ПОСТАТЬ

Творчі вершини поета Леоніда Горлача – історичні романи «Мамай» і «Мазепа»

Леонід Горлач починав разом із шістдесятниками, і тодішні його поезії, як згадує Борис Олійник, «променіли непоказною, але відчутною внутрішньою культурою, тактовністю у поводженні зі словом». 1982 року з’явився історичний роман у віршах «Ніч у Вишгороді» — важливий твір для української поезії в осмисленні національної історії і принципово інша якісна сторінка в біографії поета. На зміну ліричним експромтам, що з’являлися несподівано й легко, прийшов мовби викуваний вірш, з одвічною загадкою народження і смерті людини. 

Осягає історію як поет

Прощається з життям у своїй вишгородській резиденції Великий князь київський Ярослав Мудрий. Подумки переходить життєвими дорогами, які пронизали його минулі дні, й болісно дошукується в них сенсу. Битви, боротьба за престол, інтриги, кохання, самотність, яка оточує на вершинах влади, незбагненність багатьох речей та ще віра в те, що  це було не намарне, бо з-під його державної руки викликом усьому світові піднялася Київська Русь, — ось що постає в Ярославових спогадах і роздумах у нічному Вишгороді. У сум’ятті останніх дум і настроїв князя перемагає чуття будівничого держави, йому нестримно прагнеться

Побачити духовним зором
земні діла свої усі
і задихнутися прозоромсвоєї рідної Русі.

За чотири роки по «Ночі у Вишгороді» з’явився другий його історичний роман, «Слов’янський острів», із Яном Жижкою та українськими козаками в сюжеті й  алюзіями з української історії та з доби літературного народження твору. Ще раз увиразнилася істина: не жанр визначає творчий успіх, а талант, і тільки талант.

У «Мазепі» Горлач не намагається переповісти життя гетьмана — у нього не завдання історика, він осягає історію художньо, як поет. Без жодних дат, дидактичної риторики, аналізу причинно-наслідкових зв’язків воєн, повстань, перемог і поразок. Зате з гарячим пульсом історії, живими обличчями, близькими й далекими голосами... Події і люди в поета мовби виходять із рамок минулого і з’являються в сьогоденні; виникає відчуття, що все це  має безпосередній стосунок до читача. Така сила поезії.

«Перст Аскольда» й «Чисте поле» засвідчили: Горлач знайшов себе передовсім в історичному романі. Це справді його жанр. «Мамай» та «Мазепа» — його творчі вершини. «Мазепа» (у першій редакції —«Руїна») став особливим випробуванням для автора, якого підстерігала небезпека піти в фарватері або міфологічної традиції, започаткованої Вольтером («Мазепа» Дж.Байрона, В.Гюго, Б.Залєського, Ю.Словацького ), або ж варіювати лірико-публіцистичні мотиви Сосюриної поеми. Горлач вистояв перед  спокусами. Його «Мазепа» концептуально абсолютно самостійний твір. Тут історія, побачена українськими очима. Горлач не відчуває потреби бути адвокатом Мазепи, бо його Мазепа — не підсудний, а активна дійова особа національної  історії, що поставила гетьмана в надзвичайно трагедійну ситуацію.

Леонід Горлач: від молодечого ентузіазму — до розради в далеких днях. Фото з сайту quelta.com.ua

У численних відступах «з погляду вічності», які так полюбляє автор, він справді художньо сильний і винахідливий. Ось, скажімо:

Держава — що?
                    Вона собі держава,
хоча від неї в тебе булава.
Та як спікає самота іржава
і тіло, й душу, і німі слова!
Перед тобою хиляться
                                       мільйони.
Страшна то сила —
                   влада над людьми.
Коли нема на вчинки 
                                    заборони,
не дай в собі збудить
                           сваволю тьми...
Його душа в минуле поспіша

У романах Леоніда Горлача живе «вогонь, а не попіл» історії, яка для нас, українців, як це буває в постколоніальних умовах, усе ще лишається чимось значно більшим, ніж минуле.

А в одному з порівняно недавніх його віршів обпекло відчуття, яке раптово вривається в кожне життя:

Вже й не живеш, а доживаєш
 і дожинаєш в холоди,
і непомітно проминаєш,
як незупинний плин води.
Єдина неголосна втіха —
теплий спогад із далекого
минулого:
Та в цім житті, як в океані,
що все собою огорта,
все світять, світять у тумані
колишні сонячні літа.

Отож оптимізм у поета скінчився, як закінчується в людини молодість. У нього з’являються, як люблять писати критики молодшого покоління, інші дискурси: «Над небозводом рідного народу поет — як знак розбитого ярма». І починає домінувати грозовий колорит. Водночас у його лірику, творячи яскравий художній сплав, увіходить епіка.

І раніше чутливий до історії, Горлач щодалі більше подорожує в ній. Тепер і на всі сучасні йому події він дивиться з далекої — мовби тисячолітньої — відстані. Ось як у вірші «Мені здається: я давно помер...», де ліричному героєві виразно чути з пластів віків кличі та прокляття із сердець людей різних часів.

Пророк пророка жадібно
                                          зжира.
Народ каміння для биття
                                          збира.
Все як було з печерних
                                   пожарищ,
хіба що помінялись плач
                                           і клич.
Я тим, що знав, наситився
                                         сповна,
Тепер близька мені глибінь
                                            земна.
А все ж таки життя жива
                                              луна
мою схололу душу не мина…

Це вже зовсім інший Леонід Горлач. Пізній. І геть позбавлений молодечого ентузіазму. Цей вірш може бути своєрідним мотто до його «Гора горі не набажає горя...», «Спасибі Богові за зиму...», «Летять літа і пролітають...», «Коли вигорає дотла», «Створив Господь нас по своїй подобі...», «Такий цей час вогненнодугий...» Такі вірші не приколисують і не окрилюють, бо мудрість приносить із собою велику печаль. У Горлачевих рядках дедалі частіше вимальовується похмурий образ ночі («Ця ніч безконечна, як смерть...», «Скажи ж мені, ноче дощів...»), і він не знає жодних рецептів для оптимізму чи захисту. Поет апелює до своєї душі, щоб трималася з ним у цьому світі скільки зможе. А вона шукає розради у далеких днях: «І лиш стара моя душа не знає, де себе подіти, та й у минуле поспіша...»