Сьогодні його «Марію» можна (і навіть слід би кожному українцеві) придбати навіть через Інтернет, щоб, як і «Кобзар», тримати на покуті в рідній хаті. А от у минулому столітті про цей роман знало обмежене коло людей у Західній Україні. Написаний у 1932–1933 роках, уже в 1934-му він уперше вийшов друком у тодішньому польському Львові: і звісно, що в радянську Україну тоді не потрапив. У 1941-му, коли твір перевидали вдруге, цьому завадила війна. А далі… в забутті надовго залишився не лише твір, а й автор — уродженець села Дермань, що нині в Здолбунівському районі на Рівненщині. І лише в 1991-му «Марія» втретє побачила світ у незалежній Україні.

Цікаво, що вже у 1994-му роман (і теж уперше!) мав своє сценічне втілення: у Рівненському обласному музично-драматичному театрі створили потужну й унікальну в своєму роді драму «Сльози Божої Матері». Так-так, саме Божої, адже роман має біблійний підтекст: він складається з трьох книг. І навіть ім’я головної героїні автор обрав не випадково: мати Ісуса Христа — збірний образ українських жінок, яким присвячено роман. «Матерям, які загинули голодною смертю в Україні в роках 1932–1933…» — так написав Улас Самчук.

а до Голодомору марія (Ярослава мосійчук) та корній (Володимир Петрів) жили  нехай і нелегким, але повноцінним життям, бо любили одне одного. Фото з архіву Рівненського обласного краєзнавчого музею

Виконавець ролі Корнія (другого чоловіка Марії), нині народний артист України, лауреат Шевченківської премії Володимир Петрів, пригадує:

— То була моя улюблена роль, так би мовити, етапна робота. Річ у тім, що моя мама родом із Дніпропетровщини, в її родині було 11 дітей, і безжальні жорна голоду не пошкодували їх. Ті жахливі речі, описані мамою, стояли перед очима, коли працював над роллю. І сьогодні добре пам’ятаю останні слова Корнія на цій землі: «Може, ще виживе, може, ще буде, не зникне наш рід…» Про що він говорив, коли вже знав, що голод забрав усю його сім’ю? Звісно ж, про Україну, в незнищенність і щасливу долю якої щиро вірив Улас Самчук.

На жаль, титан українського духу не дожив до незалежності своєї держави. Але разом із «Марією» повернулося із забуття і його ім’я: Улас Самчук постав у бронзі на рівненській Театральній площі. А ще у Рівному з’явився його музей. Сюди часто приїжджає з Канади подружжя Соколиків — розпорядників спадщини письменника, — яке поповнює колекцію новими цікавими експонатами, тут проходять вечори його пам’яті, тут ніколи не згасає Уласова свіча.

Торік міська влада Рівного започаткувала літературну премію імені Уласа Самчука. Її першим лауреатом став рівненський письменник Євген Шморгун — великий поціновувач і сподвижник волинського Гомера, який переконаний: «У ХХ столітті потужнішого українського письменника просто не було. Дай нам, Боже, ще хоча б одного такого волиняка, який навколо нас створив би ось таку велику Україну — вона тепер і в Канаді, і в Австралії, і в Америці, — його публіцистикою захоплюється весь світ!»

А на літературних вечорах «Уласова свіча» презентують нові книжки з бібліотечки Уласа Самчука про його соратників — Харитю Кононенко, Олега Ольжича, Євгена Маланюка. Цю подвижницьку справу робить невтомний Євген Шморгун і повертає з небуття ці імена всій Україні. Він розсилає скромні книжечки на південь і на схід і отримує звідти найцінніший скарб — листи людської вдячності.

Премія ж імені Уласа Самчука, як на мене, має повне право стати всеукраїнською. Волинський Гомер більш ніж достойний такого пошанування…

ДОСЬЄ «УК»

Улас САМЧУК. Народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань тодішнього Дубенського повіту Волинської губернії. В 1941–1943 роках редагував газету «Волинь» у Рівному. В 1944–1948 роках жив у Німеччині, з 1948 року — в Канаді. Помер у Торонто в 1987 році. Автор трилогії «Волинь», романів «Марія», «Батько і син», «Гори говорять», «Юність Василя Шеремети» та інших.