У моєму рідному Житомирі на все місто один підземний перехід, збудований ще за радянських часів навпроти тодішньої панчішної фабрики «Комсомолка», а нині знаного на всю країну виробника шкарпеткової продукції ПАТ «Україна». Поряд із підприємством — відомчий гуртожиток і дитячий садочок, а навпроти через дорогу — дві школи й великий спальний мікрорайон, де багато молоді, тобто мам із малими дітьми.

Розповідь про розташування потрібна, аби ніхто не подумав, що йдеться про глухий закуток міста, в якому доживають віку пенсіонери, а малюків у дитячих візочках лише вряди-годи привозять у гості до дідусів і бабусь. Не дивно, що у мікрорайоні Панчішка активно працюють депутати міськради. За їхнього сприяння найняті аніматори під гучну музику регулярно проводять всілякі конкурси для малечі, розраховуючи на електоральну прихильність батьків.

Отож уявіть мій подив, коли одного дня побачив молоду маму, яка з останніх сил виносила з підземного переходу дитячий візочок. Не кращий вигляд був у розчервонілого від натуги пенсіонера, який їй допомагав. Зацікавившись побаченим, зазирнув униз і звернув увагу, що невідомо куди зникли металеві рейки пандуса.

Легковажно вирішивши, що не обійшлося без горезвісних мисливців за металом, звернувся до управління по зв’язках з громадськістю міської ради, де мені дали телефон керівника комунального підприємства, відповідального за утримання підземного переходу. Директор мало не з гордістю відрапортував, що впродовж останніх п’яти років, коли він працює на цій посаді, пандуса вже не було.

Уявіть: міська влада, яка вимагає, щоб у кожному магазині, кафе, перукарні тощо обов’язково були пандуси, й нещадно карає бізнесменів за порушення цієї вимоги, роками заплющувала очі на фактичне знущання з тисяч мам із дитячими візочками на важливому об’єкті інфраструктури міста. Щодня молоді жінки змушені або трясти дитину по сходах, або просити випадкових перехожих допомогти перенести нелегку ношу на руках чи пішки йти аж до наступної тролейбусної зупинки, де розташований найближчий наземний перехід зі світлофором.

До речі, йдеться про міську вулицю, що збігається з автодорогою Київ — Львів, на якій ніколи не бракує автотранспорту.

Можна було б подумати, що у бюджеті міста роками бракує відносно невеликих грошей на відновлення пандуса в єдиному підземному переході. Однак понад два десятки мільйонів гривень напередодні минулої зими спрямували на суто косметично-естетичну заміну плиткою асфальту в центрі міста, від наслідків чого містяни потерпають і досі. Ще за 100 тисяч гривень вже на початку цього року міська влада придбала систему електронного хронометражу, яка дає змогу відстежувати результати відразу 10 тисяч учасників спортивних забігів.

Найімовірніше, її випробування відбудеться вже невдовзі під час обіцяного житомирцям напівмарафону, приуроченого до Міжнародного дня космонавтики. Як наголошують у міській раді, «одним із пріоритетів розвитку спорту в Житомирі є підтримка масових видів спорту із залученням максимальної кількості жителів міста до активного способу життя».

З огляду на сказане перенесення дитячих колясок через підземний перехід без пандусів або забіг вздовж вулиці до найближчого світлофора — теж один із методів такого залучення. На відміну від учасників забігу, яких обіцяють зустрічати з військовим оркестром, щоденний марафон проводять без музичного супроводу.

Звісно, дуже добре, коли на малій батьківщині конструктора Сергія Корольова пам’ятають, що Житомир — космічне місто. Однак дуже погано, що серед його керівництва опиняються космонавти, а не господарники чи добропорядні мами, які ще не забули ваги дитячого візочка. Отож чи не надати житомирським спортивним забігам місцевого колориту, зобов’язавши учасників долати дистанцію з дитячими візками на спині нарівні з облагодіяними «активним способом життя» молодими матусями?