Їх усіх — і військових, і цивільних громадян України — повернули на волю і до нормального життя саме напередодні нового року. І дехто з них, опинившись у Києві, зізнавався, що вони здійснили стрімку подорож не тільки на відстань, а й у часі. Адже на окупованій території Донбасу із 2014-го час не просто зупинився, а немов зробив кілька великих кроків назад, у середньовіччя, про яке, не змовляючись, відразу згадують майже всі бранці донецьких підвалів-катівень. Для людей, які пройшли такі страшні випробування, визволення й теперішні будні в Україні справді видаються своєрідною мандрівкою у сучасне й навіть майбутнє.
Серед 76 звільнених українців більшість — цивільні люди, які свого часу потрапили «на підвал», а потім в обмінний фонд. Вдалося повернути 12 військовослужбовців — тих, хто під час виконання бойових завдань за різних обставин потрапив у полон. Ще двоє намагалися протистояти російським окупантам Донбасу словом: журналісти і блогери Станіслав Асєєв з Донецька та Олег Галазюк з Тореза.
Станіслав співпрацював з кількома українськими виданнями, а в червні 2017-го його схопили бойовики і засудили за звинуваченням у шпигунстві на 15 років. Тож він встиг стати відомою персоною.
Його звільнення наполегливо вимагали не тільки вітчизняні журналісти і політики, а й різноманітні міжнародні організації, тому під час спілкування з колегами він подякував усім причетним.
«Не сумнівався, що цей момент колись настане, а тому дякую всім працівникам ЗМІ та іншим активістам, які мене підтримували. Це було дуже важливо і в деяких моментах зберегло моє здоров’я», — сказав Станіслав Асєєв.
А ось ім’я блогера Олега Галазюка тривалий час не було відоме широкому загалу. Пояснюється це тим, що його свідомо не оприлюднювали, щоб не зірвати успішне проведення переговорів про звільнення бранця. Так сталося, що житель Тореза, викладач місцевого факультету Харківського інституту економіки ринкових відносин і менеджменту після початку гібридної війни спершу виїхав з Донеччини. Оскільки йому, філософу, кандидатові наук, який знає кілька мов, не вдалося знайти гідну роботу в Києві, він повернувся до свого вже окупованого міста.
«Я тоді вирішив працювати замість українських журналістів, які не мали змоги туди потрапити. Місцеві газетярі писали відверту брехню, а російські — тим більше. Моя місія — донести до людей правду про те, що там відбувається. Звичайно, це було дуже ризиковано, бо якщо людина, приміром, тільки щось фотографує, її вже звинувачують у шпигунстві», — розповідає Олег Галазюк.
Олега затримали у серпні 2017 року на блокпосту в Оленівці й після тривалих тортур і звинувачень у шпигунстві на користь «ворожої держави» оголосили вирок: 16 років позбавлення волі плюс 4 роки заборони публікуватися у ЗМІ.
«Під враженням від перебування в катівнях у мене з’явився намір написати великий твір на цю тему. Якщо Юліус Фучік зробив «Репортаж з петлею на шиї», то я вирішив взятися за «Розповідь з чорним поліетиленовим мішком на голові». Адже саме так у донецьких підвалах катують і вибивають із бранців зізнання чи перевозять їх з одного місця утримання в інше», — ділиться спогадами Олег.
Зазвичай усі звільнені неохоче розповідають про тортури, які їм довелося витримати «на підвалах» чи в СІЗО «республіки». Та й журналісти під час спілкування з недавніми бранцями свідомо намагаються оминути цю складну і дуже болючу тему. Але в людей мимоволі вихоплюються важкі спогади про пережите.
Приміром, 66-річна донеччанка Галина Терещенко також згадує про чорний мішок, який натягали їй на голову, а далі під’єднували до неї дроти і вмикали струм.
За що так жорстоко карали «дирівські» кати літню жінку? І чому засуджені за вбивство, наркоманію, пограбування тощо особи, з якими довелося ділити камеру в СІЗО, називали її та всіх політичних «вбивцями нашого народу»? І навіть за цих умов Галина Іванівна, попри 65 діб тиску в ізоляторі та інші поневіряння, таки не зламалася і навіть у суді у «верховному трибуналі ДНР» в останньому слові сказала: «Україна — моя країна!» Адвокат тоді буркнув, що цим вона виписала собі «квиток в один кінець», і не помилився, адже її, звинувативши у шпіонажі, позбавили волі на 12 років.
Стосунки дезінфектора шкірно-венерологічного диспансеру із самопроголошеною «ДНР» та її прихильниками не склалися давно. «У Донецьку люди з ранку до вечора дивляться російське й місцеве телебачення, вірять усьому сказаному й навіть радіють цій викривленій дійсності. На роботі тільки й розмов про те, як гарно тепер усі зажили в «республіці» і як погано було в Україні. А ще мої земляки, коли їм починаєш казати про справжнє життя, а не з телевізора, відразу гніваються і звинувачують тебе у фашизмі тощо», — зітхає співрозмовниця.
Невдовзі вона зрозуміла, що саме після таких суперечок з колегами її й здали співробітникам «міністерства державної безпеки». Тому досі картає себе за необачність, яка зашкодила спробам хоч якось допомогти Україні.
Але як можна було допомогти? Не варто вдаватися в деталі, та незабаром Галина Іванівна отримала прохання переписати номери автомобілів біля військової прокуратури «ДНР».
«Мені досить легко вдалося це зробити, бо зібрати інформацію про загиблих бойовиків, партію яких завезли в морг, було складніше. Усіх небіжчиків — військових і цивільних там тримають разом. Я в цьому встигла пересвідчитися, ще не знаючи, що за мною стежать. На суді мене звинуватили, що «підриваю основи молодої держави»: мабуть, засудили за проукраїнську позицію, яку так необачно висловлювала», — розповідає вона.
А ще Галина Терещенко, схоже, потрапила «на підвал» через те, що всі місцеві медики перебувають під особливим контролем, бо достеменно знають: проти України тривалий час воюють не тільки місцеві «ополченці». І хоч прибулим з РФ видають документи із наприклад горлівською пропискою, у приватних розмовах з лікарями вони згадують рідні Ростов, Нижній Тагіл чи Курськ. Галина Терещенко має власне бачення перспектив повернення окупованих територій Донбасу шляхом переговорів і домовленостей: «У Донецьку майже ні з ким домовлятися. І на жаль, серед тих, кого звідти передали Україні, далеко не всі українці».
Про ще один вид тортур змушений тепер згадувати і Яків Кривошеєв. Його після затримання кинули до психіатричної лікарні. Чому?
«У головах «дирівських» слідчих просто не вкладалося, як я, житель Донецька, не підтримую «республіки» й не бажаю йти в «ополчення», аби воювати проти України. Кажу їм, що виріс у цій країні, навчався, працював, а тут приперлися якісь чужі дядьки із триколірними прапорами і починають мене агітувати проти моєї держави. Зрозуміло, мене кинули в дурку».
У цьому закладі, свідчить Яків, майже 90% пацієнтів — наркомани й алкоголіки. Також тут, якнайдалі від людських очей, закрили багатьох колишніх захисників «республіки», які перетворилися на використаний і відпрацьований матеріал.
«Вони й досі хизуються своїм недавнім минулим, бо на кожному кроці патетично вигукують: «Я воював за вас! Я захищав вас!» Оскільки часто розповідали, що ЗСУ й наші добровольчі батальйони зовсім не можуть воювати, я лукаво уточнював: чому ж вони, «герої», тепер у психлікарні, а не у Києві чи Лондоні, як обіцяли? Втрачати мені було нічого, бо й без таких розмов ставлення до звинуваченого у шпигунстві на користь України було відповідним».
Щоб розговорити «політичного шпигуна», йому кололи препарат скополамін — так звану сироватку правди. Слідчі під час цього потворного експерименту могли почути від знесиленого бранця все що хотіли. Хоч Кривошеєв і без таких уколів неодноразово зізнавався: так, він вирішив хоч якось допомагати Україні, в якій руками донецьких сепаратистів та російських кадрових «відпускників» спровокували гібридну війну.
Ейфорія від визволення і перших діб перебування на волі потроху минає. А тому недавні бранці дедалі частіше погоджуються з тим, що крім справжніх патріотів, які працювали чи намагалися це робити для визволення Донбасу, до Києва привезли ще й звичайних заручників, яких бойовики хапали для поповнення обмінного фонду. Є й ті, хто активно співпрацював з окупаційною владою, а потім, опинившись за ґратами, став з усіх сил вдавати із себе патріотів України. Про одного з таких з огидою розповіли й волонтери, які тривалий час передавали продукти харчування для ув’язнених співвітчизників. Зокрема один із недавніх чиновників «ДНР» нахабно замовляв волонтерам не звичайні продукти, яких потребували напівголодні в’язні, а різні делікатеси, наприклад горіхи кеш’ю. Це було тоді, згадує Станіслав Асєєв, як у камері ділили одне печиво на трьох.
Ми в Google+