ВДАЧА

Земляки Миколи Мащенка й досі не збагнуть, як простий сільський хлопець став корифеєм світового кінематографа

У навколишніх селах Сватівського району, що на Луганщині, мілуватців чомусь кличуть «французами». Жодного історичного під∂рунтя для цього немає. Колеги запропонували версію, що прізвисько приросло після якогось фільму кінця 50-х років ХХ століття, де молодий Микола Мащенко грав роль іноземця: стрункий чорнявий красень. Саме такий, якими видавалися французи тодішньому обивателю з глибинки. Може, саме так і народжуються легенди?

Рідкісна світлина, де Микола Мащенко з найдорожчими жінками - мамою та дружиною. Фото із шкільного музею

Спочатку фільми дивилася мама

У Вікіпедії Мілуватку можна знайти, бо саме тут народився митець, який створив свій світ кіногероїв. Та вперше село згадується в історичних документах, датованих 1704 роком. Як пише Філарет в «Історико-статистичному описі Харківської єпархії», «стоїть на високому березі річки Красної і на крейдяному бродові її, тому й назване Мілуваткою». За легендою, засновниками села були козаки Андрій Катрухін та Іван Бугайов.

І хоч небагатий місцевий шкільний музей, але деякі раритетні світлини тут привертають увагу. Передусім сімейні фото Мащенків.

— Микола Павлович народився, за документами, 12 січня 1929 року. А згодом, вже напередодні його 80-річчя, з’ясувалося, що на рік раніше, 12 грудня, — розповідає вчителька історії мілуватської школи Ірина Чорна. — Мати його була простою жінкою, працювала на фермі свинаркою. Батько — на залізниці. Але там така трагічна історія… Його мати вийшла заміж у 16 років за чоловіка, в якого вже було троє своїх дітей. І вона ще народила трьох. Та коли Миколі Павловичу було 19 днів від народження, батька задавив поїзд. Нещасний випадок на залізниці. Згодом Тетяна Кирилівна вдруге вийшла заміж за чоловіка, в якого четверо дітей. Тобто разом у родині десятеро малих. І хоч від різних матерів, та не було в цієї дітлашні «мачухи». До всіх Тетяна Кирилівна ставилася, як до своїх. Й ображалася, якщо хтось нагадував, що не всі в сім’ї «рідна кров». Як згадував сам Микола Павлович, колись їй запропонували допомогу на трьох дітей. А вона каже: «Як на трьох? У мене їх десять, і всі однаково рідні, однаково мої й однаково їсти хочуть. Не треба мені тієї допомоги, бо в мене їх не троє, а десять!»

Сама мати тяжко трудилася, аби поставити на ноги кожного. І на фермі, і на городі, ще й до священика ходила прибирати. Тож у селі в дитинстві Миколу Павловича кликали Колька Церковний. А він і сам зростав дуже працелюбним. Із семи років почав пасти корів, прийнявши батіг пастуха як естафету від старшого брата, хоч і був слабеньким. У першому класі захворів на туберкульоз. А вилікувала його жінка в Рубіжному. Микола постійно згадував цю лікарку. Розповідав, що в неї на квартирі жив учасник Громадянської війни, якого теж лікувала. Той чоловік розповідав хлопчині свої спогади, і згодом, як казав сам Мащенко, він відобразив епізоди з життя тієї людини у фільмі «Комісари». Навіть квартира лікарки потрапила в його стрічки — там було багато книг. І Микола назавжди запам’ятав, як він дивиться на книжну шафу, а його обличчя відображається у склі, за котрим фоліанти… Всі ці художні образи та спогади так і проникли в його фільми.

Микола Павлович дуже любив свою маму. Багато творів написав про неї, фільм зняв. Свої стрічки волів везти перш за все сюди, а не на фестивалі. Дуже хотілося, аби мама побачила. Проста жінка, але вона вміло виховувала дітей. У 1947 році Микола закінчив сім класів у своєму селі, а далі треба було їздити у школу до Рубіжного. Важко йому було, бо до залізничної станції чотири кілометри пішки, потім годину їзди на робочому потязі. А опівдні — назад. Тож він о 4 ранку піднімався, й лише об 11 вечора повертався додому. Бували дні, коли казав мамі: «Кину я все це, вже не можу». А вона відповідала: «Добре, кидай, підеш зі мною на ферму, будеш свиней годувати…» І він знову їздив до Рубіжного.

У маленькому шкільному музеї дбайливо зберігаються матеріали про знаменитого земляка. Фото автора

Був не таким, як усі

Та, напевне, не лише через втому жалівся хлопчина матері. Двоюрідний брат Микола Рибалка й нині хвилюється, коли згадує історію, що трапилася з малим Мащенком.

— Після війни йшов він у Рубіжне, і за хутором Кабаньїм його бандити перестріли. У нього там трошки грошенят було і тормозок. Усе забрали. Лише через два дні його знайшли в посадці, був до дерева прив’язаний. Каже, здорово злякався, але не зажурився. Знав, що селище недалеко, хтось ітиме — кричатиму. І справді, йшли через посадку чоловік та жінка. Микола закричав, вони обернулися. Тоді він ще дужче: «Йдіть, рятуйте!» Чоловік готовий був допомогти, а жінка каже: «Та не йди, не дай Боже!..» Час був такий, післявоєнний. Банди навколо. Та все-таки той наважився підійти. Вони його забрали, нагодували. Побув хлопець у них години зо три й повернувся додому...

Ось із такої купи емоцій, спогадів та спостережень, які в сумі, здавалося б, ніяк не дадуть поетичного пафосу, виростає художник.

— А чому він у режисери пішов? Був такий, як ви всі…

— Не як усі. Добрим був, кожного вітав. Особливо старе покоління любив, поважав дуже. Чому поїхав вступати на актора? Життя так у нього склалося. В школі добре вчився. У Сватове пішки теж ходив на поетичні студії. Практично 7 кілометрів туди й стільки ж назад. Він справді хороший письменник, вірші, байки такі складні. Мені подарував свою книжку, а на ній — там на першій сторінці фотографія матері — написав: «Книга починається з мами». Пише, як бідно жили, ходили на роботу… Багато описано і чесно.

Але більшість спогадів у діда Миколи про те, як Мащенко-кінорежисер приїжджав уже згодом — на чорній «Чайці», з «ад’ютантами» та в супроводі місцевого начальства.

— Знаємо, що їде — сходимося на перехрестя. Поставить машину на дорозі, на капоті одноразові стаканчики — кожному шампанське та подарунок.

І нині він до односельців добрий. Якщо хтось звертається по допомогу — обов’язково зробить, що в його силах.

Премія для кращого учня

— Дуже хочеться, щоб Микола Павлович приїхав, — зізнається голова сільради Сергій Медведьов. — Давно він тут був. А нам є що показати, чим порадувати.

Спритні мілуватці дружать з координаторами проектів Євросоюзу «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Тож нинішнє літо тутешня школа зустрічає «озброєною» новими євровікнами (101 вікно) та дверима. Створили громадську організацію, щоб відновити Свято-Різдва-Іоанно-Предтеченський храм — той самий, де хрестили майбутнього корифея українського кінематографа. Наступного року село святкуватиме сторіччя цієї споруди — однієї з найстаріших та найкрасивіших на Луганщині.

А ось хату Мащенків, яка могла б стати будинком-музеєм людини, котра прославила Україну на весь світ, тут не вберегли від руйнування. А яке ж чудове могло б бути місце… І вести б там неспішну розмову про «соціальний ліфт» (як модно нині казати), який виносить на столичні пагорби завдяки праці й таланту. Тим більше, що Микола Павлович постійно підтримує зв’язок із рідною школою — пише листи, книжки присилає. Торік навіть надіслав спеціальну премію для кращого учня з літератури.

— Чи цікавляться сучасні учні його долею? — розпитую в Ірини Чорної.

— Так, дітей вражає, що простий сільський житель досяг таких вершин, — відповідає вчителька. — Адже нині часто кажуть, що гроші «роблять усе». А він з простої бідної родини. Та його картини визнані в усьому світі, не лише в Україні. Й усього людина добилася своїм прагненням, трудом і талантом.

… А може, все ще буде? І радість зустрічі, й унікальні спогади та облаштування сільського музею врешті-решт. Адже не кожен край має такого сина.

ДОСЬЄ «УК»

Микола МАЩЕНКО. Народився 12 січня 1929 року в селі Мілуватка на Луганщині. 1953 року закінчив Харківський театральний інститут. За 40 років мистецької діяльності Микола Мащенко створив 20 кінофільмів, виховав плеяду талановитої творчої молоді. Автор художніх книжок: «Зоря для мами», «Мамо, рідна, єдина...», «Вся краса землі», поетичної збірки «Рими». Народний артист України, академік, член-засновник Академії мистецтв України, голова наглядової ради Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Митець нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого IV і V ступенів, «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, орденами Кирила і Мефодія (Болгарія), Командора (Італія).