Тонометр поволі відраховує 35 ударів. До пам’ятного знака «Жертвам Чорнобильської катастрофи» в Рівному лягають живі квіти. Символічна хвилина мовчання здається вічністю…

Говорять про подвиг чорнобильців і про те, як «багато» роблять для них сьогодні. Лікар Віра Ільчук, яка 26 квітня приходить сюди щороку, здебільшого мовчить. Про кого і про що думає вона в ці недовгі хвилини? Звісно, про тих, хто разом із нею працював у самісінькому епіцентрі біди. Жінка тримає в руках старі фотографії з Чорнобиля — справжні реліквії. Бо переважна більшість її колег уже, на жаль, служить Господові на небесах. І, вочевидь, не менш достойно, ніж відслужили нам, людям.

…У 1987-му лікар-організатор обласного управління охорони здоров’я Віра Ільчук очолила бригаду рівненських медиків, яку відрядили до вахтової поліклініки у місто Чорнобиль з 9 листопада по 9 грудня. Ось він, той пожовклий від часу наказ по управлінню з грифом «Для службового користування».

До Києва ми приїхали поїздом, а звідти нас забрав автобус у Чорнобиль, — гортає сторінки пам’яті. — Перед очима й досі стоять величезні червоні яблука на оголених уже деревах. А ще цілі зграї щурів, які перебігають нам дорогу… Коли прибули на місце, нам одразу видали спецодяг — свого нічого не дозволяли носити. Замість курток та пальт ми одягнули непривабливі, зате теплі фуфайки, — отак і ходили місяць. Одразу провели інструктаж: без потреби на вулицю не виходити. Зрештою, в нас на це просто не було часу, адже працювали з 8-ї ранку до 20-ї вечора. Таким був режим роботи вахтової поліклініки, що входила до складу медико-санітарної частини №126 Чорнобильської АЕС. Вона розміщувалася в дерев’яному приміщенні в самісінькому центрі Чорнобиля.

Медики різної спеціалізації мали обстежувати та надавати невідкладну допомогу тим, хто працював на атомній станції, та за потреби виводити людей із зони. От тільки можливості для цього виявилися вкрай обмеженими. У столі вони одразу знайшли записку, яку залишили колеги з Івано-Франківщини, котрі щойно від’їхали: «Реактивів немає, медикаментів — теж…» Віра Ільчук терміново зателефонувала в управління охорони здоров’я Рівненщини, і вже за два дні отримали медикаменти, реактиви, пломбувальні матеріали. І фактично цілодобово допомагали людям з усього колишнього Союзу.

Віра Ільчук

На запитання, чи боялися, відповідає: «Страху не було, хоча на календарі був кінець 1987-го. Багато про що лікарі, звісно, здогадувалися. До того ж добре бачили, з ким працюють. Якось прийшов зі станції хлопчина років 20-ти та й каже: «Мама мене сама виховує, грошей не вистачає, тож я попросився побути довше, ніж 15 днів. Ось, бачите, заробив», — і дістає з кишені пачку грошей. Натомість наш терапевт Василь Атаманець терміново спрямував його до Києва. А щойно хлопець вийшов за двері, зітхнув: заробив собі на похорон та ще хіба на пам’ятник — щитовидка просто розвалюється».

Каже, стоматологічний матеріал світився від радіації, аж дзвенів, як і документи, з якими працювала переважно вона. До їдальні ходили організовано, через спеціальну рамку, що фіксувала радіацію. Заходиш у верхньому одязі — дзвенить, а струсиш його в коридорі — вже ні, тоді тебе пускають. Мешкали в колишньому житловому будинку, з якого вивезли людей. Він був обтягнутий плівкою, наче парник. На лацкани фуфайок їм теж одразу почепили датчики, що мали фіксувати накопичення радіації. Але потім зняли, нічого не прокоментувавши.

Втім, кожен із них таки отримав свою дозу радіації: ліквідаторами просто так не стають. А вона — ліквідатор першої категорії, як і переважна більшість колег.

Не знає, як склалася доля кількох місцевих, які всупереч наказам не поїхали з Чорнобиля. Працювала в поліклініці немолода вже санітарка. «А ми, казала, нікуди не поїхали: ловимо з дідом рибу, полуницю вирощуємо. Нас, як те старе дерево, пересадити вже не можна…» І була в тих словах якась особлива мудрість… Віра Іванівна дуже хотіла знайти ту жінку через 30 років, коли поїхала на екскурсію в Чорнобиль. Але й самого приміщення вахтової поліклініки вже не було.

Віра Ільчук знову гортає пожовклий від часу наказ «Для службового користування», вчитується в додаток зі списком прізвищ колег. У ньому — 35 осіб (символічна як для нинішнього року цифра, що й казати!). Стоматолог Олексій Регеда відійшов одним із перших, лор Анатолій Левчук теж уже не з нами, як і офтальмолог Антон Горобюк. Нещодавно відлетіла у вічність її подруга лікар-лаборант Марія Хоронжук…

А ось невролог Ігор Шумлянський, терапевт Василь Атаманюк, медсестра Наталія Вершило й сьогодні в строю, на службі у земляків. Тепер у них, як і в неї самої, — інша передова, коронавірусна. Вони достойно тримають удар нової непроханої й невидимої, як і радіація, біди. Бо клятва Гіппократа — то для них не порожній звук.