Минулої неділі термінові справи закинули мене до Києва. Як завжди, двох днів було замало для вирішення нагальних питань і зустрічей із друзями. Проте від одного із запрошень повечеряти разом не змогла відмовитися. Знайома, яка свого часу жила в Криму у Феодосії, але навесні 2014 року виїхала звідти напередодні злочинного «референдуму», запросила мене до кримськотатарського кафе Cheburek.ua, яке відкрила на вулиці Пушкінській її знайома Леране, також переселенка із Криму.

Попри те що центр Києва рясніє кафе, ресторанами та забігайлівками на різний смак і гаманець, у Cheburek.ua було повно відвідувачів. І привітна Леране, яка чудово говорить українською, веде нашу компанію в окрему невеличку залу в підвальному поверсі, де не стоять звичні нам столи, а лежать м’які зручні подушки довкола низького столика, як заведено у кримських татар. Доки обговорюємо замовлення, Леране підводить до нашого столу усміхнену жінку з косою, перетягнутою двома резинками — жовтою і блакитною. Її звати Алла. Вона із Сімферополя. Знайомимося. Алла розповідає, що приїхала з Криму з дочкою Алісою на шкільні канікули. А ще — отримати з чоловіком біометричні паспорти. Питаю Аллу, як там у Криму.

«Спілкуюся з такими, як сама, ми дружимо, переписуємося в соцмережах. Нам дуже важко. Є ті, хто всім задоволений. Але таких, як я, дуже багато», — каже вона.

«Що повинна зробити українська влада, щоб вам допомогти?» — питаю. Алла замислюється, і її весела усмішка тьмяніє. «Не знаю, — хитає головою. — У нас були якісь надії до президентських виборів, а тепер їх майже нема».

Вона розповіла, що у Криму з тривогою сприйняли новину, що Київ збирається відновити залізничне сполучення із Кримом. «Цього не можна робити у жодному разі, так само, як не можна відновлювати постачання води й електроенергії у Крим», — палко переконує мене Алла.

До неї підбігає симпатичне дівча років 9—10. «Це моя доня Аліса», — каже вона. Цікавлюся, як вона вчиться в російській школі у Криму. «Вона у мене патріотка, — Аллина усмішка оживає. — Плете жовто-блакитні браслети, все знає про Україну. Їх вчать у школі географії Росії, а я вдома їй розповідаю про географію України — такий у нас подвійний шкільний курс».

Коли Аліса переїхала адміністративний кордон між Кримом та материковою Україною, запитала маму: «Чому тут так мало парканів?» Бо перше, що зробили росіяни у Криму, — наставили скрізь безліч парканів, не лише обгородивши доступні колись усім пляжі, а й школи, садочки, адміністративні будівлі, пояснює Алла.

«І знаєте, що я відповіла Алісі? Що наш Крим перетворився на країну «Зазабор’є», — зітхає Алла. Ми обмінюємося на прощання контактами і бажаємо їй триматися.

Леране приносить наше замовлення. Ми смакуємо соковиті янтики з бараниною, яловичиною, бринзою і салат джан з помідорів та печених баклажанів з кунжутним насінням. Замовляємо духмяний зелений чай і баклаву по-київськи з горіхами та сухофруктами. До чайника з чаєм нам подають маленькі піали, на яких написано Vetan! Millet! Qirim! — Народ! Батьківщина! Крим!

«Скільки разів у 2014-му ми разом з Леране вигукували ці слова на мітингах у Криму, коли сподівалися, що російську окупацію ще можна зупинити», — каже знайома і пояснює, що це гасло у кримських татар — своєрідний патріотичний пароль на кшталт нашого «Слава Україні!» Вона розповідає, що гостинна Леране виїхала з Криму на початку окупації разом з родиною. Її чоловік пішов в АТО і загинув за Україну.

«Але Леране з тих людей, які нічого не просять, а роблять, що можуть», — каже знайома.

Останні краплі чаю випито і з’їдено солодку баклаву. «Дякую і хай вам щастить!» — прощаюся з господинею. «Хай щастить усім нам», — усміхається на прощання Леране.