Лікарі не втомлюються повторювати: хворобі краще запобігти, ніж потім її довго і важко лікувати. А наше сьогодення підказує, що це стосується і сепаратистської чуми, спалах якої стався на Донбасі навесні 2014 року. Таке лихо тоді загрожувало й кільком іншим областям, проте там знайшли способи локалізувати проросійську гарячку і не допустили поширення її потворних проявів. Виняток становлять тільки Донеччина і Луганщина, де самопочуття окремих територій досі залишається стабільно важким.

Слов’янськ у цьому плані особливе місто, бо саме тут озброєні представники «руского міра» — диверсанти на чолі з Гіркіним-Стрєлковим розв’язали гібридну війну і, взявшись «захищати» донедавна мирних людей, перетворили їх на заручників і жертв. Згадуючи ті події квітня-травня 2014-го, коли все починалося, місцеві жителі кажуть, що тримісячне жахіття окупації стало наслідком абсолютної бездіяльності міської влади і правоохоронців, які здали місто і його людей групі російських зайд та «ополченню», сформованому переважно з місцевих представників кримінального світу і маргіналів.

Фото Володимира ЗАЇКИ

Поспішна барикадизація міста

«Почувши про вранішній штурм невідомими міського відділення міліції, а потім і міської ради, багато людей закономірно прийшли до місць подій, — згадує жителька міста Віра Василівна. — Нам важко було зрозуміти, що відбувається насправді, але невдовзі дізналися: приміщення захопили без бою. Невідомі у камуфляжі й чорних масках гарячково готувалися до бойових дій. Звідкілясь привезли пісок і почали засипати його в мішки, інший автомобіль привіз покришки, і біля міліції з двох боків швидко виросли барикади».

Люди тепер свідчать про очевидний символізм ситуації, адже пересічні містяни і невідомі в масках тоді стояли по різні боки барикади. Складалося враження, ніби загарбники спершу навіть трохи побоювалися великої кількості людей, які тут юрмилися і намагалися зрозуміти, що коїться. «Ми не знали, хто саме захопив міліцію, і тому прямо запитували про це «зелених чоловічків», обвішаних зброєю, — продовжує співрозмовниця. — Гукали до них через барикаду «Звідки приїхали?» чи «Хто ви?», але ті тільки нервово переступали з ноги на ногу і тихо між собою перемовлялися. Коли ж хтось із натовпу підказав «Місцеві, слов’янські?», вони закивали головами, але не могли назвати жодного з міських районів чи вулиці. Було очевидно: місто захопили прибулі, але про те, що вони аж із Росії, ніхто ще не здогадувався».

Згадану небажану для загарбників ситуацію хутко виправили: з людьми, які надокучали розпитуваннями, почали працювати. Заспокоювати їх доручили міському голові Нелі Штепі, яка через мегафон вигукнула своє знамените: «Ето наші донбаські рібята!», назвавши так російських диверсантів на чолі з Гіркіним-Стрєлковим. «Було помітно: Штепа в них немов на побігеньках, — ділиться спогадами ще один очевидець тих подій Микола Петрович. — Ще казала: таке відбувається не тільки у Слов’янську, а й в інших містах Донбасу, які не задоволені столичною владою і тому ведуть перемовини з Києвом. Що саме вони вимагають, нам так і не сказали. Натомість Неля порадила просто спостерігати за ситуацією і не втручатися».

Ось така лукава пропозиція, схоже, стосувалася тільки людей без чіткої проросійської позиції. Інших почали швиденько залучати до дійства: невдовзі почулися вигуки «Ра-а-асія!», «Фашизм нє пройдьот!» і заклики до проведення референдуму про приєднання до Росії. А ще роздратованих людей, щоб відволікти від розпитувань російських бойовиків, почали нацьковувати на окремих журналістів. Причому вибірково: колеги з російських каналів на тлі того, що більшість людей не розуміла, що тут відбувається, спритно робили картинку про «антиукраїнське повстання». Зате журналісти зі столичного телеканалу потрапили у тісне кільце групи розлючених пенсіонерів, які вимагали у них якийсь «допуск», називали «агентами київської хунти», звинувачували в «іскаженії хвактов».

«А ще мимоволі складалося враження, що в місті триває конкурс на швидше чи краще зведення барикад, — з гіркою посмішкою розповідає місцевий підприємець Євген. — Ці споруди росли майже на кожній вулиці. І хоч ще ніхто не стріляв, ми зрозуміли, що ці «донбаські хлопці» прийшли сюди воювати. Був момент, коли розгублені люди спробували обурюватися: навіщо «захисники» укріплюють місто? Таким швидко і показово закрили роти. І тоді ми збагнули: бойовики укріплюються в житлових кварталах, ховаючись за нашими спинами».

Приміщення обласного управління СБУ, де був штаб бойовиків і сумнозвісний підвал, досі обходять десятою дорогою. Фото автора

Автомати — маргіналам

Ніде правди діти, в зухвалих російських загарбників у місті на той час була й солідна група підтримки: не тільки влада й правоохоронці, а й переважно люди похилого віку з антиукраїнськими настроями. Насамперед місцеві комуністи, яких очолював Анатолій Хмельовий. Ще напередодні квітневих подій вони поступово розкачували ситуацію на проросійських мітингах, а одного разу навіть написали звернення до Володимира Путіна і передали його потягом до Москви. У ньому вони скаржилися на українську владу і прохали допомоги. І це тільки один факт, що в місті таки вистачало персон, які свято вірили в «бЕндерівців», «фашистів», «карателів», а тому взялися відверто підтримувати проросійських загарбників і «нову владу».

«Мій давній знайомий у перші дні після захоплення міста не приховував втіхи, переконував, що нарешті в місті наведуть порядок, бо «народна влада» захищатиме насамперед простих людей, — згадує Валерія. — А через кілька днів ми вже шукали змоги звільнити бідолаху з підвалу, куди він потрапив після зустрічі зі своїми «захисниками». Виявляється, коли його автомобіль зупинили, знайомий попрохав озброєних людей зняти маски з облич і показати хоч якісь документи. Такої зухвалості йому не пробачили: машину забрали, а власника віддухопелили і кинули в підвал. Після того як спільними зусиллями його звідти викупили, він при першій нагоді залишив місто.

У перші дні під триколорами ілюзії зникли: в місті почались облави і арешти не тільки українських активістів, а й заможних людей, у яких брутально відбирали кошти чи нерухомість. Чимало жителів Слов’янська затримували після доносів, які на них нерідко писали, щоб звести давні рахунки тощо. «Нас невтомно лякали обстрілами української артилерії та бомбардуванням з літаків, а тим часом кількість потерпілих стрімко збільшувалася, наприклад, у підвалах приміщення управління СБУ, де катували і вбивали людей: когось за українську позицію, а декого незрозуміло за що, — стверджує чоловік, який побував «на підвалі». — Зі мною, приміром, сиділи різні люди. Одного кинули сюди, бо хтось пильний згадав, що він регулярно передплачував столичну українську газету. Інший завинив більше, бо вголос привселюдно здивовано бовкнув: а чому у «народному ополченні», яке береться захищати Слов’янськ, майже немає місцевих людей?»

Справді, найактивніше донедавна мирне місто взялися перетворювати на майбутнє поле бою звезені сюди звідусіль молодики в масках, які до пуття не могли сказати, звідки прибули. Одні погоджувалися з тим, що вони «ввічливі», і навіть уточнювали: приїхали з Криму. Інші називали себе місцевими… шахтарями (на цій території взагалі немає шахт), а більшість просто відмовчувалася. Щоб створити ілюзію місцевого «ополчення», до незаконного збройного формування почали записувати ще й місцевих. Переважно туди потрапили люди із соціального дна, згадуючи яких, досі здригаються у місцевих магазинах, куди «бійці» повалили по спиртне.

Масовий психоз, страх, беззахисність, зневіра, апатія — це тільки дещиця почуттів, які тоді приголомшили жителів міста. Однак люди зізнаються: найбільше їх вразило те, з якою легкістю порівняно невелика група росіян взяла під контроль чимале місто і поспішно перетворила його на укріплені бойові позиції. Складалося враження, що керівники Слов’янська, Донеччини, всієї України, а також правоохоронні органи десь поділися і залишили своїх громадян наодинці із «зеленими чоловічками». І оте відчуття, що їх зрадили саме ті, хто, перебуваючи на державних посадах чи службі в силових структурах, повинен був виконувати обов’язки і захищати людей, залишається й досі, через три роки після згаданих подій. І якщо руїни — залишки боїв за Слов’янськ згодом відбудують, то для відновлення віри у патріотизм і професійність керівників влади, правоохоронних органів чи армії знадобиться значно більше часу. Тим більш, що причетні до захоплення Слов’янська, Краматорська та інших населених пунктів краю керівні персони та офіцери з великими зірками на погонах спритно уникли заслуженого покарання і немало з них досі «на плаву».