Життя жорстке, однак навчилося жартувати. Іронічні обставини закликають наших співвітчизників у День української писемності та мови вшановувати й пам’ять преподобного Нестора Літописця. Адже саме він започаткував писемну українську мову.

Для мене 9 листопада — це шанс принагідно поностальгувати: згадати правила правопису, вивчені ще у школі, перевірити рівень володіння рідною, державною українською. На щастя, вона не обділена мелодійними словами і словоформами. Вона заклала для десятків, а то й сотень майбутніх поколінь ґрунтовну базу правил і знань. Усі вони легкі на сприйняття, подекуди задиркуваті, ігристі й шанобливі, однак найчастіше мелодійно-тендітні.

До написання 17-го Радіодиктанту національної єдності я підійшла з усією серйозністю. Взяла папір і ручку. О 12.20 в ефірі Національного радіо ознайомилася, як і мільйони українців з різних куточків не те що країни, а світу, з голосом автора тексту доцента Київського університету імені Бориса Грінченка Олександра Авраменка. Скажу щиро, навчаючись у КНУ ім. Тараса Шевченка, жодного разу не чула від провідних філологів та українознавців цього прізвища. І ось чому: за десять хвилин, що передують диктантові, встигаю відшукати, що в Олександра Авраменка чудово поставлений дикторський голос, він випускає збірки аудіодиктантів та автор унікального самовчителя «Українська за 20 уроків». Убогі дані мене не настрахали, хоч і не дали відповіді на запитання, як можна опанувати рідну мову за 20 разів. Це тільки ознайомитися, хіба що мимохідь із нею привітатися…

Голос у начитувача тексту справді поставлений прекрасно. Однак цього замало, щоб виплекати в невігласів-співвітчизників або ж напівукраїнців любов до рідної мови.

На цьому місці роздуми перервалися. Уже 12.30, починаємо диктант. Маємо справу з вісьмома реченнями, узагальненими назвою «Наші пісні». Ставлю крапку увосьме й хапаюся за голову. Пісні й наші, й не наші, тематика тексту занадто розпорошена, роздрібнена. Дитина б зажурилася, дорослий поцікавився б, як він може знати назви колядок, які заспівує наша діаспора у США (від цього залежала саме правильність розставляння лапок), а не жителі, приміром, Закарпаття чи Волині. Та й загалом невже, крім народного «Щедрика» й «тривожних кримськотатарських інтонацій Джамали», українцям нічим пишатися?! На це також можна заплющити очі. Автор має право писати все, що завгодно, аби користь для знання української була.

Та чи є та користь? Небайдужі українці обожнюють диктанти, як і я. У радіоефірі кілька разів почула, що мета дня — саме написання. Та ні ж бо! Мета — не написати, а відчути себе повноцінним справжнісіньким українським народом, відзначити в такий спосіб свою належність до держави. Саме тому радіоприймачі вмикали як ніколи часто на сході України й поза її межами. Нас багато, ми різні, однак усіх нас об’єднує наша рідна українська!

На превеликий жаль, не впевнена, що люд об’єднався, коли поставив восьму крапку. В правописі одне, в інтонації Олександра Авраменка — інше. Люди телефонують, дискутують, намагаються з’ясувати, що мало бути у суперечливих місцях тексту: кома, дужка, двокрапка чи тире. Таких плям було чимало. Доходжу до цієї думки, перечитуючи основи правопису, перевіряючи слова-винятки, зіставляючи норми пунктуації. Багато нюансів у «Наших піснях». Розумієш, що кожна суперечлива кома чи тире залежить виключно від волі автора.

У мене питаннячко: навіщо плутати громадян такими витребенькуватими українознавчими візерунками? Невже не можна зупинитися на фразах лаконічних, з цікавими словами і зворотами, з унікальними ідіомами, притаманними виключно українській мові?! Народ сів писати цей радіодиктант, щоб згуртуватися, переконати себе, що українську треба й надалі вдосконалювати, розширювати її обрії. Натомість що маємо? Часткове непорозуміння.

Наведу приклад. «А чи знаєте ви, що в космосі першою прозвучала українська пісня «Дивлюсь я на небо»?!» Не байдужим до української громадянам нагадали, що цю пісню виконав півстоліття тому космонавт Павло Попович. Та саме тут корисніше було б вказати автора вірша — українського поета-романтика Михайла Петренка. Ось що, скажіть, будь ласка, слід поставити у назві вірша? Крапки? Та ж правильна назва «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» Обійтися без них — у версії 1848 року (їх три) лунає «Дивлюся на небо». Хто має рацію? Чому маю витрачати час, щоб переконатися, що я не верблюд і таки володію мовою? Яке право автор має виривати з контексту фрази на власний розсуд і безпідставно вводити в оману мільйони українців?

Це, зрозуміло, мої власні враження. Однак сподіваюся, що любов до державної мови прищеплюватимуть менш вразливими для психіки та звивин мозку методами. Наша мова чемна! Саме через мелодійність і зрозумілість вона стає дедалі популярнішою, обростає м’язами й набирає сили. Переконана: повноцінному майбутньому мови української нації нічого не загрожує. Головне, щоб не перегинали палиці ті лінгвісти, які вважають, що володіють нею краще за інших. Тож перефразовуючи класика, я б сказала так: любіть мову в собі, а не себе в мові.