«Я вдивляюся в сімки пильно — в кожній з них так замало років. Коли ж дві — серце б’ється сильно, бо не віриться, що всі мої. Бо в дві сімки оці вмістились Світова і оця вже війна. Бо в двох сімках оцих засвітилась не з моєї вини — та… вина. Бо на першу родитись спізнився, а на цю, бачте, я поспішив. То й виходить, що я провинився — що між війнами я весь час жив».

Це абзац про провину, якої насправді немає, з вірша Леоніда Вернигори «Собі на 77». 20 жовтня у найповажнішого за віком голови облпрофради в Україні день народження. Але і нині полковник (це його військове звання) Вернигора усе ще впевнено сидить на коні. Напередодні нашої з ним зустрічі він саме повернувся з Німеччини, куди літав як керівник полтавської делегації.

Голова Полтавської облпрофради Леонід Вернигора

— Леоніде Михайловичу, що спонукало вас здійснити переліт у дружню нам країну?

— Ми літали у місто Зінген (Баварія), щоб разом з німецькими партнерами взяти участь в обговоренні нагальних питань міжнародного профспілкового руху. Це була їхня ініціатива, ми з ними три десятиліття дружимо і обмінюємося досвідом. Принагідно дізнався там приємну новину: 60% німців підтримують нас у протистоянні з нашими агресивними сусідами. На початку воєнних дій, у 2014 році, німців, які нам співчували, було 40%. Нам не вірили, що Росія здатна вчинити акт агресії. Я тоді виступив на одному представницькому форумі в Зінгені й спрогнозував його жителям те, що є нині. Я сказав: ось побачите, мине рік-два, і ви зміните думку про путінську Росію. Так і сталося.

— А які завдання профспілки вирішують в Україні?

— Головне завдання для нас — допомогти людям пережити зиму і не допустити у країні тарифного майдану. Вважаємо, що для цього треба підняти зарплату не на 10%, а на величину, на яку збільшили вартість житлово-комунальних та інших послуг. І підвищити її необхідно не тільки бюджетникам, а й працівникам промислових підприємств. Щоб усі люди мали змогу сплачувати за спожиті послуги. Або треба зменшувати вартість послуг.

Наша облпрофрада ухвалила постанову, в якій закликала Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана дати доручення віце-прем’єру Павлові Розенку вирішити питання щодо альтернативних видів палива. Треба в районах створити управління чи торгові організації, де продавали б вугілля, дрова, пелети, солому, щоб люди могли їх купити, а не крали дрова в лісі.

— Оце заговорили про Німеччину, про закордон, і я згадав, як ви розповідали, що об’їздили мало не всю земну кулю.

— Побував на всіх континентах і на всіх океанах. Навіть на Кубі був, куди не так легко було потрапити. І там я півдня провів на ранчо, в якому жив Ернест Гемінгвей. Заходив у всі сім його кімнат, де він пив мохіто і писав. Кожна його кімната обладнана під письменницький кабінет. І я бачив його шхуну, на якій лідер кубинської революції Фідель Кастро штурмував Монкадо — палац їхнього диктатора. Ми їздили туди у 2005 році, щоб від Верховної Ради України вручити подарунки всім, хто лікував наших дітей. То були, здавалося, невиліковні діти із вродженими вадами, а Куба взялася їх лікувати. Вона тоді саме потерпала від ембарго, яке ввели США. Але попри те, що зарплатня їхніх лікарів становила 8 доларів на місяць, українських дітей вони лікували безплатно. І так само безплатно готували в Гавані лікарів для 36 країн Латинської Америки.

Пощастило мені побачити, як виготовляють ексклюзивні кубинські сигари — їх дівчата розкатують на своїх стегнах. І як заготовляють кокосові горіхи, з яких потім отримують смачний сік.

— Яка з ваших закордонних поїздок була найекзотичнішою?

— Ніколи не їздив за кордон як турист — тільки у відрядження. Найцікавіше було в Австралії, на Вогняній землі, в Ісландії, Аргентині. Дива є в усіх країнах.

Чарівна й Диканщина, де нині живу. До речі, тут розвивається зелений туризм. Коли я був на Вогняній землі і в мене запитали, звідки я, марно було пояснювати, що я з України, Полтавщини. Вони про них не чули. Але як тільки сказав, що з Диканьки, враз ожили: «О! Гогол, Гогол!» Нашого славетного земляка знають усюди. Через це туристи їдуть у наше мальовниче селище, а правильно було б містечко. І я радий, що є така місцина на планеті — Диканька.

— Диканські бджоли наносили вам чимало меду цього року?

— Нам з дружиною, дітям та внукам вистачить. Тільки останнім часом мені не до пасічникування. Стільки всього незрозумілого, а часто й прикрого відбувається у державі. Ми дуже багато говоримо про реформи, децентралізацію. А насправді, на мій погляд, у нас відбувається централізація. І це видно неозброєним оком. Як це так, що з мапи зникають не тільки села, а цілі адміністративні одиниці. Із 2—5 планують зробити одну, невідомо яку. Гаразд, робіть одну. Але чому зникають школи, лікарні? Щоб оформити пенсію, людині тепер доводиться їхати у сусідній райцентр. Якось не продумано все це.

Нам варто повернутися до мазепинського устрою. Мазепа чітко визначив, що в Україні має бути містечкове самоврядування. Нещодавно я розповів про це в Решетилівці, й тамтешні жителі обмірковують, як повернути їхньому селищу статус містечка, щоб свої проблеми розв’язувати на місці.

— Вам за профспілковою та громадсько-політичною діяльністю ніколи, мабуть, і вірша написати.

— Інколи напишу кілька рядків, без яких, бачу, вже не можу. Дитячий вірш або пісню. А на щось масштабніше, зокрема дописати роман «Вічне поле» не вистачає часу. Щойно прилетіли з Мюнхена, а вже завтра їхати на акцію протесту до Києва. З Києва приїду — готуємося до укладення регіональної угоди. І вже стільки років думаю: треба ж трішки посидіти і за письмовим столом, у відпустку піти. Але поки що не йду.

— А на спілкування з онуком Глібом знаходите час?

— Йому під новий рік буде 5. Така розумна дитина! Кажу: що ж ми з нього робимо? Він у 6 чи 8 гуртків ходить: спортивний, танцювальний, співочий, ліплення. Чи не забагато? Але батьки відповідають, що Глібові така активність подобається. Кажуть, він не проти і ще в якусь школу записатися, якщо не в дитсадку або не в бабусь-дідусів. Онук тільки й проситься в Диканьку. І не встигає у двір заскочити, як відчиняє гараж, витягує звідти газонокосилку. І якщо бачить, що вже покошено, каже: «Дідусю, я хоч просто так її поводжу». Йому дуже подобається її вмикати-вимикати, як вона гуде. Усяка справа йому цікава.

— У його віці й ви таким були.

— Бачу, що він у когось із нас удався. Не було гуртків, у які я не ходив би. Це дуже корисно для розвитку дитини — щоб вона не росла білоручкою. Проте мені шкода учнів початкових класів, які носять за спиною «парашути» завважки 10 кілограмів. Діти через це стають горбатими.

— До речі, Полтавська облпрофрада займається оздоровленням дітей?

— Влада позбавила нас можливості їх оздоровлювати, забравши половину страхових соціальних фондів у державу. Ми, попри це, відриваємо від бюджету профспілкових організацій той мізер коштів, що в нас є, і купуємо подарунки дітям на Новий рік. Проводимо їхню позашкільну роботу за ці кошти. Доплачуємо за те, що мами їх спорядять у школу і в оздоровчий табір. В усіх колективних договорах наших профспілкових організацій на підприємствах є стаття про оздоровлення дітей.

Ми на себе добровільно взяли ще й зобов’язання обстоювати перед урядом право їхніх батьків на гідні умови праці, оздоровлення та лікування. Наша облпрофрада за 30 років багато зробила для цього. А нині влада каже профспілкам, що ваша справа — не курені і стадіони будувати. Ваша справа — представляти інтереси трудящих під час укладання генеральних угод з адміністраціями та роботодавцями. До речі, останніми роками генеральні угоди не переглядали, жодні умови праці на підприємствах не поліпшували. Нещасливих випадків на виробництві десь не враховували, а десь покривають. Дуже багато роблять такого, що не на користь трудящим.

— Чому у вірші до свого дня народження пишете про війну?

— Я прийшов у цей світ через місяць після того, як розпочалася Друга світова. Багато пережив лихого за цю війну. І з 1 класу твердо вірив, що більше такої страшної війни ніколи не буде. А тепер бачу, що, можливо, й помилявся. Тільки те заспокоює, що цим нині стурбований весь світ. Тож у разі чого всі ми, об’єднавшись, таки зуміємо дати відсіч супостату. І дуже сподіваюся, що братній російський народ роздивиться своїх нинішніх керманичів і куди вони його ведуть. І не допустить того, щоб у XXI столітті брат пішов війною на брата. 30 років тому написав вірш «Народженим за культу», де також ідеться про це.

Попри все, з оптимізмом дивлюся на життя. І вірю, що не буде такого, щоб ми озвіріли, щоб брат пішов з вилами на брата. А наші онуки щасливо й довго житимуть на землі. І радітимуть із того, що створять і залишать по собі.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Леонід ВЕРНИГОРА. Народився 20 жовтня 1939 року в містечку Решетилівка на Полтавщині. Закінчив Харківський технікум промислового транспорту, Львівське вище військове командне училище імені Щорса, Київський інститут народного господарства, ВПШ при ЦК КПРС.

Працював механіком, начальником гаража, головним інженером транспортної контори, директором автобази, начальником транспортно-тампонажної контори тресту «Полтаванафтогазрозвідка», головою Київського у місті Полтаві райвиконкому, першим секретарем райкому партії.

Із 9 січня 1983 року й досі — голова Полтавської облпрофради. Народний депутат України 2 та 4 скликань.

Поет-пісняр, прозаїк, член Національної спілки письменників України, лауреат міжнародної літературної премії імені Г.С. Сковороди, літературної премії імені Дмитра Луценка, автор майже 30 книжок.

Кавалер орденів «За заслуги» III ступеня, Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», Преподобного Іллі Муромця II ступеня.

Заслужений працівник культури України.