Днями трапилася освітянська інформація, що не могла не зацікавити. У деяких школах на Київщині, в Луганську, окремих інших регіонах країни як своєрідний факультатив пробують запровадити уроки… риболовлі.

Несподівано? Багатообіцяюче? Захоплююче? Авжеж. Бо, як стверджують організатори і учасники такої новації, це дає змогу «вполювати» не одного, а цілу зграю зайців. І насамперед — наблизити навчально-виховний процес до природи, а саме річок, водойм, пташок і, звісно ж, риби — тієї самої, без якої не можна уявити жодної великої води.

На перший погляд усе і справді беззаперечне і водночас корисне. Не кажучи про хлопців-школярів, навіть чимало дівчаток залюбки вчаться наживляти на гачки черв’яків, прикормлювати місцину, за поведінкою поплавка визначати, яка саме рибина клює. Та й природний чинник має своє значення — опісля навчання у класі вирушити на берег ставка чи річки, вдихнути свіжого повітря, а заодно дізнатися багато чого нового про рибний світ.

Та от заковика. Далеко не всі, і насамперед екологи, погоджуються із запропонованою ідилією. І в першу чергу висловлюють серйозне занепокоєння, що за такої риболовно-освітньої масовості можна завдати значної шкоди річкам і водоймам, а разом з ними і підводному світові. Бо що значить виходити цілими класами на береги і разом з учителями влаштовувати галасливий пізнавальний процес за допомогою вудочок з гачками?

Утім, в освітян на цей закид готова відповідь. Мовляв, усю впійману рибу школярі випускатимуть назад, а важливий лише процес риболовлі. Аргумент доволі непереконливий, бо кожному зрозуміло, що означає для рибини потрапити на гачок. У кращому разі це величезний стрес, у гіршому — серйозні поранення, що межують із перспективою швидко «відкинути хвоста» після повернення у рідну стихію.

Та є низка й інших аспектів, які викликають і занепокоєння, і запитання. Насамперед, природа не любить шуму, галасу і суєти, що є неодмінними супутниками масових вояжів у її лоно. Отже, жоден учитель не гарантуватиме цілковитої тиші і порядку, яких потребують не тільки річки, а й птахи, звірі, риба...

По-друге, чому саме для факультативних уроків обрано риболовлю, а не, скажімо, збирання лікарських рослин, трав чи навіть грибів? Небезпечно? Ще й як! Бо таким чином можна дійти до того, що старшокласники вивчатимуть основи… полювання. А що? Теж свого роду процес пізнання навколишнього світу, зокрема звірів та птахів.

Зрештою, а якщо поряд немає річки чи ставка, то як бути в цьому разі?

При всьому переліченому впадає в очі споживацький характер у ставленні до природи. Може, краще було б подумати над тим, як спочатку запустити до водойм нових мальків, а вже потім про те, як дорослу рибу впіймати? Адже звикли в природи насамперед брати, а ось давати їй, примножувати багатства — це відходить на другий, а то й третій план.

І як тут не згадати чудовий досвід освіти 60–70-х років минулого століття, коли по всьому колишньому СРСР створювали шкільні лісництва, учасники яких висадили стільки дерев, що й сьогодні всі ми милуємося їх красою і створеним затишком. У першу чергу це стосується Сумської області, яка була піонером в організації шкільних лісництв і нині потопає в лісових насадженнях. І хто тепер скаже, що така наука не пішла на користь не тільки учням, які вже давно дорослі, а й усім нам?

Немає жодних сумнівів, що навчально-освітній і пізнавальний процеси потребують постійного оновлення і вдосконалення. Однозначно необхідно запроваджувати нові факультативні уроки, гуртки, позакласні години тощо. Ось тільки перед тим, як давати їм зелене світло, все потрібно максимально врахувати, зважити і виміряти. Адже на кону не просто чергова вилазка на природу, як, приміром, на традиційні шашлики, а значно більше, глибше і значиміше для сьогоднішніх школярів.

Щоб потім усім гуртом не довелося підраховувати збитки чи аналізувати неприємності, завдані непродуманими новаціями.