Усі шестеро дітей сім’ї Печених із Золотого у 2014 році стали волонтерами. Та й як інакше, коли мама й тато з ранку до вечора розвозять найбільш постраждалим людям продукти і медикаменти, речі та мийні засоби? «Ми співпрацювали з різними міжнародними організаціями, починаючи з People inneed («Людина в біді», Чехія), яка першою сюди приїхала в серпні, привезла гуманітарну допомогу. Діти допомагали розвантажувати машини, фасували пакети. Для них це було дуже незвично, цікаво, — згадує Світлана Печена. — Вони бачили, як люди радіють допомозі, дякують за неї. Це сильний виховний момент».

Кохання з першого погляду

Селище Золоте — за лічені кілометри від лінії розмежування, тобто фактично на лінії вогню. А в перший рік бойових дій тутешні люди днювали й ночували в підвалах. Тож у жовтні сім’ї Печених запропонували вивезти дітей із зони конфлікту. «Відправила трьох — Діану, Вітю і Славка, моїх прийомних діток. Вони три місяці жили в місті Винники Львівської області. А наші були тут. Бо молодший Марат був тоді ще зовсім маленьким: якби поїхав з іншими, то була б для нього велика психологічна травма. Тоді мені довелося б теж їхати, а як залишиш будинок і волонтерські справи?» — розмірковує прийомна мати.

Вона вважала, що не має права наражати на небезпеку саме прийомних дітей. І тільки в цьому особливе ставлення до них. А в іншому плані всім у цій сім’ї відміряно максимум любові й турботи від старших.

Як люди вирішують стати батьками чужим дітям? «Багато років тому ми познайомилися із прийомною сім’єю з міста Бердичева Житомирської області. Там протестантська церква купила будинок, і в ньому облаштували дитячий будинок сімейного типу. На той час там було п’ятеро вихованців. Четверо — вже підлітки і маленька дівчинка, їй було тоді трохи більш як два роки. Знайшли малу десь на вулиці, вона замерзала. Зворушлива історія. І серце не могло цього забути, — згадує Світлана Печена. — Ось тоді й зародилася ідея. Але ми з чоловіком довго йшли до цього — шість років думали і планували. А одного прекрасного грудневого ранку, це був 2008 рік, поїхали у справах до Первомайська. Проходили повз будівлю, де розташовувалася служба у справах дітей. Ось і кажу чоловікові, мовляв, зайдімо, просто запитаємо, що треба для створення прийомної сім’ї. Зайшли, поговорили і одразу написали заяву».

Щоправда, пощастило стати прийомними батьками не відразу. Кілька разів виходило так: щойно Печені приходили знайомитися з дітьми, знаходилися їхні давно втрачені або навіть забуті родичі. І дітлахів забирали. «Виходить, ніби з нашої подачі діти поверталися в рідні сім’ї. Ми стали наче таким собі талісманом», — усміхається Світлана Миколаївна. Та ось благодійників запросили в інтернат міста Щастя до хлопчика, в якого померла мама. «Вивели Вітю до нас, а він застуджений. На спині шалапути приліпили папірець із написом «Такі, як ти — лох». Він з нами майже не розмовляв, а тільки кивав. Потім вже ми запитували, чому погодився піти до нас, і хлопчик чесно відповів: «Мені було все одно, куди йти, аби з інтернату», — згадує Світлана Миколаївна. — Звичайно, ми поквапилися його забрати. Спочатку він був, так би мовити, семирічне непорозуміння, а тепер уже й помічник чудовий, і просто хороша дитина».

Трохи менш ніж через рік Печеним зателефонували зі служби у справах дітей і сказали, що є у притулку двоє дітлахів. І ситуація така: якщо до 1 червня їх ніхто не забере, брат і сестра підуть у різні інтернати. «Ми з чоловіком одразу сіли в автобус на Красний Луч. Навіть фотографій дітей не бачили. Діані було 5,5 і Славку — 8 років. Познайомилися, вони дали дозвіл жити в нас. І відтоді ми всі разом», — просто каже Світлана Печена. Їй здається, що так, як роблять вони з чоловіком, може зробити кожен. Але далеко не в кожної людини серце готове прийняти чужу дитину як власну.

Маленька кухня здається величезною, коли вся сім’я за столом. Фото автора

Новосілля перенесли

У 2011 році великій прийомній сім’ї Печених запропонували стати дитячим будинком сімейного типу. У Луганську австрійський благодійний фонд SOS-Kinderdorf профінансував будівництво дитячого селища на території Кам’янобрідського району. У новий мікрорайон входив комплекс будівель для семи дитячих будинків сімейного типу. Кожній багатодітній родині мали надати по 200 кв. м житлової площі. Будинок для сім’ї Печених планували здати в 2013 році, потім новосілля перенесли на 2014-й.

«Будинок двоповерховий: п’ять кімнат, ігрова. Він був майже готовим. Ми вже ходили поверхами, діти мріяли, де чия буде кімната. Шпалери вже були, лінолеум. Як казали будівельники, залишалося кілька тижнів, і його мали здавати, — з гіркотою розповідає Світлана Печена. — У підсумку будинок нашої мрії опинився на окупованій території. Як нам розповідають, тепер там вже й подвір’я бур’яном поросло, і порожня будова стоїть побитою».

У Золотому в сім’ї Печених квартира, утворена внаслідок об’єднання двокімнатної з однокімнатною. Загальна житлова площа — 80 квадратних метрів на сімох. Тобто перенаселення. Кухня, грубка, душ і туалет — усього по одному. А вранці майже всім треба у справах фактично одночасно.

Тож просторий світлий будинок залишається мрією для всіх.

Де провести літо?

Ще торік такого питання не було — виїжджали на дачу. І нехай ділянка невелика, а будиночок стандартний, оскільки сім’я дружна, всім вистачало місця. «Це була наша резиденція», — кажуть у сім’ї Печених. «Але 26 січня цього року в наш дачний будиночок влучив снаряд і розбив його. Ми не одразу зрозуміли, що сталося, — зізнається Юрій Печений. — Спочатку побачили вирву. Але зовні все було цілим. І тільки потім, коли я пішов годувати собаку, зайшов усередину, а там і піч розбита, і стіни, і вікна. Другий снаряд пробив дах і застряг всередині будівлі».

Знадобилися спеціальні зусилля рятувальників, бо міну треба було знешкоджувати. Так сім’я Печених позбулася ще й городу, адже на дачі не тільки бавилися, гуляли й веселилися. А тепер там небезпечне, як виявилося, для дітей місце.

Проте люди в цій сім’ї не втрачають сили духу й надії на краще.

Навіть коли всі зібралися на одному дивані, щоб сфотографуватися, стало зрозуміло: тут кожен стоїть горою одне за одного. Таким людям до снаги розв’язати найважчі завдання.