Священний обов’язок кожного військового — захищати свою державу та її незалежність від загарбників. Наші віддані хлопці й чоловіки роблять це, не шкодуючи здоров’я, а часом і життя. І ми вітаємо героїв, оплакуємо загиблих, допомагаємо пораненим і чекаємо на тих, хто воює. Та ніде правди діти, нечасто згадуємо про тих, хто потрапив у полон. А обмін полоненими не проводили вже рік… Звісно, будь-кому втручатися в обмін не слід. Для цього є офіційні державні органи і компетентні спеціально підготовлені особи. Але саме громадськість, тобто звичайні люди, можуть не дати замовчати проблему, обговорювати, щоб привернути якомога більше уваги. Експерт-політолог Олександр Палій під час міжнародного круглого столу «Стоп, Путін! Стоп війна!» наголосив: ворог користується тим, що українці — нація, сповнена емпатії. Він давно зрозумів: якщо в нас за кількох студентів, побитих беркутівцями на Майдані, вийшов мільйон протестувальників, чого в Росії ніколи не відбулося б, то це ворог може використати у своїх інтересах. 

Приборкати емоції

Захоплювати в полон українців, і не лише військових, й шантажувати ними і рідних, і керівництво країни, розхитуючи ситуацію всередині держави. Тож слід розуміти, що українська висока емоційність, наша єдність і солідарність — це добре, але ці наші позитивні риси ворог може використати як вразливе місце. І доки ми апелюватимемо лише до своєї влади, доти ворог триматиме їх у полоні, намагаючись диктувати нам свої умови.

Є формат мінських угод, за якими теоретично можливий обмін заручниками. Та маємо зважати, щоб він був рівноцінним. Українські військові й спецслужби протягом останніх років затримали майже 900 терористів. А обміняти їх пропонують на 100 полонених українців. Звісно, нам дуже важливий кожен, але не слід забувати, що для того, щоб упіймати кожного терориста, наші спецслужби проводили величезну роботу, розробляли спецоперації, а інколи платили пораненнями й життями своїх фахівців. Тому перед тим, як проводити нерівноцінні обміни, слід двічі подумати.

Тож на його переконання, щоб розв’язати проблему, з одного боку, громадськість і фахівці мають підштовхувати владу, але делікатно й без надмірного тиску, до правильних рішень. З другого — не показувати ворогові, що ми вразливі всередині.

Важливий кожен

А капелан Михайло Гредій наголосив: маємо пам’ятати: немає в світі більшої цінності, ніж людина. У часи війни керівництво країни має насамперед дбати про народ загалом, на тлі якого втрата кількох життів може видатися не дуже значною. Але щойно почнемо так мислити — втратимо людяність. Адже якщо пишатимемося нашими здобутками, безвізовим режимом, спортивними досягненнями, але життя однієї людини вважатимемо чимсь другорядним, то, напевно, з нами щось не так. Бо без конкретної людини, особистості всі здобутки будуть дрібними й неістотними.

Звісно, більшість українців не можуть відчутно вплинути на те, щоб ця війна закінчилася. Проте можемо не замовчувати проблеми тих, хто, захищаючи нас, потрапив у лабети загарбника, переконаний священик. Адже колись запитають у кожного, і відповідати доведеться не лише за зроблене, а й за те, що могли, але не зробили…

Мрія побачити тата

Волонтерка Вікторія Солодухіна поділилася болем: нині в полоні сепаратистів — чоловіки і сини її подруг. У двох таких родин, що живуть у Дніпрі, підростають маленькі донечки, які досі не бачили татів. Але принаймні вони знають, що ті живі. Отже, є надія на повернення.

А найгірше, напевно, родинам зниклих безвісти. Пані Вікторія розповіла про одну з подруг, син якої згинув в іловайському котлі. Не загинув, а саме згинув. Певний час матері нав’язували тіло з буцімто 99% підтвердженою ДНК, в якому вона його не впізнала. Також був свідок, який начебто на власні очі бачив, як хлопця розстріляти. Та з часом він кілька разів змінював покази: що не бачив, а лише чув, як це сталося, а зрештою, що навіть чув лише розповідь третьої особи, яка начебто щось бачила... Усе це тривало півтора року.

Аж раптом в інтернеті мати побачила фото, на якому були українські полонені на примусових роботах у Сніжному на Донеччині. В одному з них вона впізнала свого Андрія. Через Фейсбук волонтери й родина просили впізнати зображених на світлині. За 10 діб упізнали майже всіх. З’ясувалося, що один з хлопців, яких вже звільнили, також живе у Дніпрі й працює в музеї АТО. Волонтери і мати зустрілися з ним, і той підказав, де знайти й інших хлопців із фото. Під час зустрічі вони розповіли, що бачили і знали Андрія, а один навіть сидів з ним в одній камері. Усі ці хлопці давно вдома й були переконані, що Андрій також. Але його мати й досі лише мріє про це, і доля хлопця залишається невідомою.

Волонтерка зауважила: є непідтверджена інформація, що деякі українські військовополонені можуть перебувати у психлікарнях Росії. А рік тому Георгій Тука офіційно повідомляв про 150 наших хлопців, яких, за даними СБУ, переправили на Кавказ. Отже, рідні намагаються не втрачати надії й чекають.

Вікторія Солодухіна наголосила: родинам зниклих безвісти, напевно, ще важче, ніж рідним тих, хто в полоні. Про тих, кого оголосили зниклими без вісти, турбуються здебільшого рідні й волонтери. Більше майже нікого їхня доля не цікавить. А так не має бути.

Статус досі не визначений

А представник Української Гельсінської спілки з прав людини Аліна Павлюк наголосила, що нині найбільша увага — до верифікації списків для обміну полоненими, до якої залучено представників Офісу уповноваженого ВР з прав людини. Далі ж залишається чекати і сподіватися. Але поки що надії мало, бо у мінських домовленостях прописано, що обмін полоненими навіть у форматі всіх на всіх стане можливим лише після повного відведення озброєнь із двох сторін. А цей процес, як відомо, розпочинали вже не раз…

Досі залишається проблема з визначенням статусу. Офіційно в країні немає війни, а лише АТО. Отже, ці хлопці — лише заручники, тобто постраждали від кримінального правопорушення. І після повернення не мають права на жодні компенсації, а лише на процес досудового розслідування й розгляд справи в судовому порядку. Тож органи Нацполіції відкривають провадження за загальнокримінальними статтями або ситуацію розглядають як воєнний злочин Головна військова чи Генпрокуратура України. Отже, зі статусом таких людей давно слід визначитися й налагодити систему розслідувань, збирання доказів і визначення відповідальності винних за те, що відбувається на сході нашої держави.

Серед гострих питань — компенсації й реабілітація полонених і їхніх родин. Адже нині дружинам і батькам ні до кого звернутися за допомогою та підтримкою. Так, є волонтери, але така робота не системна. А ще коли з полону звільняють військового, то він має певний набір соціальних гарантій — пролікуватися у шпиталі, отримати психологічну допомогу. А ось цивільні заручники після повернення можуть розраховувати лише на рідних і друзів. А це також, на думку правника, несправедливо і слід змінити.

ДУМКА ФАХІВЦЯ

Ігор МАЗЕПА, 
член Комісії державних нагород
і геральдики при Президентові України:

— Відзначення українців, які перебували у полоні, нині розглядають у кількох проектах. Це може бути відзнака, наприклад, на рівні Міноборони.

Але частково українці все ще перебувають під впливом радянського часу, коли в 1941 році Сталін ухвалив указ, згідно з яким усіх військових, які потрапляли в полон або перебували на окупованих територіях, автоматично визнавали зрадниками. Навіть ті, кому пощастило повернутися, вдома потрапляли під репресії. І в декого таке ставлення, ніде правди діти, залишилося ще й досі. Хоч у розвинених країнах ставлення до полонених, особливо до військовополонених, зовсім інше. У Франції відзнака для полонених з’явилася ще у 1927 році, в Бельгії — у 1947-му, у США — в 1985-му.

Перебуваючи в зоні проведення АТО, я зустрічав чимало героїв-військових, які пройшли страшні тортури полону, втративши здоров’я. Але вони заміняли скалічені кінцівки протезами і… знову поверталися на фронт. І подвиг таких самовідданих людей не можна забути, їх слід відзначити.

У підсумку.  Щодня родичі полонених військових чекають на бодай якісь новини про рідних. Їхнє життя вимірюється зустрічами сторін у мінському форматі та нечастими цензурованими листами від тих, про кого не перестають думати ні на секунду. Напевно, тому, хто сам не відчував такого, неможливо осягнути їхній біль. Та всі ми — представники влади, військові, волонтери, громадські діячі, представники церкви й просто небайдужі патріоти — за допомогою міжнародних правових інституцій маємо порушувати це питання, а також знаходити шляхи й можливості, щоб повернути додому наших героїв. Адже, напевно, жодна інша емоція не зрівняється з тим, як мати, дружина та дитина обнімають воїна, який нарешті повернувся додому після довгої розлуки.