вчіться, хлопці, дівчата. Робіть документи з акредитації закладу, документи з організації вступної кампанії, інші». Охочих немає.

Тож жінка за 65 працює. Давно пропонувала мамі покинути ту кляту роботу. «А хто ж там працюватиме?» — чула у відповідь. «Та хай би хто, — кажу, — хай би як. Це вже будуть їхні проблеми». Не може вона покинути роботу, яка їй не віддячує нічим.

Тож щодня прошу її розповісти про робочі моменти. Мама ділиться із захватом. Про недоліки у системі освіти загалом, про реалізацію освітянської концепції на місці, про теми шкільного харчування, про те, які новини у Даші.

Даша — онука. Дитина з розряду особистості недоторканної. Бабуся дозволяє їй усе. Батьки вже потім перевиховують. Звісно ж, нехай виховують.

…Телефонує мама. О пів на восьму, як зажди, на міський телефон. Водночас дзвонить мобільний. Кажу мамі: «Почекай, перетелефоную». Поклала слухавку. Згодом зрозуміла: можливо, Президент мені в той момент зателефонував, Прем’єр, Голова Верховної Ради? Ні. Але ж я віддала перевагу тому телефонному виклику. В мене мама на телефоні. Вона чекала. Вона дочекалася. Запитала: «Як ти, доню? Все гаразд?»

А мені соромно. Так вийшло, що якісь справи переважили мамин дзвінок. І виклик від неї.

Отже, коли телефонує мама, слід відкласти всі справи.