Зустріч людей з обох боків лінії розмежування — перший удар по гібридній війні. Вона нав’язує спрощену до примітива формулу: з одного боку Сіверського Дінця — тільки «рашисти» та терористи, з другого — «хунта» й карателі. Перемогти ці нав’язані ворогом штампи вже означає його обеззброїти. І кому як не жінкам, чиє природне призначення — захист життя, якому вони дають початок, і умиротворення світу, це під силу? Так вирішили волонтери громадської організації «Громадянський корпус» і кілька сміливих луганчанок.

Чи не занадто пафосно? Скажу більше: це життєва необхідність, бо навіть просто пройти всі кордони та блокпости на шляху до такої зустрічі було непросто. А напередодні у Станиці Луганській, за образним висловом однієї з учасниць зустрічі, вкотре «люди хапалися за документи» через новий обстріл.

Луганчанки прибули у Станицю Луганську раніше за жінок з українського боку і встигли зробити покупки на ринку. «Що купували? — трохи ніяковіє медичний працівник — учасниця зустрічі й дивує відповіддю: — Сіль. Літня консервація показала, що якість російської не така, як нашої. Тож вийшло не так смачно, як зазвичай». 

Жінки розповідають, що в обласному центрі багато товарів із Росії та Білорусі. «Але саме український — наче зі знаком якості», — підкреслює інша учасниця зустрічі — пенсіонерка. За її словами, навіть продавці саме так і пропонують товар: українське — найкраще, щоправда, найдорожче. 

Білоруське — трохи дешевше, але якістю поступається. А якщо перше і друге не по кишені — беріть російське.

Щоправда, є ще один особливий сегмент товару — луганські продукти. І коли волонтери виставили до чаю торт «Київський», гості з того берега Сіверського Дінця відкрили коробку з тортом «Шахтарський». І всі, хто вперше куштував майже антрацитовий шоколад із «краплинами» білих горішків, визнали, що раніше не смакували таким десертом.

Учасники круглого столу впевнені, що тільки за умови припинення бойових дій на території області можливе розв’язання й інших проблем. Фото автора

Як здолати східці?

Усі, хто прийшов на незвичайну зустріч, ніколи не брали в руки зброю. Живуть у Луганську тому, що не можуть покинути стареньких батьків або хворих родичів. А хтось поневірявся з маленькими дітками по найманих квартирах за межами рідного міста, витратив заощадження на чорний день та й повернувся додому.

Цей чорний день розтягнувся для луганчан уже на півтора року. І весь цей час прості люди, які не дочекалися захисту від рідної держави, змушені виживати самостійно. Та вони це зуміли! Носять стареньким сусідкам, у яких хворі ноги, хліб, молоко й ліки. Продавці на близьких ринках, де кожен знає одне одного в обличчя, відкривають кредит «до пенсії» або «до зарплати», якщо йдеться про вчителів та лікарів. Ця взаємна турбота допомагає простим людям вижити, не з’їхати з глузду в умовах інформаційної війни та блокади.

«Але чому тепер тим із нас, хто свідомо відмовлявся від російського «пособія» і отримував тільки українську пенсію, рідна держава створює такі принизливі труднощі?» — запитує пенсіонерка з Луганська. Наша гостя прибула до Станиці заздалегідь, розраховуючи в банкоматі зняти пенсійні гроші. Уже вранці опинилася в черзі за номером 305. Та коли ми завершили зустріч, її номер усе ще не дійшов, а гроші вже закінчилися. Але ж кожен з тих, хто весняного холодного дня замерзав у цій черзі, повинен був ще й на мосту відстояти по три-п’ять годин, щоб пройти кордон до заповітного банкомата.

«Та й це не найстрашніше, — зауважує інша луганчанка. — Верифікація соціальних виплат означає, що наших стареньких доведеться «пред’являти» в установах соціального захисту на українській території. Ось сьогодні, доки ми йшли на зустріч, бачили, як на інвалідному візку родичі тягли сходами дідуся. Не знаю, як старий переживе таку подорож. Якщо є сумніви, чи не отримують пенсії за померлих, можна організувати перевірки за допомогою таких організацій, як Червоний Хрест.

А якщо немає бажання платити зароблені пенсії тим, хто не виїжджає в Україну, треба всім людям похилого віку надати в новому місці проживання хоча б кімнату в гуртожитку. Чи має право держава вимагати від людини переселення, якщо не надає жодних умов для життя?»

Інформацію про проблеми з банкоматами Ощадбанку в Станиці Луганській, а також пропозицію, щоб право отримувати зароблені пенсії надавати без обов’язкового оформлення довідки вимушеного переселенця, наші гості адресували першому заступникові голови обласної військово-цивільної адміністрації волонтерці ГО «Громадський корпус» Єлизаветі Пушко-Цибуляк, яка теж брала участь у цій зустрічі. А представники районної влади Станиці Луганської підтвердили: наявний порядок соціальних виплат змушує людей хитрувати. У результаті спільних рейдів міліції та соціальних працівників тут, наприклад, щодня виявляють по дві сотні «липових» переселенців. Якщо на момент початку перевірок у Станиці було чотири тисячі переселенців, тепер їхнє число зросло до 6,5 тисячі. Більшості з них соціальні виплати на оренду житла не потрібні. А ось як без довідки отримати пенсію? Таке зачароване коло потрібно розірвати для наведення порядку в державному обліку. І тут своє слово має сказати влада.

Домашнє завдання

«Найголовніше, щоб перестали стріляти. Коли припиняться бойові дії, всі інші проблеми владнаються», — такою була загальна думка всіх учасниць зустрічі. Тоді стане можливою допомога людям похилого віку, передача солодощів дітям, забезпечення хворих життєво важливими ліками, встановлення у Станиці Луганській додаткових банкоматів, проект з ремонту пішохідного мосту, до чого готові долучитися представники ОБСЄ і Норвезького фонду у справах біженців. І це не повний перелік завдань, про які говорили учасниці зустрічі.

У всіх у нас потерті через часті перевірки під час багаторазових поїздок сторінки паспортів, але все-таки документ один — громадянина України.

«Кожна людина, що перебуває на тимчасово окупованій території, має відчувати турботу держави, бути впевненою в тому, що її не покинули і не забули, щоб вогник патріотизму та любові до України не згасав, а розгорявся в душі луганчан, — наголосила керівник Луганського відділення громадської організації «Громадянський корпус» Олена Стеценко, завершуючи зустріч. — За ці роки війни я ще більше полюбила рідний край і, попри все, пишаюся тим, що я луганчанка. Щиро вірю, що Луганщина буде єдиною та квітучою!»

Поліна ОЛЕКСАНДРОВА
для «Урядового кур’єра»