Головний хранитель
Лівадійського палацу-музею
Людмила ТИХОНОВА

На тлі блакитного неба, яке зливається з морем, цей білосніжний палац має просто фантастичний вигляд. Скільки всього пережив, почув і побачив мовчазний красень, якому нині виповнюється 100 років! Він – свідок приватного життя імператорської родини та народження історичних рішень. У 30-х роках XIX сторіччя тут жив польський граф Лев Потоцький, потім власником маєтку стала російська імператорська родина Романових. На деякий час Лівадія перетворилася на літню столицю імперії. Доля Палацу, як і доля людини, була і щасливою, й сумною. Вона змінювалася під тиском вимог часу. Поринути у минуле та повернутися до сьогодення нам люб’язно допоможе головний хранитель Лівадійського палацу-музею Людмила ТИХОНОВА.

— Пані Людмило, багато кримських палаців у 20-ті роки минулого століття змінили свій статус. Яка доля спіткала колишню імператорську резиденцію?

— Деякий час палац був порожнім, може, саме тому що вирішувалась його доля. А вже 28 червня 1925 року відбулося офіційне відкриття першого в світі безкоштовного селянського санаторію. Хоч заяви на відпочинок писала й сільська інтелігенція — бухгалтери, рахівники, вчителі. Їх також приймали, але це було не бажано, адже путівки розподіляли за рознарядкою. Організовані групи відпочивальників зустрічали в Севастополі, везли до Лівадії машинами. Новоприбулих одразу мили та переодягали в однаковий одяг.

Палац тоді виконував функцію головного спального корпусу санаторію, а в його Білому залі розмістили їдальню. Згодом в усіх будинках маєтку Лівадія, які, на щастя, збереглися, теж почали відкриватися санаторні корпуси.

Коли санаторій приймав перших відпочивальників, то вісім кімнат на другому поверсі Білого палацу вже були музеями. Склалася парадоксальна ситуація: в одному приміщенні розташовувалися і музей, і санаторій. Одна будівля підпорядковувалася двом відомствам. Стало зрозуміло, що музей треба звідси прибирати.

— Свого часу багато говорили про розпродані експонати музею. Чи є цьому підтвердження?

— Можу з упевненістю сказати, що речі з музею нікому не роздавали і не вивозили в невідомому напрямку. Їх передавали за описом в інші музеї тодішньої країни. Нам завжди неприємно читати неправдиву інформацію про те, що з музею все розтягли та покрали. Впевнена, що такої масовості не було. Можливо, якісь менш значущі в художньому плані речі й розпродавали, але конкретних випадків ми не знаємо. Хоч чула одну розповідь старожилки Лівадії, що її дід купував якісь меблі з маєтку. Але це те саме, як у мій час непотрібні речі та меблі продавали з тих самих санаторіїв. Тому і Лівадійського ця доля не минула. Тільки говорити про масовий продаж, а тим більше цінних речей не варто.

Цінність приходить із роками

— А чи були в будинку Романових цінні речі?

— Тут були доволі прості речі й такої цінності як, наприклад, речі Катерининського палацу, вони не мали. Та й родина царя була невибагливою. Початок ХХ сторіччя — зовсім інший час, тоді було не до вишуканості. Не забувайте і те, що Лівадію будували як місце для відпочинку, а не для пишних прийомів. Коли Романови сюди приїжджали, багато речей везли із собою, а повертаючись в Росію, забирали назад. І ось цієї міграції речей ніхто і ніколи не простежував і не фіксував.

— Але ж у маєтку був не тільки палац Романових?

— Звісно,  були й інші будівлі. І вони теж не пустували. Там були  живописні полотна, графіка, посуд, меблі. Ось звідти могли спокійно продавати речі. Наприклад, книжки, якими користувалися службовці маєтку. Нині вони мають  для нас велику історичну цінність, а тоді, на початку двадцятих, кому це було потрібно?

Вони визначили долю палацу. Фото з архіву музею

— Чи знаєте, до яких музеїв потрапили речі з палацу?

— Речі з Лівадійського палацу отримала велика кількість музеїв. Наші експонати є в московських, київських музеях, просто про це не прийнято говорити. Адже є такий собі страх у теперішніх співробітників музеїв, що рано чи пізно ці факти стануть загальновідомими. Скажімо, дуже багато предметів з палацу отримав Ялтинський історичний музей. У севастопольському музеї перебувають наші великі живописні полотна. Із палацу в 20-ті роки минулого століття до тульського музею передали самовари, які подарували майстри родині Романових. Вони і тепер там  зберігаються. Адже їх просто передали, і на цьому крапка, а про повернення ніхто тоді й не думав. Напевно, тодішня влада вирішила, що палац назавжди залишиться санаторієм.

— Чи є бажання повернути з інших музеїв експонати до палацу?

— Ви мені поставили вельми підступне запитання. На нього однозначно не відповісти. Тому що ці речі вже давно стали їхніми фондами. У нас скромна експозиція, але тут усього достатньо, щоб заглибитися і відчути той час. Тим більше, що деякі з них нам надають речі для експонування.

Але нам би хотілося в бібліотеці мати більше книжок, адже шафи тут напівпорожні. І це питання теж непросте. Звісно, ми знаємо, які бібліотеки користуються нашими речами, на жаль, це теж їхній  особистий фонд. Про приватні колекції, де можуть зберігатися речі Романових, у нас інформації немає.

— Скільки загалом речей повернулось до палацу?

— До палацу повернулося майже 400 «рідних» речей. Хоч тих, які належали царській родині, в музеї небагато. Але того, що є, для створення експозиції нам було достатньо.

Лавадійський у лютому 1945 року. Фото з архіву музею

— Як же тоді створювався музей?

— Для відвідування ми вперше відкрилися влітку 1974 року як виставковий зал. Поступово процес набирав обертів. На це пішло не одне десятиріччя, дуже складним був шлях розвитку. І нарешті в листопаді 1993 року палац став музеєм. Тоді, згідно з наказом Міністерства культури України, деякі музеї повернули наші речі. Ми отримали велику кількість акварелей, фотокарток, меблі. З’явилася надія, що зможемо відтворити атмосферу і створити музей.

— Як і з чого створювалася ваша перша експозиція? Чи поповнюється вона нині?

— Першу експозицію Романових нам робили московські колеги, ми тоді отримали живописні полотна та деякі речі з приватних колекцій. Враження перших екскурсантів та мої від експозиції — це відчуття музею, адже збереглися парадні кімнати з інтер’єрами, російський живопис, були і картини радянських художників.

Відновлюючи експозицію, прив’язувалися не до конкретних оригінальних речей, а, наприклад, до виробників, чиїми товарами користувалася царська родина. Тому випадкових, але типових речей у нас багато. Наприклад, столовий сервіз Кузнєцова ми придбали 10 років тому в сімферопольському антикварному магазині. Адже знаємо точно, що посуд для імператорської родини купували саме у Кузнєцова. Деякі  палацові меблі нам дісталися від санаторію, а дещо дарували. Так потроху —  за фотознімками, зафіксованими спогадами ми відновлювали інтер’єри палацу.

— Коли перебуваєш у такому місці, завжди очікуєш почути якісь надзвичайні історії про долю експонатів…

— Розчарую вас. Легенд, які часто вигадують екскурсоводи, в нас  немає. Не варто забувати, що це не середні віки. Жодної містики тут ніколи не було і немає.

Долю змінив  випадок

— Чимало кримських палаців і надалі залишаються корпусами санаторіїв. Що стало вирішальним аргументом у долі лівадійського красеня?

— Конференція 1945 року зіграла головну роль у сьогоденні палацу. Нам треба бути вдячними за те, що така знакова подія в історії людства відбулася саме в цих стінах. Можливо, якби не ця подія, ми залишилися б санаторієм «Лівадія». Або ж просто музеєм — без такого бурхливого життя, яке він зараз має. Навіть туристи з круїзних суден приїздять послухати не про Романових, а саме про зустріч «трійки».

— Чим живе палац нині?

— Музейним життям і конференціями. Ми співіснуємо, і навіть не можу сказати — комфортно нам разом чи ні. Іноді хочеться тиші, музейної ізольованості, але ми живемо в сучасному світі і, напевно, всі події, які тут відбуваються, вносять свою родзинку в сьогодення — це особливе життя. Єдине, про що я б хотіла сказати, — цим місцем потрібно дорожити. Палац готовий віддавати те, що має, але в нього треба вкладати.

Людмила ЩЕКУН, 
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Людмила ТИХОНОВА. Народилася 2 жовтня 1947 року в місті Батумі. В 1977 році закінчила Тульський педагогічний інститут. З 1974 по 1986 рік працювала у виставковому залі Лівадійського палацу. В палац-музей повернулася в 1994 році. Має наукові роботи.