Художник декоративного мистецтва Ніна Саєнко прокладає мистецький шлях, якому колись дав початок Олександр Саєнко — новатор у створенні високохудожніх монументально-декоративних образів. Її праці за мотивами, стилістикою і колористикою продовжують традиції творення образів Олександра Ферапонтовича. З Ніною Олександрівною зустрілася в її майстерні, де барвисті гобелени й килими, вибійки, малюнки на тканині, мозаїки, що переливаються золотом соломки, відлунюють позитивну енергетику та створюють затишну атмосферу. Народні символи, знаки та орнаментальні мотиви набувають колоритного сучасного бачення, а чіткість композиції поєднується з відчуттям відтінків кольорів. Знана мисткиня  розповіла про творення світу власними руками, непросте нинішнє життя митців і любов до України.

—  Ніно Олександрівно, мистецтвознавець Григорій Местечкін, побачивши творіння Олександра Саєнка, зазначив, що його солом’яні панно набувають функцій живопису. Тоді не всі критики й мистецтвознавці з ним погодилися. Які маєте думки з цього приводу?

— Так, солом’яні полотна — це живопис, що навіть підтвердив знаний мистецтвознавець Іван Врона, зазначивши, що у творі «Козак Мамай» Олександр Саєнко показав себе майстром композиції і блискучим колористом, зумів підкорити цілком своєрідну техніку соломи завданням живопису й монументально-декоративної картини. Таке твердження грунтується ще й на властивостях кольору соломи — складного, багатоманітного за відтінками, що працює як образ. До того ж він у своїх творах використовував кольори, котрі виразно гармоніюють із золотом соломи. Унікальність Олександра Саєнка полягає в тому, що він вивів солому як матеріал із утилітарного призначення в ранг високого мистецтва. А ще він мав власний стиль — самобутній, національний. Художникові важливо мати свою мову, щоб його впізнавали, вирізняли серед інших. Такого мистецького рівня, звісно, непросто досягнути.

 — Ви впевнено продовжуєте творчий шлях батька, створюючи солом’яні мозаїки і виткані полотна. Як  поринули в цю мистецьку стихію?

—  Я дуже рано збагнула свою місію, коли залишилася десятирічною, після смерті мами, на руках у глухонімого батька. Навіть пам’ятаю цей момент: ішла з татом, міцно взявши його за руку, садибою в Борзні, і якоїсь миті гостро відчула, що маю відповідати за нього, підтримувати в житті та творчості. Батько привчав мене до мистецтва, при світлі каганчиків виклеював солом’яні панно, а я йому допомагала. Ось так поступово зацікавилася цією творчістю, хоч це копітка робота, що вимагає відчуття ритму в композиції, монументальності образу, а також неабиякого терпіння. А ще соломку треба дуже любити! Наприклад, у батька є праці, де налічується 20 тисяч соломинок. Завжди з гордістю кажу, що закінчила Мистецьку студію Олександра Саєнка. Батько володів технікою ткацтва, а ще в нього залишилося чимало ескізів килимів і гобеленів, котрі згодом допомогли реалізувати майстрині Решетилівської ткацької фабрики. Саме там навчилася цьому захопливому творенню світу своїми руками. Отже, маю два крила творчості: одне — мозаїки соломкою, друге — килими й гобелени.

—    Ваші праці відразу впадають в око гармонійною грою барв. Наскільки потужними, на вашу думку, можуть бути функції кольору у творі?

— Він часто відіграє головну роль. Іноді думки, враження, порухи душі можна повніше передати в кольорі, аніж за допомогою форми, композиції. Як мені здається, митець-жінка частіше мислить категорією кольору, живе гармонією і красою. Можливо, тому мені й доньці вдається відтворювати багатоманітний колористичний світ.

—   У ваших творіннях чимало орнаментальних мотивів, котрі вказують на свою автентичність і заразом набувають авторського звучання. Чи мають вони якусь символіку?

— Коли творю, не замислююся над тим, що маю вжити якісь символи. Вони виникають підсвідомо, ніби рукою хтось веде. Може, дається взнаки генетичний код. Навіть не завжди можу пояснити, чому використала ту чи ту знакову систему. Мої орнаменти, як і в мого батька, стилізовані, їхня ритміка і структура  мають авторське забарвлення.

—  Улюбленими образами вашого батька були козак і дівчина. А ви маєте якісь уподобання?

— Найбільше люблю створювати образи природи — «Купальська ніч», «Серпанок», «Золота осінь», «Терновий цвіт». Українську символіку — «Символи українського життя», «Берегиня», «Дерево життя». Хоч маю і фігуративні твори, зокрема гобелен «Козацька балада», де зображені козаки на конях із шаблями, які обороняють нашу вквітчану землю.

—   Певно, митець, який працює в напрямку декоративно-ужиткового мистецтва, завжди тонко відчуває природу…

— Без неї себе не уявляю, вона мене надихає на творчість. Маю гобелен, створений під враженням від природи. Якось серпанкового ранку на Десні стала свідком фантастичної миті — пробудження природи, коли вранішні тумани пронизують перші промінчики сонця і все оживає під благодатним світлом.  Своє захоплення перенесла на папір у вигляді осяйних квітів. Так народився гобелен «Серпанок» як символ  стану природи, коли на зміну ночі приходить день, і все живе радіє сонцю й життю.

—   Як живеться художникам нині?

— Раніше держава більше дбала про нас. Художній фонд мав комбінат, де кожний  член Спілки художників України міг отримати державні замовлення на оформлення різних громадських установ творами живопису, графіки, монументально-декоративного мистецтва, а також виготовлення монументів, скульптурних композицій. Нині художник сам шукає замовників, тому перебуває у складному становищі. За кордоном митцям допомагають власники галерей. В Україні тільки поодинокі галереї дбають про створення іміджу художника, презентацію та продаж його творів. Хоч, можливо, це я мала невтішний досвід, коли рекламою доводилося займатися самотужки. Очевидно, можна констатувати, що арт-ринок у нас недостатньо розвинутий, як такий.

—   Ви неодноразово виставляли свої праці за кордоном. Як там реагують на мозаїки з соломки, гобелени?

— Сприймають захоплено. Свого часу з донькою Лесею представляли свої творіння в паризькій галереї Сенату. Дивовижно, але солом’яні панно викликали фурор. Мер Парижа з усіх експонатів захотів мати саме мозаїку з соломки. Я  зробила йому такий подарунок.

—   Мистецтво переживає етап, коли народні традиції ще не знищені, однак їх не достатнім чином популяризують. Як гадаєте, де залягає камінь спотикання?

— Без традицій не може існувати сучасне національне  мистецтво. Вони — наше підгрунтя. Думаю, митцеві важко відбутися як творцеві нового, якщо він не спирається на творчість попередніх поколінь — професійних художників і майстрів народного мистецтва.  Отже, йдеться про те, що треба творити сучасне мистецтво, але на основі досягнень української культури. Впевнена, народне мистецтво вічне, бо це генетичний код нашої нації. Істинні освічені й виховані українці це розуміють, дбають про нього, сприяють розвиткові — виходять книжки з народного мистецтва, відбуваються художні виставки, пленери за участі старших і молодих майстрів, поповнюються музейні колекції творами народного мистецтва… У цих процесах визначну роль відіграє Національна спілка майстрів народного мистецтва України. Звичайно, хотілося, щоб ці процеси відбувалися активніше. І це залежить від нас, хто живе на цій землі і дбає про її майбутнє.

—   Ваш батько вважав своєю місією служіння народові. Яким бачите своє покликання?

— Звісно, ми з донькою вбачаємо нашу місію в збереженні набутків Олександра Саєнка, аби сучасники також знали про цього видатного митця. Мені вдалося реалізувати мрію батька — заснувати в місті Борзна на Чернігівщині художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка», котрий минулого року святкував 15-річчя. Там можна ознайомитися з творчістю нашої родини, колекцією народного мистецтва Олександра Ферапонтовича, яку він збирав упродовж свого життя, — це приблизно 500 раритетних експонатів (малярство, килими, рушники, ічнянські кахлі, старовинні меблі, книжки). На мою думку, художник має бути проповідником у суспільстві, провісником нових ідей. Вважаю своїм призначенням на Землі — дарувати радість людям, утверджувати, плекати істинно національне мистецтво, проповідувати своїми творами і діями добро, гармонію і красу, що нас оточує. Дуже хочу, щоб всі любили Україну так, як я, берегли і цінували нашу землю.

—   Окрім відкриття музею, ще й видаєте книжки про творчість вашої родини…

— Уже вийшли «Олександр Саєнко: до становлення і розвитку українського монументально-декоративного мистецтва ХХ століття» та «Олександр Саєнко: мистецька спадщина і сучасність». Маю готову до друку книжку-альбом «Український килим», де читачі зможуть побачити 150 килимів нашої творчої династії, починаючи від найпершого, котрого 1920 року власноручно виткав батько. Нині працюю над ще одним виданням — «Олександр Саєнко. Шевченкіана», адже він приблизно 100 праць присвятив творчості Тараса Григоровича. В окремому розділі книжки представлені твори, що ілюструють перебування Шевченка на Борзнянщині. У батька навіть лишилися спогади очевидців про ці події.  Головне — знайти видавництво, котре зацікавиться випуском таких книжок…

Дарина ФІАЛКО
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Ніна САЄНКО. Народилася 24 січня 1944 року в м. Борзна Чернігівської області. Заслужений діяч мистецтв України, мистецтвознавець, кавалер ордена княгині Ольги, режисер масштабних мистецьких акцій, знавець музейної справи, лауреат Міжнародної літературної премії Фундації родини Воскобійників, нагороджена орденом святої великомучениці Варвари, донька художника Олександра Ферапонтовича Саєнка, ім’я якого за рішенням ЮНЕСКО занесене до календаря пам’ятних дат цієї міжнародної організації.

До речі. Познайомитися з працями видатної родини можна в Художньо-меморіальному музеї «Садиба народного художника України Олександра Саєнка» у м. Борзна на Чернігівщині, творчій майстерні (Київ, вул. Гончара, 30-б), де Ніна Олександрівна разом із донькою Лесею також проводять майстер-класи для глухонімих дітей.