З великим задоволенням (хоч і пізніше за інших) прочитав книжки Віталія Портникова «Тюрма для янголів» та «Дзвони Майдану». Із задоволенням і частими перегортаннями сторінок назад, аби те чи інше одкровення автора перечитати ще раз, засвоїти краще.

Задоволення те має особливий присмак. Не стилем автор узяв — стиль як стиль. Не захопливими поворотами тем і сюжетів — приводи для розмови ті самі, до яких ми так звикли, які вже нам, може, й набили оскому. Задоволення отримуєш від того, що завдяки автору текстів зрозумів нарешті істини, які тільки здіймалися в душі легенькими натяками. Від того, що раптом розвіявся туман у твоїй забитій політичною муттю голові.

Фото автора

Якщо шукати аналогії, то задоволення від прочитаного схоже на відчуття, коли тобі забиває дух на американських гірках. Тільки в цьому разі причиною стали не швидкість і карколомні повороти. Під діафрагмою гуляв холодок від істинності сказаного. Правди. І граничної прозорості. Головна думка, винесена із книжок, така: доля тобі (й тобі, й тобі, а також тобі — всім нам!) дала шанс скинути з шиї налигач раба, а ми все тримаємося за мотузку в нерішучості. Тому Портникова як автора бачу в ролі проявника тих найдошкульніших думок і сподівань, що нуртують у наших душах і марно шукають виходу. Недарма ж він частенько любить повторювати: не бреши собі й людям!

Він бачить щербини душ, здається, в кожному з нас. Особливо в тих, у кого вони ніяк не виборсаються зі сміття і дьогтю. 18-річному одеському студентові під час лекції, коли той став сипати пропагандистськими гаслами російського розливу, він так прямо і сказав: ви «совок». Бо цей ярлик прилипає не до віку чи статі — до ментальності.

До нашої сумнозвісної «совковості» Віталій має особливі претензії. Намагаючись знищувати його напалмом очевидних доказів. І в «Янголах» чи «Майдані» це бачиш одразу. Автор знаходить такі епітети і порівняння, підмуровує таку доказову базу (загалом енциклопедичні дані автора дуже глибокі), що розумієш: пострадянська психологія приречена на зникнення. Біда тим, хто витравить її аж надто запізно. Бо це вчорашній день. Та що там день — забута сильними націями епоха, в якій для панівної кліки небезпечні вже не терористи з радикалами, а люди з будь-якими твердими переконаннями.

Нації, на думку автора збірок публіцистики, не вистачає саме таких людей — із твердими переконаннями. Завважте, переконаннями правильними й конструктивними. Натомість ми виплекали приховану диктатуру загальної думки, нав’язаної збоку. Маємо примат тупості над здоровим глуздом і креативом. Тому нам катастрофічно бракує критичної маси громадян з упевненим розумінням того, що ніхто ніде для нас запасної країни не тримає, що нам і тільки нам слід нарешті лаштувати достойне життя. Що кожному з нас слід вставати і робити корисне діло, хоч би яким маленьким воно видавалося. Адже за спинами стоять діти та онуки. І коли ти лукавиш, заграєш із ворогом, який увірвався просто в твою хату, — шкодиш їм, прийдешнім поколінням. Бо сам раб, хочеш і їх зробити поневоленими. 

Примагнічує до текстів пана Віталія ще одна особливість. Він філігранний майстер політичного портрета. І хоч би за кого, за яку особистість він узявся, ти віриш кожному слову, всім висновкам, яких доходить автор. Ці портрети (замальовки з натури) — ніяк не прості штрихи до біографії. Це… Як би пояснити… Це спроби журналіста накласти ту чи іншу особистість на лекала класичної політики. Не продажної, що аж світиться від брехні, не лукаво-словоблудної, а тієї, що має на меті загальне благо. Не власне пузо. І тут компромісів у Портникова немає, як немає будь-якої кон’юнктури.

Читаючи книжки, не пропускав жодних телепередач за участю журналіста, про якого йдеться. Не буду заглиблюватися, самі подивіться.

Може здатися, Портников дуже часто підкреслює, що він єврей. Але це не бравада на межі суспільного виклику. Це власним прикладом спроба підтвердити, що зовсім не важливо, хто ти за національністю — українець, караїм чи осетин, а може, ефіоп. Нині не так страшна нам корупція чи загрозливе дихання дефолту. Найнебезпечніше те, що більшість нас уповні не усвідомила, хто ми, за класикою, чиї сини, яких батьків. Найбільші виклики для нації перейшли у площину ідентифікації. Поділяєш українську ідею чи ні? Готовий без упереджень назвати себе українцем — себто розмовляти українською, ходити в українську церкву, сповідувати український, а не чужинський дух? А за цим, вважає Віталій Портников, стоять справи надто серйозні. Аж до перекроювання кордонів, колись накреслених рукою Сталіна, щоб країна ніколи не спромоглася стати суверенною. Усі — і царі, і генсеки — боялися української незалежності як чорт ладану.

Одне слово, в особі Віталія Портникова постав сильний і водночас прекрасний публіцист. Із тих, хто з високої дзвіниці, за висловом незрівнянного російського публіциста Олександра Невзорова, вільний розстрілювати кулеметними чергами слова кого завгодно і що завгодно. І робити це напевно, зі стовідсотковим влучанням у ціль. І з енциклопедичними, аналітичними, політичними боєприпасами, що не вичерпуються.

Портников став саме кулеметником на дзвіниці, а не дзвонарем. Бо дзвонареві як півневі вранці: прокукурікав, а там хоч не світай. А цей публіцист розстрілює словом. Без пощади. Дістається всім — непрофесіоналам, котрі купили посади, але не придбали інтелекту. Малоросам, котрі занесли ногу над ямою рабства й так і заклякли в нерішучості. Дістається й тим мішкам із грошима, які й сам не гам, і другому не дам.

Ба, влітає навіть самому Президентові. За те, що зважився він іти в ту царину, від якої далекий. Сміливий акцент на акторстві за браку відповідної освіти, тобто специфічного вишколу за Станіславським чи Немировичем-Данченком — це ще нічого. А рішення, немов з мосту у воду, стати президентом-аматором, який ще вчора сахався політики, а сьогодні переводить її в шоу та зубоскальство, — це зовсім погано.

Нинішній період пан Віталій якось назвав паузою у нашому розвитку. В кращому разі. Про гірший не говоритимемо. І цю зупинку ми як варіант обрали самі більшістю голосів. Мабуть, щоб з охотою пошкрябати потилиці. Бо щоб зупинитися для переведення духу, слід того духу набратися. Тому в підсумку вийшла тупа, шкідлива для поступу пауза.

Тож порада така: читайте Портникова. Дивіться Портникова. Слухайте Портникова. Може, тоді нарешті всередині вас остаточно прокинеться українець. Якщо він там був. Коли там не зіщулився хтось інший.

Андрій ЧИРВА
для «Урядового кур’єра»