50 РОКІВ ЗАГИБЕЛІ ЮРІЯ ГАГАРІНА

ВЕРСІЯ. Нині важко уявити популярність, яку мав перший космонавт планети Юрій Гагарін. Причому як у рідній країні, так і за кордоном. Навряд чи Гагарін за прикладом доньки Сталіна Світлани попросив би притулку на Заході, але навіть найменше слово критики з вуст піонера космосу загрожувало великими неприємностями лідерам СРСР. Через це загибель людини-легенди була вигідною режиму, адже мертвий кумир — найбезпечніший.

Гагарін уже героєм‑космонавтом запропонував відновити храм Христа-Спасителя в Москві та побував у Троїцько-Сергіївській лаврі, що стало шоком для влади

120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ СЦІБОРСЬКОГО

Діагноз від творця націократії

ПАРАЛЕЛІ. Багато хто сприймає одного з теоретиків українського націоналізму та творця підпорядкованого інтересам нації демократичного устрою, названого автором націократією, суто кабінетним мислителем. Дивлячись на фото Сціборського у великих і незграбних окулярах, важко повірити, що розробник Конституції Української держави, яку очільники мельниківського крила ОУН мали намір проголосити восени 1941 року в окупованому німцями Києві, насправді бойовий офіцер.

Уродженець Житомира записався в добровольці, ще не закінчивши гімназії. Російській імперії, що воювала на фронтах Першої світової війни, катастрофічно бракувало молодших офіцерів, яких прискорено готували в школах прапорщиків. Чотири ордени, два поранення та важке отруєння газами, після якого ще навіть не 20-річного юнака визнали інвалідом, — такий послужний список поручника Сціборського.

У настанові Сціборського, що «свою ідеологію націоналізм будує на здоровому егоїзмі, любові до свого й нетерпимості до ворожого», останнє слово не є синонімом чужого

За часів УНР бойовий офіцер усвідомив, що змарнував здоров’я за чуже «отєчество». Отож змушений був служити Україні в охороні уряду та на посаді ад’ютанта. Уже в еміграції Микола Сціборський закінчив Українську господарчу академію в чеському місті Подєбрадах.

Власний військовий досвід і ґрунтовні економічні знання стали тим симбіозом, завдяки якому було зроблено чесні та об’єктивні оцінки допущених політиками помилок: «Наш провід потрапив до рук кабінетних доктринерів, «вселюдських гуманістів», духовних дегенератів та просто дрібної шантрапи». Гірка та образлива оцінка, однак Сціборський, як ніхто інший, мав моральне право сказати ці слова.

Та найважливішою заслугою ідеолога українського націоналізму є встановлений ним діагноз хвороби, без подолання якої ми приречені вкотре наступати на ті самі граблі. По-перше, це провінціалізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім’я загальнонаціональної ідеї, продемонстровані як сто років тому, так нині в міжпартійній і бізнесовій ворожнечі.

По-друге, звичка задовольнятися мінімумом та крайній раціоналізм. У підсумку орди виборців продають свій голос за два кіло гречки, не думаючи про власне майбутнє, а діячі УНР і вже сучасні політики дали підстави називати Україну великою державою з повадками Моськи.

По-третє, намагання протистояти чужоземній агресії не силою зброї, а словесними аргументами та готовністю до компромісів, що лише розпалює апетити загарбника.

По-четверте, орієнтація на альтруїстичну «правду для всіх» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди, яку Сціборський вважав гарантією існування незалежності України та основою націократії.

Важко тут щось заперечити, бо, на відміну від Ізраїлю, де спромоглися відродити вже оголошений мертвим іврит, чи країн Балтії, де державна мова обов’язкова для всіх чиновників, узятий Україною курс на гарантування прав російськомовної меншини призвів до жахливих наслідків. Причому як для українців і кримських татар, так навіть для росіян та різноетнічних російськомовних, яких взявся «захищати» Путін.

Ще гіршими наслідками загрожує обернутися утримання коштом українців мільйонів прибічників сепаратистських псевдореспублік, адепти яких свято вірять, що «Донбас годував Україну». Однак після підтриманого ними проголошення незалежності «ДНР» і «ЛНР» ці «іноземці» чомусь і далі їздять по «бЕндерівські» пенсії і соцвиплати, клянучи при цьому «каратєлєй».

 195 РОКІВ БУДІВНИЦТВA ПЕРШОГО БОЙОВОГО ПАРОПЛАВА

«Метеор» зі швидкістю черепахи

ГОРДІСТЬ. На відміну від Балтики, де флот Російської імперії був приречений конкурувати з набагато могутнішими сусідами, Чорне море тривалий час залишалося другорядною водоймою навіть для Туреччини. Саме це давало змогу опрацьовувати тут бойові навички та здобувати перемоги, які були би неможливі у битвах проти англійців чи інших морських держав Європи.

Отож уся військово-морська слава Росії виросла з чорноморської колиски. Причому більшість моряків-чорноморців були етнічними українцями, а верфі в Миколаєві не втрачали значущості аж до розпаду СРСР.

Саме в місті корабелів 29 березня 1823 року розпочалося будівництво першого бойового пароплава Російської імперії. Судно назвали «Метеор», хоч його швидкість не перевищувала 12 км/год.

Однак на відміну від парусників, пароплав не залежав від примх вітру та міг краще маневрувати. Завдяки цьому він став героєм десантних операцій, прикриваючи вогнем 11 гармат висаджену на берег піхоту. До речі, першим командиром судна був Григорій Міхновський — імовірний родич основоположника українського націоналізму.

 145 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

Основоположник українського націоналізму

ПОГЛЯД. Російські шовіністи вважають, що українська мова — це «рускій язик, іспорчєний польскім вліянієм», а прагнення до незалежності України штучно привнесене уніатами із цісарської Галичини. Однак беззаперечний факт, що перший український націоналіст не галичанин, а син православного священика і уродженець Полтавщини Микола Міхновський.

Він співзасновник першої на Наддніпрянщині суто національної Революційної Української партії, за активної участі якої у 1905 році вибухнуло повстання на броненосці «Потьомкін». Програмну брошуру Міхновського «Самостійна Україна» навіть на Галичині вважали надто радикальною, а його «Десять заповідей націоналіста» донині багато хто сприймає як нетолерантні й навіть расистські.

На їхню думку, «одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна» — це не лише основа формування національної держави, а й територіальні претензії на Дон і Кубань, які хоч освоєні та здавна заселені українцями, однак за правом сильного належать Росії. «Усюди й завсігди уживай українську» — занадто радикальна вимога за умов фактичної двомовності в Україні, не кажучи вже про «шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників». Мовляв, за умов імплементації мінських угод українці мають шанобливо ставитися до позиції тих, хто не лише волав «Путін, пріді!», а й мордував і вбивав людей за українську мову і патріотичні переконання.

У кредо Міхновського, що «ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою», — єдиний шанс на перемогу за умов тоталітарних режимівДонині вважають крамольною заповідь Міхновського, що «усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас». Однак ті, хто аж піниться злобою від цих слів, зазвичай обмежуються цитуванням лише першої частини цієї настанови, від чого вона стає шовіністичною. Натомість Міхновський скрізь і всюди уточнює, що саме «чужинці-гнобителі» — вороги. До речі, як і «земляки-українці», які порушують заповіді «Не обкрадай власного народу» та «Не зробися ренегатом-відступником».

Насправді біди України зумовлені не радикалізмом українців, а політичною імпотенцією національної еліти. Це красномовно підтверджує біографія Міхновського та трагічна доля Української Народної Республіки, яка стала заручницею толерантності й пацифізму Грушевського, Винниченка і навіть Симона Петлюри. Двоє перших щиро вважали, що українцям не потрібна власна армія, бо «відтепер всі народи — браття», а майбутній глава Директорії в промові на І Всеукраїнському військовому з’їзді закликав: «Не треба відокремлювати долі Росії від долі України. Якщо Росія, переживаючи тяжку історичну хвилю, потерпить катастрофу, наслідки цієї катастрофи відіб’ються і на частині її — Україні».

Історія — напрочуд корисна наука для тих, хто вчить її уроки. Згадаймо, як Верховна Рада УРСР спромоглася проголосувати за Декларацію про державний суверенітет України аж 16 липня 1990 року, а Верховна Рада Росії відреклася від конаючого СРСР на місяць раніше — ще 12 червня. Причому реальну незалежність було проголошено ще пізніше — 24 серпня 1991 року, коли в Москві дорвався до влади державний комітет з надзвичайного стану.

Аналогічно розвивалися події в час, коли конала попередниця «нерушимого Союза». Нині чомусь не згадують, що 3 липня 1917 року в Петрограді фактично розпочалися вуличні бої між прихильниками і ворогами Тимчасового уряду. Реакцією в Києві став виступ полуботківців — створеного Міхновським Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козацького полку, вояки якого взяли під охорону центр міста й арсенали. У відповідь Центральна Рада кинула проти патріотів Перший український полк імені Хмельницького, який за підтримки російських військ роззброїв полуботківців.

На вимогу Керенського полк ім. Полуботка та Міхновського відіслали на румунський фронт, де в боях за чуже «отєчество» до лютого 1918 року в живих залишилося менше, як десяток солдатів і старшин. Ще гірша доля полку ім. Хмельницького, який теж відправили воювати. 13 липня 1917 року ешелон із вояками за 6 км від Києва розстріляли із засідки російські військові. 16 осіб убито, понад три десятки поранено, решту підступно роззброєно та розігнано. Так українська столиця опинилася під фактичним контролем дислокованих у місті полків дезертирів, готових захищати «Расєю» в глибокому тилу від «прєдатєлєй-мазепинців» та ідеалістів із Центральної Ради.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
Урядовий кур’єр»)