Щодня проходжу повз невеличке приміщення, в якому не змовкають швейні машинки: дві усміхнені жінки, Ольга Чепурко та Лілія Косік, тут постійно за роботою. «Це справжні майстрині: подивіться, як уміло дали друге життя моєму костюму, що вже став замалим, — новий сьогодні дуже дорогий. Навіть порадили, яку тканину докупити і де вона дешевша» — поділилася одна з клієнток.

Наступного дня тут приміряла весільну сукню наречена.

— То ви і для наречених шиєте?

— Ми тепер шиємо і ремонтуємо все і для всіх, — в один голос відповідають.

І, не відриваючись від роботи, діляться своїми історіями.

Обидві свого часу пройшли добру школу популярних у Рівному радянських ательє. А коли ті розпалися, Лілія поїхала до Чехії. Там теж шила одяг на фабриці, власником якої був бельгієць, потім — на іншій, якою володів німець.

Ольга й Лілія вже працюють із хутром: ця зима, прогнозують, буде суворою. Фото автора

— Ми, українки, працювали у другу зміну, до півночі. Звісно, було нелегко, та й вимоги до роботи високі, особливо в педантичних німців. З іншого боку, багато чого навчилася, отримала європейський досвід. Зрештою, якби не Чехія, де працювала три роки, то, звісно, не мали б ми власного будинку, де нині мешкає моя сім’я.

Ольга ж поїхала доглядати стареньку в Італії, але витримала на чужині тільки півроку. А познайомилися жінки на меблевій фабриці у Квасилові, куди влаштувалися обшивати меблі. Вже тоді кожна виношувала мрію працювати на себе: спробували ж бо вже й приватні ательє, і що воно таке, коли твоя зарплата залежить від сімейного стану їхнього господаря.

І вони наважилися: на той час кожна вже мала свою професійну машинку та праску. Обидві зареєструвалися як підприємці, а приміщення вирішили винаймати разом: так і фінансово легше, й, зрештою, веселіше. Над назвою довго не думали: своє дітище назвали «Новий стиль».

А він і справді новий. Адже Ольга та Лілія не лише орієнтуються в сучасних модних тенденціях — вони шиють шикарні речі зі шкіри, з хутра, з будь-якої тканини! Такий майстринь (принаймні в Рівному) і справді мало. Щоправда, для цього їм доводиться постійно інвестувати в нове обладнання, у тканину, в необхідний реманент. Ціни на все це, звісно, не стоять на місці. Як, зрештою, й на оренду приміщення.

«А ось підвищувати ціни на свої послуги, особливо на ремонт речей, ми не поспішаємо. Немає ще в наших людей відповідних доходів, викручуються вони в житті, як тільки можуть. Тому щиро хочеться їм допомогти». Вони, як невтомні бджілки, працюють від зорі до зорі, нерідко без вихідних і свят. Кажуть, заробляють і на оренду, й на податки, встигають щось пошити чи перешити і своїм домашнім.

Єдине, на що не вистачає часу, — створити ексклюзивну річ для себе. «Якось їду я в маршрутці й бачу акуратно пошиту норкову жилетку. Вдивляюся більш прискіпливо — це ж моя робота! — розповідає Лілія. — А тоді підводжу голову й кажу до дівчини: «Добрий день, Юлю!» Так нас навчали — придивлятися до строчок, ґудзиків, кишень. То була ще радянська наука, але доволі непогана. Тільки тоді, пригадуєте, одяг був однотипний, у збідненій кольоровій гамі, а нині навпаки, фантастичний час для кравців, швачок, дизайнерів. Якщо до того вибору, який існує нині, додати трохи фантазії і вміння, наші жінки й чоловіки матимуть неперевершений вигляд!» — оптимістично каже Лілія.

…Якось аж захопилася розмовою з цими закоханими у свою справу жінками. Так, їм нелегко, але вони працюють на себе вже п’ятий рік поспіль, тому почуваються щасливими. Вони не залежать матеріально від чоловіків, нічого не просять у держави. Навпаки, сумлінно сплачують єдиний податок та ЄСВ. Вони щодня радують діток чимось смачненьким і постійно прагнуть новизни. Ремесло, яким володіють філігранно, дає їм можливість реалізуватися на рідній землі. Принаймні поки що вони не збираються змінювати свою невелику затишну кімнатку на щось інше.

  «Ми просто любимо свою роботу і людей, які нас оточують», — ось вам і відповідь на запитання, чому.