«Коли заходили на Курщину рік тому, страху не було. Але було хвилювання за мій особовий склад», — каже командир роти розмінування центру розмінування та ліквідації наслідків Олександр з позивним «Сашо».

Цьому підрозділу довелося фактично цілий рік діяти на території російської федерації. Про тонкощі роботи саперів, синергію з артилерією і чому так важливо всім підрозділам працювати як єдиний механізм під час таких важливих операцій, тепер розповідає капітан 250 об’єднаного центру інженерної підтримки Командування Сил підтримки ЗСУ.

Спершу заходили окремими групами

На початку операції Сил оборони на Курщині Олександр і його група розмінування працювали як приданий підрозділ разом з артилеристами.

«Ми вели інженерну розвідку або спостереження на маршрутах висування в районах обладнання вогневих позицій, забезпечення переміщення підрозділів проробленими проходами, по мінно­вибухових загородженнях, мінних полях або на маршрутах руху. Також ми перевіряли місця розгортання вогневих позицій, наявність мінно­вибухових загороджень, якщо щось виявляли, виконували завдання з розмінування. Крім того, проробляли проходи в інженерних загородженнях ворога.

Якісне виконання наших обов’язків — це вчасна робота артилерії. Важливо, щоб усе працювало як єдиний механізм. Кожен виконує свої обов’язки, а в загальній картині це відображається успішним просуванням на території ворога. Так все й вийшло і вже залишиться в історії. Наші групи розмінування виконували свою роботу вчасно та якісно, і це дало змогу ефективно працювати артилерії», — розповідає командир.

Олександр пригадує, як починалася Курська операція: спочатку заходили окремими невеликими групами розмінування для проведення інженерної розвідки для вогневих позицій артилерії: «Так, хвилювання було, проте більше за особовий склад. Хотілося, щоб усе обійшлося без втрат. За себе не скажу, що було страшно, але, звичайно, було трохи тривожно. А коли вже заводили підрозділи в більшій кількості та з великою кількістю техніки, то хвилювання зросло, бо ми стали значно більшою ціллю для ворога. Якби він нас зафіксував, були б проблеми. Але все склалося добре, ми провели підрозділи на вогневі позиції й майже відразу почали підтримувати штурмові групи, які на той час вдало просувалися ворожою територією».

Протягом року Курської операції завдання саперів, каже військовий, залишилися такими самими.

«Єдина зміна — працюємо тепер на нашій території, яку знаємо детальніше, володіємо ширшою інформацією. За рахунок цього трішки легше. Але за цей час змінилося те, що сама війна змінюється: дрони на оптоволокні вносять нюанси у ведення бойових дій, а тому досить часто доводиться проводити роботи з розмінування. Також є чимало нерозірваних дронів на оптоволокні, які заплуталися в сітках перед вогневими позиціями або на позиціях», — ділиться тонкощами роботи офіцер.

Просто виконували свою роботу

Підрозділ Олександра переважно залучали для розмінування, але й мінувати територію доводилося теж. Тут серед іншого відіграє роль ще й фізична підготовка військовослужбовців інженерних підрозділів.

«Скільки мін може нести боєць, залежить від його індивідуальних фізичних спроможностей, підготовки і витривалості. Адже хтось несе дві міни, а хтось — чотири, та ще й повний рюкзак ОЗМок («міна­жаба». — Авт.). Тобто все залежить від здоров’я. Мінувати доводиться зараз і вручну, і за допомогою дронів. Це залежить від місцевості, рельєфу, крім того, дрони використовують для дистанційного мінування. Проте якщо місцевість не дає змоги проїхати роботизованим системам, тоді йде солдат і несе міни до визначеної точки», — розповідає «Сашо».

Він пригадує, що якось у Суджі наші сапери зробили таке, що згодом добряче роздратувало російських пропагандистів. Ось що трапилося.

«У нас був черговий виїзд: робили інженерну розвідку місцевості, але в наш автомобіль влучив FPV­дрон. На щастя, ніхто не постраждав. Однак знаючи, що за нами вже спостерігають, ми вирішили кілька хвилин зачекати, послухати небо, чи не чути ворожих дронів. Було тихо. Ми вирішили повертатися. Але автомашину було пошкоджено, і під час руху ці пошкодження почали даватися взнаки: пробитий паливний бак, звідки виливалося пальне, відірвало кардан, максимальна швидкість, яку ми могли розвивати, — кілометрів 40 за годину. Саме так проїхали метрів із 500, шукали якесь укриття і побачили магазини. Вирішили знайти укриття для особового складу в приміщеннях торгового комплексу. Перечекали. Через деякий час нас взяла на буксир 95 бригада.

А іншого дня ми приїхали на те саме місце і залишили напис на магазині на згадку: «250 ОЦІП Sawo» (250 об’єднаний центр інженерної підтримки Командування Сил підтримки; Sawo — «Сашо», позивний військового. — Авт.) поряд із гаслом «Україна — понад усе». Він досі цілий.

До речі, комплекс також уцілів, адже ми не руйнували цивільну інфраструктуру. А вже коли в березні вороги почали контратаку, то все розбили артилерією. Та цікаво, що той напис залишився неушкодженим», — усміхається капітан ЗСУ.

Згодом російські пропагандисти після заходу в Суджу знімали на цьому місці сюжет і були неабияк роздратовані таким посланням від Сил оборони України.

Резюмуючи свій досвід на Курщині, Олександр каже: «Подій, зрозуміло, було багато, але дітям нічого не розкажеш. Кожен день — на виживання, щодня — робота під обстрілами. Та не скажу, що наша робота якась грандіозна, адже ми просто виконували свої обов’язки. Ми — частинка великого механізму».

Людмила КЛІЩУК,
АрміяІnform, онлайн­видання Міноборони