ІСТОРІЯ

Завтра 230-річчя Василя Жуковського, якого Кобзар вважав своїм рятівником  і присвятив йому одну з найкращих поем — «Катерину»

Перипетії звільнення Кобзаря з неволі нібито добре відомі всім ще зі шкільної лави. У численних біографіях письменника йдеться про його випадкову зустріч у Петербурзі із земляком — молодим художником Іваном Сошенком, який, у свою чергу, познайомив Шевченка із видатними майстрами пензля Олексієм Венеціановим і Карлом Брюлловим. Останній намалював портрет знаменитого російського поета Василя Жуковського, який розіграли в лотерею, а за виручені кошти звільнили талановитого юнака з неволі. Хіба що за радянських часів не уточнювали, що лотерею проводили серед членів царської родини. Через це чимало хто навіть серед наших земляків розцінює спрямовані проти самодержавства твори поета мало не виявом чорної невдячності до вінценосних «благодійників».

Бідний студент Сошенко

На час доленосної для юного Тараса зустрічі з Іваном Сошенком того важко було назвати художником. Він лише навчався на другому курсі Академії художеств і, як згодом сам розповідав, мало чим міг допомогти землякові: «Да и чем мог пособить его горю я, бедный труженик-маляр, работавший беспрерывно из-за куска насущного хлеба, без связей, без протекции, без денег?» Однак недаремно Петербург тих часів жартома називали «колонією освічених малоросів», більшість із яких не цуралися свого земляцтва, хоч, зрозуміло, воно чітко розділялися за соціальним становищем. На щастя, як засвідчує Сошенко, «я был хорошо знаком с известным малороссийским списателем Е. Гребенкою. С ним-то я прежде всего посоветовался, каким образом помочь нашему земляку. Гребенка принял близко к сердцу мое предложение».

Варто згадати, що вечори у вже відомого і популярного письменника Євгена Гребінки були чи не найдемократичнішими. На них приходили як молоді митці-початківці, так і сановні «малороси». Як засвідчує один із найвідоміших літописців мистецького життя столиці Іван Панаєв, у Гребінки збиралося «многочисленное общество и между прочим Шевченко, который начинал уже пользоваться большой популярностью между своими соотечественниками».

Саме завдяки Євгенові Гребінці відбулося знайомство Шевченка із всесильним, за відгуками сучасників, конференц-секретарем Академії художеств Василем Григоровичем, який був родом із Полтавщини. Це про нього поет згодом написав у вступі до поеми «Гайдамаки»:

Якби не він
спіткав мене
При лихій годині,
Давно б досі заховали
В снігу на чужині.

Зацікавившись долею талановитого земляка, Григорович представив його найвідомішим художникам, серед яких син ніжинського грека Олексій Венеціанов та знаменитий Карл Брюллов. Саме останній залучив до справи звільнення Шевченка з рабства Василя Жуковського — видатного російського поета, знаного «ходатая у справах скривджених» і… вельми впливового у сановних колах наставника престолонаслідника Олександра Миколайовича.

Карл Брюллов. Портрет Василя Жуковського. 1838 рік. Фотокопії надані автором

Чим  талановитіший, тим… дорожчий

Нині нам важко уявити, яке величезне враження на сучасників справила знаменита картина Карла Брюллова «Останній день Помпеї», що прославила ім’я геніального митця на всю Російську імперію. Художник сподівався, що його відомість і слава дадуть змогу вмовити заможного поміщика Енгельгардта, який навряд чи сам знав точний лік тисячам своїх кріпаків, відпустити одного з них на волю. Однак чужий до будь-яких сентиментів кріпосник навіть не зрозумів, про що йдеться.

Більше пощастило прагматичнішому придворному живописцеві Венеціанову, якому далекий від «філантропії» Енгельгардт прямо заявив, що готовий відпустити Шевченка на волю… за 2500 рублів! Ціна для тих часів нечувана, бо зазвичай навіть за обдарованих художнім хистом кріпаків, які згодом навчалися в Академії художеств, просили приблизно 1000 рублів.

Звісно, можна обурюватися жадібністю поміщика, хоч із ринкових позицій зрозуміти його можна, бо після чотирьох років навчання у «живописних справ цехового майстра» Василя Ширяєва талановитий юнак приносив і «орендареві», і законному власникові солідний прибуток. Не зайве згадати, що ширяєвська артіль брала участь у розписуванні інтер’єрів знаменитого Великого театру в Петербурзі та двох головних адміністративних установ Російської імперії — Сенату і Синоду. Причому аж ніяк не малозначущих допоміжних приміщень. Так, наприклад, у Великому театрі Ширяєв і його головний рисувальник Шевченко розписали зал для публіки, парадні сходи, аванзали імператорської та міністерської лож, виконавши робіт на величезну за мірками того часу суму — 21 тисячу рублів.

Крім того, відпускаючи Шевченка на свободу, Енгельгардт мав достроково розірвати договір із Ширяєвим, сплативши йому відповідну неустойку. Втім, на думку дослідників, скупість «живописних справ майстра» зіграла з ним злий жарт, бо, прагнучи викупити у власника-кріпосника «живу душу» якнайдешевше, Ширяєв применшував хист свого помічника, чим сам себе покарав. Не даремно вже наступного дня після викупу Шевченка його «орендар» змушений був розірвати контракт на розпис інтер’єрів ще кількох петербурзьких театрів. Більш того, зустрічаючись із Сошенком, Ширяєв звинувачував його в пограбуванні, бо втрата Шевченка, мовляв, обернулася для цехового майстра багатотисячними збитками.

Відпускна Шевченка, видана 22 квітня 1838 року

Лотерея,  що… не відбулася

Та найдраматичніші події розгорілися довкола проведеної у Свят-вечір 24 грудня 1837 року в Анічковому палаці Санкт-Петербурга лотереї, в ході якої члени «августійшої родини» розігрували написаний Карлом Брюлловим портрет Василя Жуковського. Відомий дослідник біографії Шевченка Петро Жур свого часу дійшов висновку, що Кобзаря «було звільнено не лише за гроші, виручені від лотереї, проведеної в царській сім’ї». Він довів, що Шевченка викуплено «раніше, ніж зібрано гроші за лотерейні квитки».

Нині вже документально підтверджено, що цариця згодилася внести на лотерею 400 рублів, її діти — велика княгиня Марія Миколаївна та престолонаслідник Олександр — по 300 рублів. А Енгельгардт підписав відпускну Шевченкові 22 квітня 1838 року лише після того, як сповна отримав усю запрошену ним суму — 2500 рублів. Не менш промовисто, що знаменитий брюлловський портрет Жуковського ввійшов до… залишеної після смерті художника спадщини, що перейшла до його брата Олександра Брюллова. Зрозуміло, що це могло статися лише за однієї умови: лотерея не відбулася, і полотно, відповідно, не дісталося нікому з царської родини.

Не зайве нагадати про принциповість Брюллова у питаннях оплати створених ним полотен, що підтверджує історія із придбанням імператрицею його картини «Бахчисарайський фонтан», яка залишалась у майстерні митця аж до повної оплати вінценосною особою її замовлення. Отож, на переконання сучасних дослідників, кошти на звільнення Шевченка внесли самі ініціатори його викупу — Брюллов, Жуковський та їхні найближчі друзі. Щоб не ставити талановитого юнака у незручне становище, правди йому не розповіли, а тому Кобзар вважав, що завдячує волею нібито успішно проведеній лотереї.

Тарас Шевченко. Катерина. 1842 рік

З лабетів неволі

Великий Тарас свято шанував свого рятівника Василя Жуковського і навіть присвятив йому одну з найкращих поем — «Катерину». Однак мало хто з її читачів нині замислюється, чому над твором, що починається словами «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями» стоїть присвята «Василию Андреевичу Жуковскому в память 22 апреля 1838 года» і як «мирно уживаються» нібито образливе слово «москалі» із вдячністю сановному поетові Росії.

Шевченко добре знав, що Жуковський — позашлюбний син російського дворянина Афанасія Буніна і привезеної з походу невільниці-турчанки. Лише завдяки випадковому збігу обставин дитина не стала закріпаченим байстрюком рідного батька. Однак дика за суттю картина, коли мати не сміла навіть сісти поруч зі своїм хазяїном-паном та визнаним ним сином-паничем стала одним із найяскравіших дитячих спогадів майбутнього світоча російської поезії.

Не даремно ще за два роки до виступу декабристів на Сенатській площі Василь Жуковський відпустив на волю своїх кріпаків, а вихований ним Олександр ІІ став царем-визволителем, якому судилося покінчити з ганебним кріпосництвом у всій Російській імперії. Втім, для українців не менш важливо, що саме завдяки синові полоненої турчанки кріпак Тарас Шевченко отримав волю, щоб розбудити національну самосвідомість земляків-«малоросів».