НЕЗАБУТНЄ

40 років проіснувала в минулому столітті унікальна модель соціально-трудового устрою, започаткована просвітителем і богословом Миколою Неплюєвим


У тих, хто цікавиться історією і духовним життям, селище Воздвиженськ Ямпільського району на Сумщині асоціюється насамперед з іменем Миколи Миколайовича Неплюєва. Засновник тамтешнього Трудового братства, він залишив у європейському і світовому літописах свій яскравий слід і як теоретик, і як блискучий практик, котрий поклав в основу трудового повсякдення власні ідеї й постулати.

З діяльністю цього формування, що офіційно існувало з 1889 до 1929 року, були добре знайомі Л. Толстой і Ф. Достоєвський, О. Блок і  В. Соловйов. Його феномен свого часу вивчали науковці Франції, Німеччини, Польщі, Сербії. Через братство пройшли понад п’ять сотень вихованців, серед яких композитор Павло Сениця, історик Павло Федоренко, селекціонер Семен Черненко, живописець-графік Микола Фурсей, поет Василь Басок та десятки інших. Вони принесли заслужену славу як Сумщині, так і Україні як державі. І сьогодні феномен М. Неплюєва викликає непідробний інтерес і захоплення, адже йдеться про неперехідні цінності, які не підвладні часові. 

                           

Будинок Миколи Неплюєва.

Дорогою Бога — Любов

Микола Неплюєв народився в містечку Ямпіль, що неподалік Воздвиженська. За походженням належав до давнього дворянського роду. Дитячі роки минули в багатстві й розкошах. З ранніх літ долучився до Бога — найбільше часу проводив за читанням Євангелія. Юридичну освіту здобув у Петербурзькому університеті, служив радником російського посольства в Німеччині. Але весь цей час відчував духовний і душевний дискомфорт від морального роздвоєння душі. Ідеали християнської любові, що жили в серці, вимагали жертовного служіння ближнім, повної самовіддачі в ім’я людей.

Зрештою, це привело М. Неплюєва до Москви, де він став слухачем Петровської сільськогосподарської академії. Саме тут у нього визріло остаточне рішення взяти на себе моральну провину своїх предків-дворян перед рідним народом і присвятити життя турботам про його освіту, культуру, добробут.

Думки, спостереження, ідеї просвітителя лягли в основу серії книжок, які Микола Миколайович написав упродовж 1880—1890-х років. Серед них — «Історичне покликання російського поміщика», «Хліб насущний», «Благовіст біблійний», «Християнський світогляд» та інші. На той час за ним надійно закріпився авторитет світського богослова.  

         

На міському цвинтарі поховані блюститель Братства, його мати і чимало братчиків.     

У пошуках справедливого світу

Головна проблема, яку вирішив розв’язати М. Неплюєв, — збудувати максимально справедливе суспільство, в основі якого були б провідні християнські заповіді. Свій суспільний ідеал він назвав трудовим братерством, зазначивши, що саме така форма життя найбільше відповідає віруючим християнам.

Оселившись восени 1880 року в родових маєтках Ямполя та Воздвиженського хутора, він крок за кроком почав втілювати свою мрію. Першими і надійними помічницями стали мати і сестри Ольга та Надія. Невдовзі з’явився притулок для десяти селянських дітей-сиріт, вихованням яких особисто займався М. Неплюєв. У 1885 році у Воздвиженську розпочала діяльність чоловіча сільськогосподарська школа, а в 1891-му — жіноча Преображенська. 

Тут давали грунтовну і різнобічну освіту. Учні працювали у шкільному господарському комплексі, до якого входили ферми, сади, майстерні, пасіка. На високому рівні викладали релігійні дисципліни, мистецтво. Не випадково серед перших вихованців були діти підданих Швейцарії та Австрії. Як наголошував сам фундатор, тут виховували істинних християн і високоосвічених культурних хліборобів.

Саме в серпні 1889-го перші шестеро вихованців стали випускниками закладу, якому в історії вітчизняної духовної культури судилося стати Трудовим братством. Половина випускників не захотіла залишати рідних стін, і для них організували особливу сільгоспобщину — «Перше трудове братство». Це формування привітав і благословив знаменитий старець Троїце-Сергіївської лаври св. Варнава Гефсиманський.                                     

Віра, Любов і Труд

З кожним роком заклад міцнів і розростався. Самого М. Неплюєва брати і сестри, як вони називали одне одного, обрали блюстителем братства. Щодо участі в ньому, то передбачалися повноправні брати і прийомні члени закладу. Останні хоч і мали певні фінансові права, все-таки не брали участі у вирішенні найважливіших питань общини. Були ще й так звані змагальники — ті, хто жив поза школою, однак сповідував братерські ідеали.

Провідні моральні засади, на яких формувалася життєдіяльність, — Віра, Любов і Труд. І неодружені, і сімейні об’єднувалися у професійні братські сім’ї — хліборобів, тваринників, учителів тощо. Вони мешкали в окремих кімнатах багатоквартирного будинку. Дітей виховували в дитсадках, а після восьми років вони ставали школярами. Як зазначав 1898 року на засіданні Паризької академії наук відомий учений Анатоль Леруа-Больє, в економічному сенсі це було «кооперативне товариство виробництва і споживання». По суті, все майно, окрім особистих речей братчиків, вважали колективною власністю. Максимально справедливо розподіляли й одержаний прибуток. І якщо спершу братство існувало на кошти М. Неплюєва, то невдовзі перетворилося на високорентабельну і різновекторну за господарською діяльністю структуру.

Наприклад, тут мали врожаї, які були вищими в 2,5 раза за ті, що їх одержували в Чернігівській губернії. Вже в 1902 році на хуторі облаштували локальну телефонну мережу фірми «Ericsson», а в 1917-му з’явилася власна електростанція. Братчики вели кольорову (!) зйомку на позитивах компанії «ADFA», селекціонер Семен Черненко (1877—1974) вивів на місцевих полях 17 нових сортів яблунь і груш. 1911 року на Всеросійській сільгоспвиставці братський маєток було нагороджено великою золотою медаллю.

Сам М.Неплюєв повністю присвятив себе християнським проповідям, з якими виступав у Москві, Києві, інших містах, чим викликав непідробне захоплення серед слухачів. Він молився за свою Батьківщину, відверто боявся соціалістичної революції й активно пропонував суспільству підтримати його починання. Однак ця підтримка виявлялася лише на словах.      

Іменем революції…           

У 1908-му Миколи Миколайовича не стало, але Трудове братство проіснувало аж до 1929-го. Втім, останні літа  виявилися особливо драматичними. Сестра Надія, яка після смерті брата взяла на себе його обов’язки, робила все, від неї залежне, щоб пристосуватися до нових пролетарських умов, однак фатальний кінець був запрограмований. Наприкінці 1924-го ГПУ репресувало керівників братства і перетворило його на артіль імені Жовтневої революції, а в 1929-му на хвилі тотальної сталінської колективізації насильно виселило братчиків із Воздвиженського.

Офіційна радянська пропаганда тривалий час замовчувала сам факт існування такої унікальної структури. І хоч у середині 1960-х років тут створили музей історії місцевого колгоспу, на окремому стенді М. Неплюєву відвели роль… поміщика-контрреволюціонера, який, попри те, що свого часу передав місцевій громаді власне багатство, в очах комуністичного режиму залишався ненависною й одіозною фігурою.                             

Немає пророка у своїй Вітчизні

Торік була ювілейна дата від дня народження Миколи Миколайовича. Але минула вона скромно, непомітно і невиразно. Хіба що безпосередні земляки просвітителя вшанували його пам’ять, а ось про масштабніші урочистості говорити не доводиться. Водночас у Москві відбулася науково-практична конференція, на яку з’їхались прихильники Неплюєвського вчення, росіяни взялися знімати фільм про Воздвиженський феномен.

Окрім цього, у підмосковному Переяславі-Залеському вже діє трудова школа імені М. Неплюєва, вихованці якої живуть і працюють під знайомим християнським девізом «Віра. Любов. Труд». Як розповідають очевидці, тут на практиці втілюють учення М. Неплюєва. Понад 200 вихованців обробляють землю, студіюють науку і легко вступають на бюджетні місця провідних російських вишів. Школа має статус експериментального навчального закладу Міністерства освіти Російської Федерації і її учнями стають особливо талановиті діти-сироти та позбавлені батьківського піклування. Тобто росіяни вже роблять те, чим займався М. Неплюєв.

А що ж вітчизняна освіта і наука? Поки що — нічого. Чи годиться,   маючи такий унікальний приклад, про нього геть забувати? Якби не група справжніх ентузіастів, які переймаються спадщиною видатного земляка, то, певно, це  ім’я взагалі б щезло з історичної карти України.

А міг би бути туристичний маршрут

Нині  важко уявити, що сто років тому у Воздвиженському вирувало життя. Що про цей віддалений від гомінких міст населений пункт добре знали у високоосвіченій на той час Європі. Що сюди неодноразово приїздили десятки відомих священнослужителів, письменників, діячів науки… І лише величезний дубовий хрест, встановлений на могилі М. Неплюєва, повертає до історичної дійсності.

Поталанило Воздвиженську на справді відданих сподвижників, які поступово повернули із забуття ім’я свого земляка. Це насамперед Валерій Авдасьов — багаторічний директор народного музею Братства. Він підняв настільки потужний довідковий пласт, що дослідження варті кількох наукових дисертацій. Вдячних слів заслуговують сільський голова Микола Козюля, директор школи Світлана Сергійко. Саме завдяки їхнім старанням у навчальному закладі працює музей, обладнано фондосховище. Зібране тут викликає  захоплення: прижиттєві видання творів М. Неплюєва, його листи, особисті речі братчиків, сестер Ольги і Надії, меблі, музичні інструменти, картографічні матеріали тощо. 

Одна біда — школа і досі не газифікована, хоч  труба пролягає за якихось 20—30  метрів. Через це взимку температура в класах (а відповідно в музеї і фондосховищі)  8—10 градусів тепла. Куди тільки не зверталися воздвиженці по допомогу — скрізь обіцяють, але ніхто так і не допоміг.

А між тим тут міг би пролягати туристичний маршрут, який привабив би тисячі туристів. Хоч формально він існує, але для гостей немає жодних зручностей. Тож туристи приїжджають здебільшого влітку,  ночують у власних  спальних мішках. Бо подивитися є на що. Вцілів будинок М.Неплюєва (щоправда, він потребує ремонту), кілька старовинних будівель, інші свідки того часу.

Тим часом в Україні немає жодного музею, де б водночас знайшли віддзеркалення духовне життя, садибний побут і релігійно-моральні пошуки другої половини XIX —  початку XX століть. Тож подібний заклад міг би стати не тільки меморіалом однієї людини, а й музеєм.   Але сьогодні про це залишається тільки мріяти.