Так уже повелося, що з наближенням зими помітно активізуються підземні трудові колективи, зусиллями яких ця пора року видається не такою темною і холодною. Щоправда, ніде правди діти, гірники вітчизняних шахт не тільки беруться збільшувати видобуток вугілля про запас, а ще й активно вимагають повернути заборговані їм гроші за роботу. Нині, на жаль, також не обійшлося без шахтарського «осіннього загострення».

На Луганщині, вимагаючи погашення заборгованості, гірники шахти імені Капустіна державного підприємства «Лисичанськвугілля» навіть вдалися до підземного страйку на глибині 600 метрів.

Соціальна напруга зберігається і на вугільних підприємствах Донеччини: у жовтні поновили акції протесту працівники шахти «Котляревська» ДП «Селидіввугілля», про готовність страйкувати через борги із зарплати повідомляють з інших колективів гірницького регіону. Чи врятують ситуацію оперативні заходи й дії, до яких тепер змушений вдаватися уряд? Як покласти край ганебній практиці виплати заробітку від страйку до страйку? На ці та інші запитання шукаємо відповідей разом із головою Незалежної профспілки гірників Донбасу «Солідарність» Миколою ВОЛИНКОМ.

Голова Незалежної профспілки гірників Донбасу «Солідарність»  Микола ВОЛИНКО: «Варто нарешті подбати,  щоб заборгованість ніколи не виникала»

— Миколо Миколайовичу, вже відомо, що Кабінет Міністрів прийняв рішення про надання додатково 500 мільйонів гривень на покриття збитків державних шахт, зокрема і для виплати зарплати гірникам. Чи можна сподіватися, що цей крок на тривалий час зніме соціальну напругу в шахтарських колективах?

 — Звісно, це рішення дасть змогу покращити непросту ситуацію на шахтах, але тільки частково. Бо, по-перше, заборгованість із зарплати гірникам державних вугільних підприємств на Донбасі вже перевищила 600 мільйонів гривень, а в Україні — 800 мільйонів. А, по-друге, слід раз і назавжди покінчити з практикою пожежних погашень заборгованості гірникам. Тобто на вищому державному рівні варто подбати про таку систему оплати підземних робітників, щоб борги більше ніколи не виникали.

— Даруйте,  це тільки добре побажання. Чи існують конкретні пропозиції стосовно змін, завдяки яким вдасться позбутися хронічної заборгованості із зар­плати шахтарям?

— Наша профспілка вже неодноразово порушувала цю пекучу проблему і пропонували шляхи її подолання. Востаннє влітку на спільних засіданнях із представниками інших впливових вугільних профспілок  ми  запропонували поставити перед урядом вимогу №1: кардинально змінити систему оплати праці гірників та представників інших сфер виробництва. Наш варіант — перейти на обов’язкову щотижневу оплату праці та прив’язати вітчизняну гривню до курсу долара. Ми не відкриваємо Америки, бо таким шляхом свого часу пішли у Німеччині, Польщі, Румунії та в інших країнах колишнього соцтабору. І тому, хоч у них теж були важкі економічні проблеми, наприклад, інфляція, зар­платних страйків їм вдалося уникнути. Бо люди добре знали, що з потижневою оплатою інфляція не з’їсть зарплату, а якщо курс долара зростає, то автоматично піднімається й заробіток.

— Зазвичай найголовніша вимога шахтарських акцій протесту — погашення заборгованості із зарплати, а тим часом через брак коштів нема не тільки своєчасної оплати, а й змоги просто працювати і заробляти на хліб.

— На не зовсім успішній роботі багатьох шахт Донбасу справді позначаються застаріле обладнання та вся інша гірнича інфраструктура, для  модернізації й оновлення яких потрібні дуже великі гроші. На жаль, на належному рівні не фінансують заходів для охорони праці під землею. Тому рік у рік перед ухваленням бюджету профспілки звертаються із проханням-вимогою до всіх гілок влади: вугільній галузі потрібен не бюджет проїдання чи виживання, а бюджет розвитку.

Прикро, але складається враження, що видобуток віт­чизняного палива в Україні — завдання не пріоритетне. Гірники дедалі частіше запитують: чому на закупівлю вугілля десь далеко за кордоном гроші є, а на розвиток власних шахт їх постійно катастрофічно не вистачає? Адже на паливо, підняте чужими шахтарями, витрачають мільярди гривень, а українські не можуть дочекатися виплати бодай частини заробітної плати.

— А як гірники Донеччини відреагували на недавнє повідомлення з Кабміну про намір надати у 2019 році 2,3 мільярда гривень саме на модернізацію українських шахт?

— Тепер найголовніше, щоб ці гроші використали за призначенням. Бо нерідко буває, що кошти, передбачені на підготовку нових лав, закупівлю сучасного обладнання тощо, десь зависають на півдорозі до вугільних підприємств чи їх витрачають не так, як планували.

І це попри те, що під час гібридної війни оновлення і модернізація українських шахт Донбасу має ще й дуже важливе політичне значення. Недруги по той бік лінії розмежування уважно стежать за нами і не­абияк зловтішаються кепським станом справ на окремих наших шахтах. Нерідко спілкуюся з гірниками з окупованої проросійськими бойовиками частини Донеччини і дуже гірко чути від них поширене там глузливе твердження: мовляв, у «ДНР» донецькі шахти активно знищують керівники і представники чужої держави, а в Україні це роблять свої. Зате колеги по той бік лінії розмежування погоджуються: стан справ у вугільній галузі «республіки» не просто в рази гірший, ніж у нас, а катастрофічний.

— Миколо Миколайовичу, чи можна вважати українські шахти (а це більш як половина колишніх), які у 2014 році опинилися на окупованій території, безнадійно втраченими?

— На великій кількості тих, які вже давно зупинено, розграбовано й затоплено, справді вже час поставити хрест. І цей список поступово подовжується. Недавно зупинили і почали різати на метал шахту «Північна» у Макіївці, де із 10 підприємств потужного об’єднання «Макіїввугілля» нині більш-менш нормально працює тільки шахта «Холодна балка». У Донецьку з перебоями видобувають вугілля кілька шахт, але там масово звільняють гірників, які, опинившись без шансів десь праце­влаштуватися і прогодувати родини, змушені брати в руки зброю. Та й ті, хто досі працюють під землею, почуваються обдуреними: замість обіцяних російських зарплат одержують із затримками чи частинами у середньому по 14—15 тисяч російських рублів. Для порівняння: на наших шахтах прохідники чи робітники очисних вибоїв мають щомісячний заробіток 20 тисяч гривень.

Хоч, звісно, російська пропаганда про ці реалії мовчить. Як і про те, як ставляться там до тамтешніх шахтарів. Свого часу через невиплати зарплати застрайкувала донецька шахта імені Челюскінців. Гірників навіть не просили стати до роботи і нічого їм не обіцяли: бойовики, дізнавшись про кількох організаторів акції, взяли їх «на підвал» і зробили їх непрацездатними. Звісно, всі інші мерщій вийшли на роботу.

А ще якось активісти кількох шахт вирішили створити «незалежну профспілку гірників ДНР» і пішли з цією пропозицією до «глави республіки». Знаєте, що почули у відповідь? Що «незалежними» вони стануть хіба тільки посмертно, бо їх можуть за таку ідею кинути у шахтний ствол.

Ці та інші випадки добре відомі в шахтарських колективах самопроголошеної «ДНР», а тому, спостерігаючи за реаліями українських гірників, там нерідко зітхають: нам би ваші проблеми…

Павло КУЩ, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

 

Микола ВОЛИНКО. Народився 21 листопада 1954 року в селі Курахівка Селидівського району на Донеччині. Працював прохідником на вугільних шахтах області. 1995-го його обрано головою Незалежної профспілки гірників Донбасу. Член Координаційної ради з питань врегулювання кризових ситуацій у вугільній промисловості та постійно діючої комісії з питань безпеки праці Міністерства енергетики і вугільної промисловості. Працює у Координаційній раді з питань відновлення української державності на Донбасі та в АР Крим.