10 жовтня 2018 року на Донбасі загинуло четверо українських військовослужбовців. За добу, повідомив штаб операції Об’єднаних сил, ворог 12 разів застосовував проти наших воїнів важке озброєння, заборонене мінськими угодами. Було обстріляно позиції ЗСУ під Кримським, Новотошківським, Золотим, Степним, Троїцьким, Новолуганським, Травневим, Зайцевим, Авдіївкою, Красногорівкою, Мар’їнкою, Новомихайлівкою, Старогнатівкою, Павлополем, Гнутовим, Лебединським та Широкиним.

Читав це сухе повідомлення й уявляв, як десь у далекому українському населеному пункті ковтають сльози раптово постарілі батьки чи молодиця з дитиною на руках, п’ють валідол інші родичі та знайомі загиблих і клянуть війну, яка забрала в них сина, чоловіка, батька, нареченого. Того найріднішого, який добровільно пішов воювати на Донбас проти російського нелюда та місцевого сепаратиста-зрадника. Добровільно! Замінивши шкіряну куртку на важкий бронежилет, модні туфлі на солдатські берці, м’яке ліжко на твердий тапчан. Одне слово, відмовившись від мирного життя і благ цивілізації.

Перед такими людьми схиляю голову й намагаюся про них скрізь розповідати. Особливо тих, хто прибув на фронт у перші місяці війни у складі добровольчих батальйонів. Більшість таких захисників України думали тоді не про нагороди, гроші, пільги, а про те,  як не дати розповзтися по наших містах і селах заразі, що ненавидить усе українське.

Поки на Донбасі триватиме війна, Кеп залишатиметься людиною не публічною. А, отже, показувати його, дітей можна буде лише зі спини. Але я вірю, що Україна скоро виставить світлини своїх справжніх захисників, аби ними пишалися не лише рідні та близькі, а й весь народ. І Микита з Тимуром розглядатимуть нагороди татка відкрито! Фото автора

Штирліц-підводник

Кеп (або Капітан для своїх та Капець для ворога — позивний мого співрозмовника) пішов на Донбас фактично з Майдану після двомісячної підготовки у «Десні» та серйозного загартування в кіровоградському спецназі. Бо не мав відповідної сухопутної підготовки (попередню строкову армійську службу ще за СРСР проходив на підводному човні на Північному флоті).

— Нас, добровольців ДУК «Правий сектор», було 20 осіб, — каже Кеп. — Без зброї, але з великим бажанням битися з тими, хто встиг уже познущатися з активістів на Донбасі й намагався дестабілізувати ситуацію на сході України. І коли потрапив нарешті в Піски, донецький аеропорт, зрозумів, що вчився недаремно. На фронт пішов, залишивши молоду дружину і трирічного сина. Чому? А тому, що правильно виховували в дитинстві батьки й давали читати правильні книжки. До того ж на прийняття рішення вплинула підтримка побратимів, яких набув у лютому 2014 року, коли записався до «Правого сектору».

У Пісках та донецькому аеропорту Кеп пройшов, так би мовити, бойове хрещення: їхали на БТРі, як розповів, з Пісок брати висотку перед аеропортом. Водій трохи відхилився від маршруту, і машина потрапила під обстріл. Одна з мін влучила у бронетранспортер. ЗСУшник усередині загинув одразу, іншого бійця, що сидів поруч, поранило. А трьох «правосеків», які їхали на броні, скинуло вибуховою хвилею на землю. Кепові пощастило. А двоє побратимів загинули. Їхні тіла знайшли пізніше з ознаками тортур (горло було перетиснуто «колючкою»).

Але найбільш пам’ятною та небезпечною для Кепа була донецька операція.

— Три місяці я перебував у розвідці в окупованій столиці «ДНР» як антимайданівець, що втік із Києва, — продовжує нашу розмову Кеп. — Деталі не переповідатиму, бо там залишилися ті, хто мені допомагав. До цього я не був у Донецьку. Тож сподівався побачити заможне місто Донбасу, яке (як писали за Януковича) годувало всю Україну. А вразили голодні місцеві жителі, які плакали, що їдять саму кашу, а хочуть м’яса. Вони однаково негативно ставилися і до денеерівців, і до «укрів», не підтримуючи, як запевняли, ні перших, ні других. Жителі Донецька вчили мене розпізнавати, звідки обстрілюють місто. При них були завжди напоготові маленькі сумочки з документами й цінними речами.

У Донецьку Штирліц-підводник із «Правого сектору» орендував квартиру, в якій мешкав разом із дружиною. Справжньою! Маруся (її позивний) залишила на маму маленького сина й поїхала «забирати чоловіка із фронту». Забрала, виконувала разом із ним завдання. Кеп влаштувався на місцевому базарі вантажником, а дружина майстерно зображала провінціалку, яку нічого, крім чоловіка, не цікавить.

— Бачив, як тікали з Донецька в Україну, Крим, Росію ті, хто мав гроші, — розповідає Кеп, — а хто виживав як міг в умовах окупованого міста. Але найбільше вражала молодь, яка прагнула здобути тут освіту, добре знаючи, що ніде, крім «ДНР», дипломи не визнають. Побував у Донецьку на концерті Кобзона. Всередину, щоправда, не заходив (побоявся відеокамер, які могли мене зафільмувати, що було небажано), але голос співака (уже покійного) чув.

Вона набої підносила

Подальша служба Кепа й Марусі проходила вже у 8-му окремому батальйоні Української добровольчої армії «Аратта». Він воював кулеметником, а вона була в нього за другий номер — підносила набої. Я навіть дивувався, як маленька на зріст, худенька, схожа на ученицю старших класів жінка могла це робити. Автомат із кількома магазинами, здалося, переважував її. Але ні! Маруся з ним, як розповів Кеп, проходила там, де натреновані чоловіки не могли. І воювала, нічого не вимагаючи. Як і її чоловік.

— Ми добровольці, народна армія, воюємо не за гроші, а за ідею, — Кеп стає серйозним. — На мою думку, допомагати держава повин­на тим, хто став інвалідом, чи сім’ям загиблих. Я підрахував нещодавно, що за час участі у бойових діях встиг поховати 50 побратимів. Ось про кого потрібно піклуватися! Бо якби не ці справжні захисники України, російський солдат топтав би своїм брудним чоботом не лише землю Донбасу!

Весна 2016-го

Додому Кеп повернувся навесні 2016 року. Маруся, яка прослужила з чоловіком майже рік, завагітніла, і він вирішив не ризикувати більше ні її, ні здоров’ям майбутньої дитини. У батальйоні це рішення побратима схвалили.

Із фронту подарунком для старшого сина були Почесний знак «Маріуполь відстояли, перемогли!» від громадської ради міста Маріуполя та медаль «За оборону Донбасу». Через деякий час у фронтовій сім’ї народилася друга дитина — син Тимур.

— На перших порах звикнути до тихого життя (не зриваєшся вночі від вибухів) було важко, — підсумовує розмову Кеп. — Але найкращою реабілітацією для мене стали діти. Микита і Тимур відганяють від мене похмурі думки й поганий настрій.