Вінницю до початку повномасштабної російської агресії неодноразово визнавали найкомфортнішим містом країни для проживання. Тепер вона перетворилася на гуманітарний хаб, транзитний центр для вимушених переселенців і штаб-квартиру для міжнародних фундацій, які їм допомагають. За цей час у місцевої влади з’явився досвід роботи у кризових умовах і розуміння ролі місцевого самоврядування у воєнний час. Про те, як місто допомагає переселенцям, розв’язує проблеми місцевого та релокованого бізнесу і готується до майбутньої складної зими, Укрінформу розповів міський голова Вінниці Сергій МОРГУНОВ.

— Сергію Анатолійовичу, Вінниця вважається відносно мирною, хоч і зазнала ворожих обстрілів. Як змінилось місто за час війни?

— Вінниця змінилась, як і всі ми. Тому що до війни ніхто психологічно не був готовим. Якщо говорити про органи місцевого самоврядування, то в нас не було досвіду, як жити громаді в таких умовах. За великим рахунком, знали про це тільки міста на лінії зіткнення на сході. Тому якщо об’єктивно, в усій країні у перші дні був хаос, а в когось і паніка. Перед нашою командою постало багато викликів і питань. Що робити? У якому напрямку рухатись? Ми зрозуміли, що насамперед треба утримувати ситуацію, яка стосується роботи критичної інфраструктури.

Друге — це підтримка людей, які приїздили з територій, куди заходили росіяни. Вінниця тоді була транзитним містом. Люди приїжджали на день-два, а потім прямували далі на захід. Потрібно було створити для них умови. Ми достатньо активно працювали, залучаючи вінничан до надання квартир, кімнат. Створили реєстр такого житла. Плюс робота з готелями. Ви не уявляєте, скільки в мене було дзвінків від міських голів з усієї України, передовсім обласних центрів зі сходу і півдня. Вони казали, що необхідно прийняти і розмістити якусь кількість людей: дітей, осіб похилого віку, з тваринами. Комусь треба було бензин дати тощо. Навіть деякі посольства зверталися до нас, тому що була така напруга.

І третє — це питання, пов’язані з демонстрацією консолідації всіх органів влади, регіональної й місцевої. Адже всім було страшно, ніхто не знав, чим усе це закінчиться. Особливо коли загарбники наблизилися до Житомира і міський голова казав мені, що місто окопується. А це від Вінниці 120 кілометрів, і максимум за два дні вони могли бути тут. Я вдячний вінничанам, бізнесу, комунальним підприємствам, що тоді всі долучилися до допомоги теробороні, і ми з перших днів за вказівками військових почали відбудовувати оборонну інженерію міста і області.

— Мабуть, велика кількість переселенців — одна з найпомітніших ознак війни у Вінниці. Адже населення у місті побільшало на 10%?

— У перші тижні виїхала певна кількість вінничан, тому прибулі збалансували кількість населення. Утім, ця міграція триває й досі. Найбільша кількість переселенців, які зупинилися на тривале проживання, у нас була на рівні 38,8 тисячі, найменша — 36,6 тисячі. Фактично Вінниця була перевалочним пунктом. Люди в’їжджали в умовно мирне життя, трошки заспокоювались і остаточно вирішували, залишатися тут чи їхати далі.

За нашими підрахунками, на піку через місто за добу проходило не менш як 20 тисяч людей. Тільки в місцях централізованого розміщення зупинялося до 4 тисяч. Їм треба було надати змогу відпочити, помитися, поїсти. Когось ми розміщували в гуртожитках, а когось — у школах. Люди спали у спортивних залах. Не всі могли винайняти номер у готелі, до того ж номерний фонд у місті — 2 тисячі місць. А це тільки 10% кількості тих, хто приїжджав. Ми зверталися до людей: надавайте квартири. Дуже багато вінничан продемонстрували згуртованість, і переважна більшість віддавала квартири на день-два безкоштовно.

— За вашими оцінками, скільки найближчим часом у Вінниці вимушених переселенців залишатиметься? До чого місто у цьому сенсі готується?

— Статистика така: з Донецької області в нас 9505 людей (на середину червня. — Ред.), Харківської — 8274, Києва — 5480. Усе залежатиме від ситуації на фронті. Але точно можу сказати, що у вщент розбиті міста ці люди не повернуться, доки там не відбудують житло і не створять робочі місця.

— Що буде із цими неповерненцями? Нині вони живуть за рахунок гуманітарної допомоги. А чи є якась перспектива їхнього працевлаштування?

— Працевлаштування є, ми в цьому напрямі працюємо. Ми активно долучилися до підтримки підприємств, які вимушено виїжджали із зони активних бойових дій за програмою релокації. Нині в нас 27 підприємств, ще п’ять заявок приймаємо. Саме завдяки тому, що ми долучилися до процесу умовної «інвестиційної няні» і надавали кращі пропозиції для бізнесу, вони зупинилися в нас. Хоч переважно хотіли переміститись якнайдалі від війни. І вже працює 24 підприємства, створено 260 робочих місць.

— З огляду на те, чого коштує бізнесу релокація, вони, мабуть, залишаться в регіоні. Ви розраховуєте, що саме вони забезпечать роботою переселенців?

— І не тільки. Адже вже другого тижня війни я чи не першим у країні серед міст, де не було бойових дій, закликав бізнес відновлювати роботу. Багато підприємств поновили виробництво. І нам вдалося припинити паніку й ажіотажний попит на продукти харчування. Уже тоді ми забезпечили торгові мережі 90% товарного асортименту. До прикладу, мережа АТБ. У ній були всі поставки із Дніпра. Її склади десь захопили, десь розбомбили. Треба було перелаштовувати логістику, і ми допомагали їм. І нашому бізнесу теж. Особливо коли виникла загроза Києву — там у передмісті більшість оптових баз. Ми допомагали налагодити західні напрямки логістики. Тому у Вінниці люди не відчули дефіциту, навіть якщо говорити про сіль. І йдеться не лише про магазини: треба було пекти хліб, виготовляти консерви чи інші продукти.

Другого тижня війни ми знайшли контакт із керівником підприємства «Артемсіль» і за допомогою ДСНС та Укрзалізниці завезли 22 вагони. Запропонували всім громадам області й бізнесу взяти участь у закупівлі такої великої партії солі. Звісно, закупили й за бюджетні кошти в наш матеріальний резерв.

Або, наприклад, підприємству «Авіс» ми допомогли знайти заготовки для пластикових пляшок, щоб воно розпочало розливати олію. Це взаємодія між бізнесом і владою.

— Керівник одного із західних регіонів висловився, що внаслідок релокації бізнесу, попри війну, на область чекає економічне диво. У Вінницю теж переїхали великі підприємства, зокрема світові лідери у своїх галузях «Сталекс» та UBC GROUP. Місто теж розраховує на економічний бум?

— Я б не був настільки оптимістичним, бо це визначає економічна ситуація у країні загалом. І це не стільки питання місцевої влади, як уряду. Маю на увазі заохочення цього бізнесу, надання певних можливостей. Адже з обліковою ставкою НБУ на рівні 20% бізнес не працюватиме.

Утім, завдання влади будь-якого рівня — максимально знаходити різні механізми підтримки всього вітчизняного бізнесу, не тільки релокованого. Мають працювати конкретні програми, зокрема грантові, має бути якийсь пільговий період для податків. Ми, наприклад, внесли релоковані підприємства в усі програми з підтримки бізнесу, які діють у нас. Зокрема, з відшкодування відсотків за кредитами — компенсуємо 50% упродовж трьох років. Крім того, допомогли знайти приміщення для розташування виробництва, з розміщенням кваліфікованого персоналу, який компанії перевезли.

— Із 1 вересня навчальні заклади, де зараз розміщено переселенців, мають запрацювати в режимі офлайн. І людям, які там живуть, знадобиться житло. Місто долучиться до його будівництва?

— Одразу скажу, що органам місцевої влади будувати житло для переселенців  нереально, бо йдеться про колосальні гроші. Наприклад, один будинок на 80—100 сімей — це близько 100 мільйонів гривень. Тобто вкладеш достатньо серйозний ресурс, а питання не вирішиш. Є різні бачення цього питання на державному рівні. Але на будівництво житла для переселенців потрібен щонайменше рік, а його обсяги забезпечать далеко не всіх.

До того ж я вважаю, що не треба створювати якісь анклави переселенців чи, вибачте, гетто, як у Європі, коли був наплив сирійців.

Переконаний, що переселенцеві потрібно дати гроші, щоб він мав змогу використати їх для купівлі квартири там, де вважає за потрібне. Так дамо право вибору людям і підтримаємо місцевий бізнес. Скажімо, нині тільки у Вінниці близько 770 квартир перебувають на етапі недобудови. Це попри те, що до війни у сприятливі місяці у Вінниці продавали від 80 до 120 квартир. Тобто ми даємо змогу завершити будівництво і втримати робочі місця у галузі. Крім того, це ще й вирішення питань соціального характеру. Бо, наприклад, у Вінниці паралельно з будівництвом житла зводять інфраструктуру — школи, садочки, облаштовують амбулаторії сімейного лікаря тощо.

— У Вінниці розмістили свої представництва чимало міжнародних фундацій, які зокрема займаються проблемами внутрішньо переміщених осіб. Чому вони обрали Вінницю і що це дало місту?

— У перші дні війни в місті з’явилися автомобілі з символікою ООН, ОБСЄ, Міжнародного Червоного Хреста, ЮНІСЕФ та інших фундацій. Наприклад, чотири місії ООН — з безпеки, Міжнародної організації з міграції (МОМ), Продовольчої програми і управління верховного комісара у справах біженців. Усі вони, на відміну від нас, мають досвід роботи в умовах війни. Ми запропонували їм звірити годинники: що ви можете порекомендувати і яка допомога потрібна від нас? Хтось залишився, хтось поїхав.

Я дуже вдячний швейцарському посольству, яке направило нам серйозну допомогу у вигляді продуктів харчування — понад 1100 тонн! Ми все це спрямували для переселенців і вінничан, які найбільше потребують допомоги. Окрім міста, направили її в територіальні громади області — у 60 із 62. Частина цієї допомоги пішла в інші міста — Харків, Миколаїв.

І фінансова підтримка. Ми, мабуть, єдине місто і область, які за Продовольчою програмою ООН забезпечили надання по 2200 гривень максимальній кількості переселенців. Люди отримували таку допомогу протягом трьох місяців. Це крім тих програм з підтримки, які запровадив уряд. Для цього ми оперативно взяли всіх переселенців на облік як ВПО, щоб вони могли отримати допомогу.

— Сергію Анатолійовичу, а як загалом ви б оцінили роль місцевого самоврядування у цій війні, особливо на початку?

— Тоді кожен з очільників громад робив те, що міг, залежно від свого авторитету і консолідованості команди. Не секрет, що в деяких містах представники місцевого самоврядування просто повтікали за кордон. У нас теж такі були, але всього 0,8%. Значною мірою місцеве самоврядування витягло економічну і соціальну ситуацію, а в багатьох питаннях — і військову. Вважаю, що для Президента та Кабміну це була серйозна підтримка, адже держава і нація показали себе як єдиний фронт.

Наприклад, якщо говорити про тероборону, то тільки ми вивезли 2700 бетонних блоків для будівництва інженерних споруд. А ще дрова, шанцевий інструмент, генератори, не кажучи вже про харчування бійців. І кожна громада щось робила.

Окрім того, підтримували одні одних. Скажімо, телефонує Харківський міський голова, просить чимось допомогти — ми відправили допомогу, треба прийняти дітей з дитбудинку — ми розмістили. На Харків відправили дуже багато продуктів, з якими і бізнес допомагав. До Миколаєва, де була проблема з водою, відправили 22 фури бутльованої води із власного міського резерву.

Децентралізація дала нам змогу стати більш мобільними в ухваленні рішень — ми можемо прийняти їх за години і щонайбільше за добу впровадити.

— Є ще один виклик, з яким зіткнуться всі міста: як пережити наступну зиму. До чого готуєтеся?

— Насамперед до того, щоб усе працювало. Це ремонт і техобслуговування котелень, теплових пунктів і тепломереж. Плюс електроенергія, забезпечення роботи транспорту. А це непросто. Візьмімо хоч би сіль для посипання доріг: вона подорожчала вп’ятеро, і купувати її треба за кордоном. Є цілий комплекс питань, який стосується зимового періоду, і ми цим займаємося, передбачили відповідні ресурси.

Але в нас ще є другий виклик — вартість енергоносіїв. Нафтогаз повідомив кожну громаду, що з 1 червня ціна тисячі кубів газу буде не 7400, як ми підписували в меморандумі з Кабміном і Нафтогазом, а 29 000 гривень. У нас була загроза, що міськ- і облтеплокомуненерго припинять подачу гарячої води в літній період. Але завдяки роботі Асоціації міст України й активному долученню Офісу Президента ціна збереглася на попередньому рівні до 1 серпня. Було дано доручення за цей період опрацювати механізм компенсації різниці в тарифах.

За опалювальний період різниця в тарифах для КП «Вінницяміськтеплокомуненерго» — це приблизно 560—600 мільйонів гривень! Це непідйомна сума для міського бюджету. А в нас ще ж є потреба компенсувати 150 мільйонів гривень за пільговий проїзд у міському транспорті. Разом виходить фактично весь наш бюджет розвитку — тільки на два комунальні підприємства. Хоч, за законом, визначити механізм компенсації різниці в тарифах має той, хто ініціює їх підвищення, або підняти тариф для споживачів. Тим часом держава за попередній період, на який ми підписували меморандум, із 460 мільйонів гривень різниці в тарифах відшкодувала підприємству тільки 70 мільйонів.

Окрім того, є ще ситуація із заборгованістю населення за тепло. Для міського теплокомуненерго це 200 мільйонів гривень. Якщо підніметься тариф на тепло, зросте і ця сума.

Якщо ціна газу буде 29 тисяч, то тариф на тепло зростає у 2,7 раза. Тому треба вести чесну розмову про те, що в держави немає змоги надавати газ за старою ціною. І сказати, яку суму держава може компенсувати людям за тепло. Поки що цього розуміння немає, адже мають ухвалити відповідні рішення на законодавчому рівні. Наскільки знаю, Кабміну доручено закласти в бюджеті 38 мільярдів гривень саме на компенсацію різниці в тарифах.

Антоніна МНІХ,
Укрінформ, 
Вінниця

(Надруковано зі скороченнями)