За роки незалежності в Україні промайнуло стільки різнокольорових політиків, партійних і безпартійних депутатів, урядовців і державних діячів, що всіх їх, мабуть, не згадають і історики з журналістами, які досліджують цей період. Колоритні і скандальні, популісти і шантажисти, політичні довгожителі й технічні кандидати. Одні вже погасли на владному небосхилі, інші й далі метушаться на печерських пагорбах.

Що вже говорити про керівників різного штибу за радянського періоду? Течія часу відносить їхні постаті в далеке минуле, за винятком найбільш відомих — Щербицького, Шелеста, Хрущова, Кагановича, Скрипника. Із пам’яті українців не зник і Павло Тичина. Щоправда, як митець трагічного часу — поет і перекладач. Передусім дискутують про його відступництво від справжнього мистецтва і тісну співпрацю з радянською владою. Апофеозом відданості Тичини комуністичній справі вважають вірш «Партія веде».

Утім, крім мистецької іпостасі, Павло Григорович був переобтяжений громадськими й державницькими справами. Почитайте його біографію — і пересвідчитеся, що всіляких посад і звань за різних часів наліплено на поетові, мов реп’яхів на собаці: академік АН УРСР, член-кореспондент Болгарської академії наук, лауреат Сталінської й Шевченківської премій, директор Інституту літератури, депутат Верховної Ради УРСР із першого по сьоме скликання. Вершина державницьких трудів — міністр освіти УРСР (1943 — 1948 роки) та Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953 — 1959 роки).

У деяких джерелах указано, що Тичина цих шість років обіймав посаду голови Президії ВР УРСР. І загалом тодішня Верховна Рада працювала в іншому режимі, її робота суттєво відрізнялася від діяльності сучасних скликань парламенту. Тому годі уявити, як депутати блокують трибуну чи чубляться в залі, а спікер не всіх допускає до мікрофона й виносить на розгляд пролобійовані й проплачені законопроекти.

Тоді все лобіювала рідна партія, а законодавчий орган слугував здебільшого для одностайної підтримки її рішень. Тобто роль парламенту однієї із союзних республік і його керівництва була суто декоративною. І тільки науковці, які досліджують це питання, можуть відповісти, що ж такого геніального й важливого ухвалила в той період Верховна Рада УРСР.

Нікчемність українського радянського законотворчого органу добре розумів письменник Улас Самчук, який довго мешкав у Європі, а під час нацистської окупації вперше в житті відвідав Київ. У спогадах «На коні вороному» він написав: «Верховна Рада Української РСР. Могутня будова… з кольонами, архітектури Заболотного… Але тут вже навіть совєтський довідник «Соціялістичний Київ» розуміє, що без коментарів таке годі збагнути. Бо яка тут рада? Та ще й верховна… Та ще й у Києві… Де за всіх радить і думає одна непомильна голова — «батько народів», «великий і мудрий», «сонце Кремля»…

А тому провідник пояснює, що «в цій будові працює» (не радить) Президія Верховної Ради УРСР, тут відбуваються її сесії, різні з’їзди передовиків промисловості, сільського господарства, культури й навіть науки. І тоді нам це зрозуміло» (авторську граматику збережено).

Однак не можна стверджувати, що з Павлом Тичиною взагалі не рахувалися. Адже обіймав він високі республіканські посади не в останню чергу і за рахунок свого авторитету. Дрібні начальники Тичину поважали й остерігалися. Можливо, цей страх у той складний час був продиктований диктаторським правлінням і досвідом репресій — бійся будь-якого вищого керівництва.

Поет Микола Сом у книжці «Придибенції» розповів історію, як Павло Тичина допоміг його землякові (коваль Андрій Омельченко жив у рідному селі Сома, а родом був із села Піски, де народився Тичина). Сільське начальство не давало чоловікові дерева й цегли для будівництва хати. Тому коваль із молодим поетом пішли до Тичини, на той час депутата Верховної Ради СРСР і члена ЦК Компартії України. Павло Григорович відмовився від щедрих гостинців земляка, натякнувши на діабет. На бланку Верховної Ради він написав прохання на ім’я голови Броварського району надати будматеріал ковалю. Тичина пояснив, що наказувати не може, а лише просити.

Невдовзі Микола Сом завітав до рідного села, де дізнався, що коваль уже зводить нову хату. «А Сомовою вулицею ходить неймовірна чутка: буцімто Тичина спільно з Андрієм Омельченком та зі мною випив стаканюру самогонки й тут же зателефонував у Бровари: «Я вас, туди-розтуди, усіх порозганяю! Ви чого зобіжаєте найкращого коваля?» І ніби того ж дня Андрію завезли із ширпотребу і цеглу, і шальовку, і все інше. У сільській легенді переляканий секретар райкому партії сам вантажив і розвантажував машину з будматеріалом і навколішки просив гордопишного коваля, щоб той заспокоїв Тичину і не виганяв нікого з роботи».

За словами Миколи Сома, цю легенду вигадав сам коваль. Історія лише укріпила авторитет молодого літератора серед односельців. Люди були переконані, що до великого державного діяча можна потрапити за особистою рекомендацією Сома: «Скільки ж я створив собі мороки! Тільки що — одразу ж просять односельці: «Миколо, веди до Тичини!»

Павла Тичину згадав недаремно. Піввіку тому — у вересні 1967 року — Павло Григорович залишив цей світ. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
  для «Урядового кур’єра»