Мустафа Джемілєв — символ єднання кримськотатарського народу та його повернення на рідну землю. Він присвятив життя боротьбі із системою, за що провів 15 років у місцях позбавлення волі. Після окупації Криму росією Мустафа ДЖЕМІЛЄВ продовжує обстоювати права свого народу. В інтерв’ю Укрінформу він розповідає про те, що допомагало вистояти та зберегти ідентичність під час депортації, про боротьбу кримських татар проти російської окупації й те, яким бачить майбутнє Криму та кримських татар.

— Мустафо-ага, ми з вами зустрічаємося напередодні Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. 79 років тому за наказом сталіна із Криму депортували понад 190 тисяч кримських татар, багатьох переслідували, піддавали репресіям. Після окупації Криму російською федерацією ваш народ знову змушений залишати батьківщину. Відомо, що після 2014 року з півострова виїхало приблизно 30 тисяч кримських татар, ще майже 10 тисяч залишили Крим у зв’язку з незаконною мобілізацією. Ви для себе порівнюєте дії сталінського та путінського режимів?

— Історія кримськотатарського народу склалася так, що її найвизначнішою датою став день жалоби. Тому що говоримо не лише про депортацію, а й про спробу знищити кримськотатарський народ. Водночас знищували всю нашу культурну спадщину: спалювали книжки, руйнували пам’ятки, кладовища, а з надгробків робили тротуари. У місцях виселення нас прирівнювали зовсім до іншого народу — поволзьких татар.

Але кримські татари, які залишилися живими, почали боротьбу за повернення на батьківщину. 18 травня — ще й день консолідації кримськотатарського народу в боротьбі за свої права та повернення у Крим. Тому цілком закономірно, що виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов після Революції Гідності підписав указ про відзначення цієї дати.

Ми майже пів століття боролися за повернення на батьківщину. Сотні людей пройшли радянські тюрми і табори. І лише в роки перебудови, після проголошення Незалежності України, ми отримали змогу повернутися у Крим. Хоч частина нашого народу з різних причин залишилась у місцях депортації: у когось не було фінансової спроможності переїхати, в когось змішані шлюби. Однак більшість потихеньку починала будувати своє життя у Криму.

І ось окупація наприкінці лютого 2014 року. Для нас це, звісно, була трагедія, жахливий злочин. На відміну від усього населення півострова, кримські татари зробили заяву, що не визнають і ніколи не визнаватимуть окупації і що Крим — територія України. Тоді ми просили підтримки у світу, міжнародних організацій, щоб змусити росію вивести війська з нашої території. Але сталося те, що сталося. Західні країни обмежилися певними санкціями, що не дуже і впливали на росію.

Ця окупація для нас була приблизно на тому самому рівні, що й депортація та геноцид 1944 року. Тому що наш народ не може жити за таких обставин. Батьківщину знову залишили приблизно 10% кримських татар, які повернулися після депортації. Ті, хто може боротися, борються, їх кидають у в’язниці.

Мене часто запитують, як це вплинуло на мене. Що я скажу… Основна частина мого життя минула поза Кримом у дуже некомфортних місцях. Тому якщо порівняти з тим, що я пережив за радянської влади… Живу у великому місті, для мене дискомфорту немає. Є біль за наших людей. Бо окупація — велика трагедія для кримськотатарського народу, який стільки років боровся за повернення на батьківщину, проти тоталітарного режиму і знову опинився під режимом, який навіть гірший від радянського.

Після окупації півострова кримські татари переселялися здебільшого на материкову Україну з надією та впевненістю, що колись їхній Крим визволять і вони повернуться. Та коли розпочалася так звана мобілізація, можливості виїхати на материкову Україну вже не було. Тож їхали куди могли: до Казахстану, Туреччини, Грузії, Вірменії й далі в інші країни. Вийшло так, що народ дуже розсіявся світом. І 10 тисяч людей, про яких ви згадали, — це приблизна кількість тих, хто виїхав із Криму через «мобілізацію». Хтось із них тепер у Європі, хтось в Америці… Хто де. Ось така вийшла картина.

— Вашу родину депортували із Криму, коли ви були немовлям. Ви не пам’ятали Криму, проте відчайдушно боролися за повернення до нього, обстоювали права кримськотатарського народу. Що вас мотивувало на цю боротьбу? Як кримським татарам вдавалося зберегти під час депортації свої традиції, культуру?

— Кожна людина, досягнувши певного віку, ставить собі питання: хто я, де моя батьківщина, де я народився, чому я тут? У кримських татар виховання, формування відбувається в сім’ях. У місцях вигнання ми всі перебували під комендантським наглядом, не мали права виїжджати з поселень, куди нас привезли. Тому найбільшим задоволенням для кримських татар було ходити одне до одного вечорами в гості. Під час цих зустрічей ми згадували тих, хто загинув у депортації, розповідали, хто і як з нами поводився. І звісно, говорили про Крим. Ми сприймали і сприймаємо півострів як історичну батьківщину. Прагнули і прагнемо туди не тому, що там Чорне море, гарне повітря чи ще щось. Ми б прагнули до Криму, навіть якби там була пустеля. Крім Криму в нас немає нічого.

радянська пропаганда на нас не діяла. Добре пам’ятаю день смерті сталіна. Усі плакали, ніби настав кінець світу. А я звернув увагу, що кримські татари між собою жартували. Я тоді навчався у школі й пам’ятаю, як прибіг один хлопець — він ніби ватажок у нас був — і каже: дивіться, всі плачуть, окрім наших. Мовляв, плачмо, інакше батьків заарештують. Навіть приніс цибулю та змушував нас потерти очі. Ось таке було. Ми завжди були антирадянським, антикомуністично налаштованим народом.

Головний ідеолог компартії суслов казав, що найбільше капостей радянській владі зробив маленький кримськотатарський народ. Це для нас, звісно, комплімент. Наш національний рух почав розвиватися після смерті сталіна. Відродженню самобутності, певною мірою відродженню культури, мови сприяло те, що розпочався рух за повернення на нашу батьківщину. Розуміння, що ми повертатимемося, знову будемо єдиним народом, було мотивацією для нас, молодих, підштовхувало бути уважними до своєї культури.

Ми здобували знання рідної мови лише від батьків. А якщо й батьки народилися в місцях депортації, то вони гірше знали кримськотатарську. Тож багато кримських татар володіють мовою на, так би мовити, кухонному рівні. Якось проводили опитування і з’ясували, що лише 20% кримських татар вміють спілкуватися рідною мовою. Приміром, я вважаюсь одним із найкращих знавців кримськотатарської, хоч ніде її не вивчав. Бо кримськотатарську мову на засланні не викладали у школах. У місцях депортації нам дозволяли читати книжки радянського змісту, написані кримськотатарською мовою. То не були розумні книжки, та я не лінувався і читав їх від початку до кінця, щоб удосконалити свою мову. Але, на жаль, не всі так могли, не у всіх було стільки часу, як у мене. Я ж був у тюрмах...

Тому, звісно, ми багато втратили. І нині дуже вдячні Українській державі, що є рішення Кабінету Міністрів щодо програми відродження кримськотатарської мови. Держава намагається щось робити, та багато залежить від нас самих.

— Якщо говорити про подальші кроки Української держави щодо Криму, якими їх бачите, зокрема щодо статусу Криму?

— Крим — батьківщина кримськотатарського народу, тому може йтися лише про національно-територіальну автономію. Перший крок у цьому напрямі вже зроблено: 2021 року Рада ухвалила закон про корінні народи. На основі цього закону можливе переформатування нинішньої автономної республіки Крим у національно-територіальну. Вона не обов’язково має називатися кримськотатарською автономією, однак мають бути умови для реалізації права корінного народу на самовизначення. Звичайно, не може бути дискримінації інших національностей. Єдине, що нам необхідно, — визнання кримськотатарської мови державною, забезпечення адекватного представництва кримськотатарського народу в усіх гілках влади АР Крим. Це ми обстоювали з перших днів незалежності України. Але, на жаль, не всі нас чули.

На ставлення до нас в Українській державі, очевидно, вплив мала росія. Зверніть увагу на публікації, що колись поширювали: мовляв, кримські татари становлять небезпеку для Української держави, вони створять другу Чечню, друге Косово, розвалять Україну. Тому до нас було й ставлення відповідне. Багато що змінилося після Революції Гідності. Якщо, скажімо, до 2014 року ідею переформатування автономної республіки на національно-територіальну автономію, згідно з опитуваннями, підтримували 20—25% жителів України, то нині — понад 55%. Думаю, цей показник збільшуватиметься. Адже кримськотатарська національно-територіальна автономія потрібна не лише в інтересах збереження кримськотатарської нації, нашої давньої культури, а й в інтересах збереження Української держави. Життя показало, хто є хто в автономній республіці.

На початку окупації у Криму свою незгоду в тій чи іншій формі висловлювали, звичайно, і представники інших національностей: етнічний росіянин Олег Сенцов, українець Микола Балух. Але єдиним фронтом проти окупантів став кримськотатарський народ. І тепер, звісно, ставлення до цього народу — і серед українців, і в коридорах влади — змінилося.

— Повертаючись до питання деокупації Криму, на вашу думку, в який спосіб півострів можна визволити?

— Звісно, ми б хотіли визволити Крим не воєнним шляхом. Адже у разі бойових дій на території півострова репресії окупантів насамперед буде спрямовано на кримських татар, навіть якщо вони нічого не робитимуть. Звісно, це руйнування, загибель людей. Тому ми виступали за дипломатичний шлях визволення Криму.

Як ви знаєте, після повномасштабного вторгнення розпочалися переговори між представниками України та росії. Спочатку вони проходили на території білорусі, що викликало в мене обурення, але потім переговорний майданчик вдалося перенести до Стамбула. Ми обстоювали позицію, що агресор повинен відійти на межі, що існували до 24 лютого 2022 року, а питання Криму та Донбасу слід вирішувати шляхом переговорів. Але майже одразу вустами речника путіна пєскова було зроблено заяву, що питання Криму не обговорюватимуть.

Одне слово, вони самі закрили всі шляхи для переговорів. І нині іншого шляху, крім воєнного, не залишається. Коли мені телефонують співвітчизники із Криму й запитують, як справи, які перспективи, кажу, що, мабуть, буде силове визволення. Кажу, що ми стрілятимемо зокрема по військових базах у Криму. Звісно, розмовляю зі свідомими людьми, вони мені відповідають: та хоч перетворіть тут усе на пекло, ми готові до цього, лише швидше приходьте. Ось таке ставлення у кримських татар до цього питання.

Без визволення Криму у кримськотатарського народу немає перспектив. Судіть самі: повністю зупинився процес повернення до Криму кримських татар із Середньої Азії. На півострів переселяють лише росіян чи слухняних представників інших народів. За роки окупації, за найскромнішими підрахунками, вони завезли туди не менш як мільйон своїх громадян. Складається враження, що росія так щільно заселена, що у них немає землі: 17 мільйонів кілометрів квадратних — це ж малувато, чи не так? І ось вони заштовхують своє населення на 26 тисячах квадратних кілометрів Кримського півострова.

— Це, по суті, геноцидна практика.

— Для росіян Крим — лише військова база, навколо якої вони хочуть бачити лояльних громадян. А кримські татари не такі. На початку окупації росіяни хотіли схилити нас на свій бік. Погрожували, шантажували, хотіли, щоб Меджліс робив якісь заяви. Окремі з окупантів одразу зрозуміли, що вони з нами не домовляться. Я розмовляв тоді з путіним телефоном приблизно 40 хвилин. Казав йому, що вони роблять велику помилку, що їм слід терміново залишити нашу територію. Він мені тоді компліменти говорив, звучали такі обіцянки… Тоді він ще м’якше висловлювався, казав, мовляв, почекаємо на «референдум», потім зустрінемося і знову поговоримо.

Але вже 19 квітня мені заборонили в’їзд на територію Криму на п’ять років. Цей термін мав закінчитися 2019-го, та 2018-го заборону продовжили. Загалом росіяни заборонили мені відвідувати Крим до 2034 року. І тут є хитрість. Вони чудово розуміють, що доти ні я, ні путін не доживемо. І за радянської влади, і нині за російської чинна заборона на повернення тіла людини у разі її смерті. Тобто якщо я помру тут, вони не дозволятимуть поховати мене у Криму. Для цього вони й продовжили цю заборону.

— Яким бачите майбутнє кримськотатарського народу?

— Наше майбутнє залежить від нас самих, від того, наскільки ефективно ми добиватимемося реалізації своїх прав. А також від того, що відбуватиметься в Українській державі. Якщо уявити, що президентом України стане новий янукович або в парламенті будуть партії на кшталт ОПЗЖ, то особливих перспектив ми не очікуємо. Та гадаю, цього не станеться. Думаю, що ухвалимо ті закони, які вже подали Президенту, зокрема закон про статус кримськотатарського народу.

Без деокупації Криму майбутнього у кримськотатарського народу немає. Хоч визволення може супроводжуватися болем, смертями та розрухою, всі зусилля наших громадян на окупованих територіях слід спрямувати на те, щоб сприяти нашим військам. А після визволення — дуже дисципліновано, розумно розв’язувати проблеми Криму, запобігти міжнаціональним зіткненням. Потрібно буде в найкоротші терміни забезпечити нормальне життя.

І ще: маючи такого сусіда, навряд чи можна говорити про повну демілітаризацію Криму. Там має бути потужна військово-морська база України.

Я майже впевнений, що ми станемо членом НАТО. Ми обов’язково будемо в європейській сім’ї народів — Євросоюзі, наші права гарантуватимуть відповідно до європейських норм. Великі надії, що кримськотатарський народ зможе зберегтися та розвиватиметься.

Ми завжди казали співвітчизникам, що не треба залишати батьківщину, адже ми стільки за неї боролися. Просили не їхати із Криму під час окупації, хоч би як було важко. Хоч вони нам справедливо кажуть: а де гарантії, що не заарештують чи не вб’ють наших синів? Нам дуже болить, що кримськотатарський народ розсіявся по світу. І я дуже сподіваюся, що всі кримські татари, які вимушено залишили батьківщину, повернуться на свою землю.

Валентина РИНГЕЛЬ,
Укрінформ, Київ
(Надруковано зі скороченнями)