Хмельницький міський голова Олександр Симчишин повідомив про припинення викладання російської мови у школах міста. Відтепер у Хмельницькому, заявив чиновник, не буде жодної школи і класу, де б вивчали російську мову. «Далі ми беремося за факультативи. Прошу розуміння й підтримки, бо одномоментно виправити ситуацію неможливо», — сказав пан Симчишин.

Директор департаменту освіти Хмельницької міськради Роман Миколаїв підтвердив це, заявивши у ЗМІ, що «ми це зробили, коли було бажання на те батьків і коли вони підтвердили це відповідними заявами» (20 колективних звернень від батьків і громадських об’єднань). За словами пана Миколаїва, вчителів російської мови у зв’язку зі скасуванням відповідних уроків не звільнять — вони викладатимуть світову літературу. Скасування російської мови також не обмежує права учнів, а «навпаки, допомагає державі Україна утвердитися й уникнути розхитування, яке відбувається саме завдяки російській мові. Ми боремося не проти мови, а проти інструменту, завдяки якому розпочалася війна. Тим більше що Хмельницький повністю українськомовний», — сказав директор департаменту освіти Хмельницької міськради.

Поважаю позицію земляків (сам родом зі Старокостянтинова Хмельницької області): російський агресор уже четвертий рік веде війну в українському Донбасі й знущається з окупованого Криму, і заборона вивчати його мову в школах — це своєрідні дії опору простих українців (і не лише хмельничан) на місцевому, так би мовити, фронті. Бо неправильно й несправедливо вчити напам’ять, наприклад, вірші російських поетів тоді, коли в Авдіївці чи Пісках Донецької або Кримському чи Попасній Луганської областей гинуть наші воїни. Це все одно, що, даруйте, якби Генріхом Гейне чи Йоганом Гете захоплювалися в роки Другої світової війни в радянській школі десь під Москвою.

Але так думають, на жаль, не всі в нашій країні. На четвертому році війни з Росією знаходяться навіть такі українці, котрі вже надто агресивно захищають мову окупанта. Мене, наприклад, дуже здивував допис у Фейсбуці одного з відомих футболістів (свого часу він навіть грав за збірну України), який спочатку встановив свій колір вишиванки, а потім став захищати «справжніх» патріотів та мільйони «неправильних» — російськомовних українців.

Не знаю. Моїй мамі виповнилося вже 80 років. Вона говорить переважно російською мовою, але любить все українське і особливо народні пісні. Коли ми, діти, збираємося за столом на якесь свято, вона обов’язково просить мене заграти «Ой, не світи, місяченьку» і сама починає вести партію.

Коли спочатку в Крим, а потім на Донбас зайшли російські війська, мама плакала: їй було не зрозуміло, чому «брати-росіяни» вбивають українців на українській землі. «Невже їм своєї Росії замало? А яка, Сашо, донецька мати може кликати Путіна на Донбас і відправляти сина до сепаратистського війська?»

Коли ж я показав мамі відео, в якому російськомовна пенсіонерка з Криму презирливо говорила про все українське, заявивши навіть, що «украінскій язик нафіг не нужен рускім, патаму што у нас даже па-другому чєлюсті распаложени, і мнє па-украінскому вот ета косточка нє дайот гаваріть», вона сплеснула в долоні: «Ця жінка несповна розуму!»

А в нас миряться з маячнею недоумкуватих «російськомовних щелеп», ще й захищають їх! Навіть термін «російськомовна Україна» придумали, підігнавши під нього 14% населення нашої держави, яке, згідно з даними опитувань, оприлюднених Центром імені Разумкова у квітні 2017 року, рідною мовою вважають російську. Проте більшість із них не хизуються прилюдно своїм незнанням української. І тим паче не гордяться цим. Бо українські росіяни добре розуміють, що без знання державної мови усі двері навчальних закладів, бізнесу перед ними, їхніми дітьми зачиняться. Тому хоч як важко, а українську мову намагаються вчити навіть у тимчасово окупованих Донецькій і Луганській областях.

Вчителька української мови однієї з донецьких шкіл, переборовши в собі страх, розповіла про це в інтернеті: п’ятикласникам вона дала домашнє завдання написати лист із своєю домашньою адресою. І коли діти запитали, що писати на конверті, вона відповіла: «Місто Донецьк, Україна». «А як же ДНР?» — запитав хтось. На це вчителька сказала: «Вирішуйте самі!»

Наступного дня лише один з 20 учнів у класі приніс лист з адресою «ДНР». Решта школярів вважали себе українцями.